Раді Вас бачити!

— В дитинстві я допомагала зі збором винограду, — я крутила келих у пальцях, спостерігаючи, як вино облизує скло. — Втомлювалася до знесилення, але це було щось особливе. Знаєте, коли стоїш серед лоз на світанку...

Я зробила паузу. Мрійливу і, напевне, занадто довгу.

— ...і перші промені сонця просвічують крізь листя схоже на... на смарагдове каміння, і ти така маленька, а лози такі великі, і ти думаєш... думаєш…

Я збилася, спіймавши погляд Джеймса. Він дивився на мене так пильно, так голодно, ніби намагався запам'ятати кожну рисочку, кожну інтонацію мого зламаного обличчя. У його бурштинових очах плавала така ніжність, що стало боляче дихати.

— Що? — запитав П'єр з усмішкою.

— Не пам'ятаю, — зізналася я. — Але це було щось дуже розумне. Я впевнена.

Софі фиркнула в келих.

— А ще там були бджоли, — я раптом згадала. — Багато бджіл. Я одну з'їла випадково.

— З'їла? — Джеймс підняв брову.

— Вона залетіла мені в рот. Я позіхала, — я показала руками, як саме. — Ось так. І вона просто бум. Прямо на язик.

— І що ти зробила? — П'єр виглядав зачарованим.

— Заплакала, — сказала я гордо. — Дуже гучно. Три години. Мене везли до лікаря на тракторі. Я була героїнею дня.

— І що лікар? — запитав він.

— Дав льодяник, — я знизала плечима. — І сказав, що бджола постраждала більше.

— Зачекай, — П'єр підняв руку. — Як ти почала з історії про світанок і смарагдове листя, а закінчила бджолами та трактором?

Я замислилася, щиро замислилася.

— Не знаю, — зізналася нарешті. — Це талант. Мій мозок працює загадковими шляхами.

— Алкоголь, — уточнив Джеймс.

— Талант, — наполягла я. — Алкоголь лише... підкреслює.

— Що саме?

— Усе, — я обвела рукою простір, ледь не зачепивши келих. — Мою глибину, мою багатогранність, мою здатність починати речення і забувати, куди вони йдуть. 

П'єр засміявся. Я подивилася на Джеймса прямо. 

— Світанки теж. Він робить їх кращими. Не помічав?

Джеймс дивився на мене. Щось спалахнуло в його очах: коротко і яскраво.

— Помічав, — сказав він тихо.

— Цікаво, — голос Софі вклинився між нами, холодний і гострий. Вона провела пальцем по краю келиха, видобуваючи тонкий, неприємний звук. — Джеймс теж одержимий світанками. Особливо після ночей, коли ми не спали. З зовсім інших причин.

Вона зробила паузу, театральну й отруйну.

— Ти не любив світанки в Парижі, бо під час останньої подорожі мене не було у твоєму ліжку?

Джеймс повернувся до неї, ніби в сповільненій зйомці. Його погляд був довгим, важким. Здавалося, це тривало вічність. Він не відповів. А потім почалася її гра: Софі нахилилася до нього ближче, спершись ліктем на стіл нібито випадково, але так, щоб її оголене плече її светра потрапило прямо в його поле зору. 

Проклята актриса. 

— Пам'ятаєш той бар на Монмартрі? — її голос став нижчим, інтимнішим. — Де ти малював мене на серветках, до світанку, бо не міг дочекатися ранку, щоб дістатися до полотна. Її рука лягла йому на коліно, невимушено, звично.

П'єр делікатно прокашлявся, підводячись зі столу:

— Піду перевірю інші пляшки.

А я пила. Мовчки, келих за келихом, не зупиняючись. Вино вже не реєструвалося на язиці, воно текло прямо в кров, знеболюючи від нестерпної сцени, воно вже надто кислувато пахло.

Софі продовжувала свою одноосібну виставу про їхнє спільне минуле. Джеймс сидів нерухомо. У цій нерухомості було щось болюче. Він мовчав й чекав, коли вона зупиниться.

Її несе! — кричало щось у моїй голові. — Ти що, не бачиш? Вона як потяг без гальм. Господи...

Джеймс ніби збирався підвестися, коли вона зупинила його, поклавши лікоть йому на плече.

— А пам'ятаєш, — Софі нахилилася вперед, майже торкаючись губами його вуха, — як ти побачив мене на мосту Олександра ІІІ?

Вона засміялася. Як довбана істеричка.

— І тоді почав малювати на своєму квитку метро.

Сміх вирвався з мене раптово, як корок із пляшки шампанського, що занадто довго трусили. Вино, яке я якраз збиралася ковтнути, полетіло на скатертину, на моє підборіддя, на сорочку Джеймса, яка досі була на мені.

— Вибачте, — я притиснула долоню до рота, і тряслася від істеричного сміху. — Це просто... Можу уявити: голова Софі в овалі... і напис внизу: «Паризький метрополітен. Дійсний дві години.»

