Спочатку:
На сторінку книги
Ми повернулися до будинку, огорнуті грудневим м'яким напівсвітлом, лише потріскування дров у каміні заворожувало яскравим, мерехтливим світлом. Тепло і затишок цієї кімнати дивно контрастував з ознобом, що пробіг по моєму хребту, коли Алекс сказав:
— Батько запропонував провести церемонію тут, у саду, — він притягнув мене до себе, поцілувавши в скроню. Від Алекса пахло його власним гострим ароматом і трохи коньяком. — Що думаєш?
— Я... — я зустрілася поглядом з Джеймсом, який якраз наливав собі віскі. У цю мить його рука злегка здригнулась, проливши кілька крапель на срібний піднос.
— До біса, — пробурмотів він, промокаючи пляму білою тканинною серветкою.
— ...не знаю, мабуть так... — я справді не розуміла своїх почуттів у цю мить.
Джеймс узяв свій келих і повернувся до каміну. Відблиски полум'я грали на його обличчі, роблячи його таємничим і дещо сумним.
— У нашій родині це традиція, — Роберт з'явився в дверях, і його голос заповнив кімнату. — І вона дуже важлива.
У теплі вогню каміну постать Роберта здавалася менш загрозливою, більш людською. Проте він випромінював сильну впевненість, що його слова мають вагу.
— Як і сім'я. До речі про сім'ю. Джеймсе, — Джеймс різко повернувся в наш бік і подивився на батька трохи з-під лоба, — ти залишишся на якийсь час, правда?
Він застиг із келихом біля губ, і на секунду здалося, що він відмовиться.
— Звичайно, батьку, — його голос звучав рівно, надто рівно. Потім він усміхнувся тією усмішкою, яку привіз з Парижу разом з новими костюмами. — Я планував провести два тижні тут, після цього повернуся до Парижу. У мене тепер студія і розклад.
ДЖеймс потягнувся до коміра й злегка відтягнув його, ніби йому стало душно, ніби це була петля. Моє серце стиснулося, коли я це побачила.
— Чудово, — кивнув Роберт зі схваленням, яке він, здавалося, беріг для рідкісних моментів. — До речі, твоя кімната...
— Якщо дозволите, — Джеймс поставив келих, — я все ж хотів би залишитися в гостьовому крилі.
— Як забажаєш, — Роберт повернувся до мене, і його погляд на частку секунди пом’якшав. — Міс Міллер, сподіваюся, сади й замок справили на вас враження?
— Насправді, дуже, — сказала я. — Особливо вовки біля замку.
Джеймс закашлявся прямо у свій келих, Роберт підняв брову.
— Вовки?
— Сер Патрік, — пояснив Джеймс, не повертаючись. — Знову втік і вив на місяць.
— А, — Роберт кивнув. — Цей пес суцільна проблема. Минулого тижня він з'їв капелюх садівника.
І тут я згадала.
— О, — я повернулась до Джеймса. — Альбом, Я залишила його там, у замку.
Джеймс на мить завмер із келихом біля губ.
— Який альбом? — спитав Алекс.
— З фотографіями, — сказала я. — Джеймс показував мені ваші дитячі...
— Там є одна, — Джеймс перервав мене, звертаючись до Алекса, — Де тобі п'ять і ти в костюмі супермена.
Алекс застогнав.
— Ти показав їй цей альбом?
— Плащ із простирадла, — продовжив Джеймс. — Меч із картону.
— Джеймсе!
— Три місяці ти його не знімав.
— Я був дитиною!
— Ти спав у ньому.
Роберт кашлянув, усі повернулись до нього.
— Він справді спав у ньому, — сказав Роберт. — І вимагав, щоб ми називали його Кларк.
— Цей альбом мав залишитись у замку, — Алекс подивився на брата. — Джеймсе.
— Що? — Джеймс знизав плечима. — Твоя наречена має знати, за кого виходить заміж. Супермен — це дуже серйозно.
— Мені було п'ять!
