Спочатку:
На сторінку книги
Він вийшов на балкон. І зупинився майже впритулдо мене. Його груди майже торкалися моєї спини, я відчувала це фізично.
Майже.
Міліметри. Буквально міліметри простору між нами, такі крихітні, що їх не існувало. Такі величезні, що я могла б провалитися в них назавжди.
Моє дихання збилося. Пальці стиснули гарячий метал перил ще сильніше. Я чекала.
Чекала, що він притисне мене до цих перил, грубо, рішуче, таким чином, який не залишить місця для сумнівів; шо його руки обів'ються навколо мене, міцно, володарськи, наче я вже належала йому; що він нахилиться до мого вуха і прошепоче щось темне, небезпечне, від чого розплавиться остання крихта здорового глузду. Частина мене хотіла цього.
Боже, як же хотіла...
Кожна клітина тіла кричала «торкнися мене», кожен удар серця відлічував зараз, зараз, зараз.
Але він не посунувся ближче. Просто стояв так близько, що я відчувала кожен його вдих, як його груди піднімалися й опускалися за моєю спиною, як повітря між нами вібрувало від напруги. Але не торкаючись. Навмисно не торкаючись.
Це була тортура.
— Пора, — він сказав тихо.
— Що? — видихнула я, не впізнаючи власного голосу.
— Пора сідати в крісло, — його голос був спокійним, професійним, позбавленим будь-якого натяку на те пекло, що бушувало між нами секунду тому. — Світло зараз ідеальне. Біля вікна. Зліва від мольберта.
Я повільно обернулася до нього, кожен рух давався через силу, наче я рухалась крізь патоку.
Наші погляди зустрілися.
І я побачила правду: в його очах не було спокою, там бушував ураган, там палав вогонь, який він ретельно ховав за маскою професіоналізму. Щелепа стиснута, руки засунуті в кишені, напевно, щоб вони не потягнулися до мене.
Він стримувався. З останніх сил.
І чомусь це знання, що йому так само важко, як і мені, що він теж на межі, зробило все ще гіршим.
— Світло, — повторив він тихо, і голос здригнувся ледь помітно. — Не хочу його втратити.
— Брехня, — кричало щось всередині мене. — Ти не про світло зараз думаєш.
Але я кивнула.
— Добре, — прошепотіла. — Ідемо.
Він відступив на крок, даючи мені простір.
Я пройшла повз нього до дверей.
— Вероніко.
Його голос зупинив мене на порозі, неголосно, не різко, але так, ніби невидимий ланцюг обвив мої груди й потягнув до нього.
Завмерла. Повільно обернулася.
Пауза.
Він зробив крок ближче. Занадто близько. Знову його тепло, його запах, його присутність, що заповнювала увесь світ.
— І, — голос знизився до інтимного шепоту, що не мав права існувати між художником і моделлю, — розпусти волосся.
Слова обвили мене. Послали тремтіння по хребту, гаряче, повільне. Воно розлилося по всьому тілу, зачепило місця, про які я не хотіла думати.
Його рука піднялася до моєї голови, повільно, неквапливо, даючи мені час відсторонитися, вдарити його, втекти.
Я не посунулася. Не могла. Стояла, наче зачарована, наче під гіпнозом, відчуваючи, як його пальці художника ковзають по моєму волоссю, шукають шпильку.
Знайшли.
Він витягнув її обережно, ніжно, ніби це був дорогоцінний кристал, що міг розсипатися від невірного дотику.
Я відчула, як волосся важке, темне, впало на плечі густою хвилею. Там, де шкіра була оголеною й вразливою.
Погляд Джеймса стежив за кожним його рухом.
— Краще, — прошепотів він, і голос його був хрипким.
Протягнув дерев'яну заколку. Я взяла її.
З вітальні долинуло делікатне покашлювання.
Містер Ґолдберґ.
Реальність вдарила мене, наче відро холодної води.
Ми зайшли у вітальню, я першою, він за мною. Повітря тут було прохолоднішим, але не легшим.
Джеймс зачинив за собою балконні двері.
— Думаю, — старий почав із теплою усмішкою в голосі, що видавала його розуміння всього, що тільки що сталося, — перевірю пошту в кабінеті нагорі. Старі листи від старих друзів вимагають уваги.
Старийпройшов до дверей повільно, спираючись на палицю. Кроки по дерев'яних сходах звучали, як метроном: чітко, розмірено, ніби відлічуючи час до чогось неминучого. Сходинка. Ще одна. Ще. Двері тихо зачинилися нагорі: м'який клац, що пролунав, наче вирок.
Тиша звалилась на кімнату, густа, липка, важка. Порушував її лише звук нашого дихання.
Ми наодинці. Повністю наодинці.
Я не обернулася. Стояла, дивлячись на сходи, де щойно зник містер Ґолдберґ, і відчувала, як Джеймс дивиться на мене.
— Йди. Сядь у крісло, — він повторив тихо.
Це був майже як наказ. М’який, теплий, але наказ.
Щось у мені мало б протестувати. Мало б обуритися. Мало б сказати: "Ні, ти не можеш так зі мною розмовляти. Ти не маєш на це права."
Але нічого не протестувало. Я просто слухалася. І це було на мене не схоже. Я — Вероніка Міллер, яка завжди знала, чого хоче; яка ніколи не дозволяла чоловікам керувати собою; яка цінувала свою незалежність більше за будь-що. Я, яка збудувала стіни навколо себе так високо, що ніхто не міг їх подолати. А зараз я слухалася його беззаперечно, наче це було найприродніше у світі. Наче його слова були законом, якому я хотіла підкорятися. Я неначе втрачала себе по шматочку, по краплині, з кожним його поглядом, з кожним його дотиком, з кожним словом, що звучало як обіцянка чогось темного й забороненого.
Мені було страшно. Не від нього, страшно від себе, від того, наскільки легко я відпускала контроль; від того, наскільки солодко було підкорятися; від того, що десь глибоко всередині, у місці, про існування якого я не здогадувалася, я хотілайому підкорятися. Хотіла, щоб він керував мною, говорив мені, що робити, брав те, що я ніколи нікому не давала.
Ноги тремтіли так сильно, що я боялася впасти. Серце билося десь високо, у горлі, де йому не місце. Руки стискали дерев'яну заколку так сильно, що вона встромилася в долоню.
Я підійшла до крісла біля вікна, відчуваючи його погляд, що стежив за кожним моїм кроком, за кожним подихом, за кожним здриганням тіла. Він не торкався мене, але я відчувала його всюди: на шкірі, під шкірою, у крові.
Сіла.
Холод оксамиту вдарив крізь тонку тканину сукні, різкий, контрастний до жару, що палав усередині. Крісло було старим, з високою спинкою, що змушувала тримати поставу прямо. Сонце лило крізь скло. Золотаве, густе, воно обливало мене, перетворювало на щось нереальне, наче на картину, що вже існує.
Я не знала, куди дівати руки. Поклала їх на підлокітники.
Джеймс стояв біля мольберту, нерухомий, з пензлем у руці, що звисав униз, забутий. Дивився на мене. Просто дивився, не рухаючись, не кліпаючи, наче намагався запам'ятати кожну деталь, кожну лінію, кожен відтінок світла на моїй шкірі.
Тиша розтягувалася між нами, наче струна перед розривом.
— Волосся, — сказав нарешті, і голос його був низьким, ламким, наче щось у ньому тріснуло. — Перекинь його на одне плече.
Я повільно зібрала важке волосся в руки й перекинула на праве плече. Темна хвиля спала вперед, розсипалася по грудях, ковзнувши по ключиці. Ліве плече оголилося повністю. Ключиця тонка, вразлива. Довга лінія шиї витончена, ніжна, де пульсувала артерія під шкірою.
Його погляд прослідкував за цим рухом.
Щось глибоко внизу живота болісно стиснулося.
— Так, — він прошепотів радше собі, ніж мені, наче розмовляв із власними демонами. — Саме так. Ідеально.
Ідеально, наче я була створена для цього моменту, для цього світла, для його погляду.
Думок у голові не було.
Якщо чесно, якби вони були б, вони б уже давно порадили тікати. Кричали б "встань і йди, поки не пізно, поки ти ще можеш!". Але їх не було. Лишилася тільки тиша, порожня, безмежна, і відчуття, що я стою на краю прірви й от-от зроблю крок у безодню.
— Вероніко.
Джеймс поставив пензель, взяв нове полотно, чисте, біле, незаймане, закріпив його на мольберті твердими, впевненими рухами.
— Дивися на мене, — сказав він, не відриваючи погляду від полотна. Потім підняв очі. — Лише на мене, і не відводь очей.
Наказ. Знову наказ.
І я слухалася. Повільно підняла погляд, зустріла його очі: темні, глибокі, безодні, у яких можна було потонути й більше не випливти. І в цю мить щось клацнуло між нами як замок, що защібнувся. Як доля, що вирішила за нас обох.
Його рука опустилася на полотно. Перший рух, і це почалося: щось більше, ніж портрет, щось, що я не могла назвати, але відчувала всім тілом. Він малював, а я сиділа. І ми дивилися одне на одного крізь простір, крізь повітря, крізь все, що нас розділяло, і не відводили очей.
— Повернися трохи ліворуч, — його голос став нижчим, але не м'якшим. Професійнішим, але не холоднішим. — І підніми підборіддя. Так. Ось так.
Я підкорилася: повернулася, підняла підборіддя, відкриваючи шию ще більше, роблячи себе ще вразливішою.
Шовк сукні раптом здався надто тонким, майже ефемерним бар'єром між моєю шкірою та його поглядом. Його очі ковзали по мені, як дотик, вивчаючи, запам'ятовуючи, проникаючи під шкіру, під м'язи, під кістки, туди, де ніхто не мав права бути. Погляд ковзнув по моєму горлу, затримався. Пензель застиг у повітрі на секунду. Потім знову рухнувся: швидше, жорсткіше, ніби він писав не фарбою, а оголеними нервами, ніби писав не мене, а власне божевілля.