— І ти вже тоді хотів рятувати світ. Це багато говорить про людину.
Погляди братів зустрілися над моєю головою. І щось пройшло між ними: той зв'язок, який не можуть знищити ні час, ні відстань, ні відмінність їхніх життів: Джеймс — художник, який щойно повернувся з Парижу; Алекс — адвокат у бездоганному костюмі, такі різні, що важко повірити в спільну кров. Але зараз, у цю мить, коли вони перекидались жартами про старий костюм супермена, я бачила інше: двох хлопчаків, які колись разом бігали цими коридорами, ділили не лише іграшки, а й мрії, вчились ходити, тримаючись за руку один одного. Щось стислось у мене в грудях.
— Я принесу альбом завтра, — сказав Джеймс, відводячи погляд. — Якщо Вероніка захоче.
— Захочу, — сказала я.
Алекс застогнав знову.
— Дитячі фотографії, — відповів він. — Найкраща зброя проти чоловіків.
— Ну що ж, — Роберт прочистив горло, порушуючи мить. — пізно вже. Міс Міллер, ваша кімната готова. Я проведу вас, — Він завагався, дивлячись на молодшого сина. — Джеймсе...
— Так, батьку? — у його голосі з'явилася та особлива нота, яку я вже навчилася розпізнавати: суміш надії і настороженості.
— Я радий, що ти повернувся, — ці слова, здавалося, коштували Роберту величезних зусиль.
Джеймс лише кивнув і повернувся до сходів, але я встигла помітити, як стиснулися його губи. Алекс обійняв мене й поцілував у лоб: цнотливо, шанобливо, як і личило в присутності батька.
— На добраніч, — прошепотів він.
— На добраніч, — відповіла я, відчуваючи, як чомусь червонію.
Я спостерігала, як брати піднімаються.
— Він змінився, — раптом сказав Роберт, і я не одразу зрозуміла, що він звертається до мене. У напівтемряві коридору його профіль здавався надто гострим. — Джеймс. Вперше за довгий час я бачу... рівновагу в ньому.
Я відчула, як по хребту пробіг холод. Ми дійшли до моєї «блакитної кімнати».
— На добраніч, міс Міллер, — сказав він, злегка схиливши голову. — Сподіваюся, ви почуватиметеся... затишно в нашому домі.
Я зачинила двері й притулилася до них, відчуваючи, як шалено б’ється серце в тихому будинку. Переодяглася в шовкову синю нічну сорочку і залізла в ліжко.
Приглушений сміх долинав з коридору: Алекс говорив по телефону. Я завмерла, прислухаючись до цього звуку, такого знайомого і дорогого. У ньому була та особлива м'якість, що з'являлася, коли він розмовляв з кимось близьким. Можливо, дзвонила тітка Марта з Бостона, сестра Роберта. Вона іноді телефонувала ввечері, щоб поговорити з Алексом. У неї не було дітей, а Алекс був її улюбленцем.
Я накинула на плечі шовковий халат, він ідеально пасував до сорочки, адже був з однієї колекції, і вислизнула з кімнати. Відчувала себе справжньою злодюжкою. Босі ноги безшумно ступали по килиму. Верхнім поверхом я ще не ходила, тому просто пішла на звук: туди, вперед, у напівтемряву коридору. Йшла, намагаючись ступати якомога тихіше, щоб Роберт Райт не подумав те, що він неодмінно подумає. Останнє, чого я хотіла — зустрітися з ним у нічному коридорі його дому.
Коридор був напівтемний, тільки бра на стінах кидали м'які кола світла. Я пройшла повз портрети предків, повз двері мабуть бібліотеки, повз великий годинник, що цокав у тиші.
Вночі цей дім як декорації для моторошного роману.
Повернула за кут. І врізалась у когось. Руки схопили мене за плечі, рефлекторно, щоб утримати. Я підняла очі. Джеймс.
На ньому синя сорочка повністю розстебнута, волосся мокре після душу. Я побачила його торс, не хотіла дивитись, але побачила. Широкі груди, плоский живіт, рельєфний, з тінями вздовж пресу темна доріжка волосся. Мій погляд сам по собі ковзнув нижче на штані, що сиділи низько на стегнах. Щось стиснулось у мене внизу живота, гаряче й неправильне. Його пальці досі лежали на моїх плечах. Халат з'їхав з однієї сторони, я не помітила коли, і лямка сорочки поповзла за ним, оголюючи ключицю, верхню частину грудей.
Його погляд впав туди, на оголену шкіру, на тонку тканину, що ледь трималась. Секунда. Його пальці ворухнулися, обережно підчепили лямку і потягнули вгору. Кісточки ледь торкнлись до моєї ключиці. Спалах, наче хтось підпалив мене зсередини. Джеймс відсмикнув руку, відступив на крок. Його обличчя було знову нечитабельне, очі темні, майже чорні.
Я оговталась, схопилась за халат, підтягнула його вгору, запахнула на грудях.
— Ти завжди після душу надягаєш сорочку? — спитала я, щоб хоч щось сказати, щоб розбити цю тишу, щоб не думати про те, що щойно сталось. — На ніч?
Джеймс опустив погляд на себе: на розстебнуту сорочку, і почав застібати, повільно, ґудзик за ґудзиком.
Я дивилась, як його пальці рухаються, як тканина закриває шкіру сантиметр за сантиметром.
— Моя валіза застрягла в аеропорту, — сказав він, застібаючи ґудзик. — Нічого немає, навіть піжами.
Він підняв очі, коли застебнув передостанній ґудзик.
— А тут у мене здебільшого тільки офіційний одяг. Знаєш, як у цьому домі прийнято, — він ледь помітно усміхнувся. — Сорочки на сніданок, сорочки на вечерю, сорочки на сон.
— Це твоя стара сорочка?
— Так, знайшов у шафі.
Я облизала пересохлі губи.
— Чому в тебе у власному домі немає одягу?
Він нахилив голову набік. З волосся скапнула крапля води, сповзла по скроні, по щоці, зупинилась на щелепі.
— Вероніко, — сказав він спокійно. — Ти справді хочеш знати, де мій одяг?
Його голос був низький, тихий. У ньому було щось таке, від чого мені захотілось відступити і водночас підійти ближче. Він дивився мені прямо в очі. Крапля зірвалася з його щелепи й упала на шию. Як же мені хотілось...
Вероніко, припини. Негайно!
Я ніби тряхнула головою: чи то хотіла сказати «ні», чи то викинути думки з голови, сама не зрозуміла.
— Просто цікаво, — сказала я, складаючи руки на грудях. — І... ти не знаєш, де тут кімната Алекса? Я заблукала, боюсь наткнутися на твого батька.
Джеймс повернувся всім тулубом і вказав рукою в темряву коридору.
— Прямо і наліво.
— Дякую.
Я зробила нерішучий крок уперед. Джеймс відступив убік, даючи мені дорогу. Я пройшла повз нього. Близько, надто близько. Мій лікоть майже торкнувся його руки.
— Добраніч, Вероніко, — почула я за спиною.
— Добраніч, — сказала я, не обертаючись.
І пішла туди, де був Алекс.
Двері до кімнати Алекса були прочинені, пропускаючи смугу теплого світла в темний коридор. Я підійшла безшумно ближче і зазирнула всередину. Він стояв біля вікна і дивився в телефон. Якби мені потрібно було відшукати кімнату Алекса без нього, я б її впізнала з першого погляду, серед сотні інших. Книжкові полиці вздовж стіни: корінці вишикувані за кольором і розміром, наче в бібліотеці, наче хтось виміряв лінійкою; масивний письмовий стіл із темного дерева, на ньому були ноутбук, стопка паперів, ручка рівно посередині, ні сантиметром лівіше, ні на сантиметром правіше; ліжко застелене так, ніби по ньому щойно пройшлись праскою, або ніби на ньому ніхто ніколи не спав.