 Я витерла сльози з очей.

— А на звороті — «Прохід через турнікет заборонено».

— Це не смішно, — голос Софі був крижаним.

— Ти маєш рацію, — я кивнула, намагаючись бути серйозною. — Це трагедія. Мистецтво на квитку метро. А потім пшик, і турнікет з'їв шедевр.

Я бачила, як губи Джеймса здригнулися. Він дивився в келих, ніби там ховався сенс життя, його плечі тремтіли.

— Джеймсе, — Софі повернулася до нього. — Скажи щось.

Він підняв голову. Його обличчя було кам'яне, очі — ні.

— Квиток був одноразовий, — сказав він рівно. — Я викинув його наступного дня.

Тиша. Софі завмерла. А я… я вже лежала обличчям на столі й тихо помирала від сміху. Або від усвідомлення, що щойно зруйнувала чиюсь романтичну історію. Можливо, і те, й інше.

— Вона п'яна як матрос на третій день у порту, — голос Софі міг заморозити пекло. Її обличчя нагадувало потрісканий лід.

— Вероніко, з тобою все гаразд? — Джеймс підвівся і підійшов до мене.

— Все чудово! — я махнула рукою, випадково перекинувши келих. Вино розлилося по скатертині, і чомусь це змусило мене сміятися ще голосніше. — Тепер усе в порядку.

Я била себе в груди, майже як примат, а потім закинула руки вгору:

— Я королева порядку. Імператриця контролю. Генерал... чогось там... дисципліни!

Джеймс схопив мене за лікоть, намагаючись допомогти підвестися:

— Ходи, тобі треба вмитися, ти вся у вині.

Я заворожено дивилася я на плями, що розходилися по скатертині, вчепившись у його руку, як у рятівний круг. Ноги перетворилися на кисіль, і я зависла десь між сидінням і стоянням, як зламана лялька.

— Як красиво розходяться плями... Як тоді та фарба на підлозі і на твоїй шиї. Пам'ятаєш? Коли ми… коли…

Я підняла на нього очі, ми опинилися ніс до носа.

— Джеймсе, — прошепотіла я. — Я в тебе...

Він завмер. Перестав дихати. Я відчула його подих на губах , теплий, з присмаком вина. Він нависав наді мною, і світ звузився до його очей: темних, нерухомих, чекаючих.

— Ти в мене... що? — його голос був тихим, хриплим, небезпечним.

Десь за нашими спинами Софі перетворювалася на крижану статую. 

— Я в... тебе... — я спробувала випрямитися, але ноги вирішили, що це ідеальний момент для танцю. Я вчепилася в його руку і хихикнула: — Ти тоді був такий милий. Ти рідко буваєш милим, знаєш? 

Щось змінилося в його обличчі. Щось стало м'якше, а щось – болюче.

— Рідко, — погодився він.

— Але тоді був, — я наполягала, тицяючи йому пальцем у груди. — І саме тоді я зрозуміла, що...

Я відкрила рота. Закрила. Відкрила знову.

— Забула, — зізналася чесно. — Але це було щось важливе.

Він дивився на мене довго. Занадто довго.

— Щось важливе, — повторив він тихо. Не з питанням – з констатацією.

— Дуже, — я кивнула серйозно. — Таке... — я покрутила рукою в повітрі, шукаючи слово: — таке, від чого серце робить «бум». Знаєш?

— Знаю, — він не посміхався. Зовсім.

— І ти теж, — я знову тицьнула йому в груди. — Ти теж робиш. «Бум». Постійно. Це дуже незручно, між іншим.

Десь позаду різко відсунувся стілець Софі. Але я не обернулася, я дивилася на нього: на його очі, на його губи, на лінію щелепи, яку вже обводила пальцем.

— Незручно, — повторив він.

— Жахливо незручно, — підтвердила я, почав шепотіти. — Бо ти ж брат. Нареченого. Мого нареченого.

Тиша.

— Я пам'ятаю, — сказав він. І в його голосі було щось, від чого хотілося плакати.

— І я пам'ятаю, — прошепотіла я. — У цьому вся проблема.

— Давай приведемо тебе до ладу, — Джеймс ривком підняв мене, і реальність закружляла, як колесо огляду.

Його сорочка впала на стілець.

— Наша сорочка, — пробурмотіла я.

Але він не почув.

— Знаєш що? — я практично висіла на його руці, поки він тягнув мене до виходу з погреба. 

Запах вина змішувався з чимось виразним: його ароматом, що наполегливо перетворював мій мозок на желе. 

— Тоді ти був такий... справжній. У тебе навіть руки тремтіли. А тепер сидиш, як якась смішна статуя, поки вона...

Я зупинилася посеред сходів. Він теж мусив зупинитися, важко йти, коли до тебе причеплена п'яна жінка. Він мовчав і дивився на мене зверху.

— Поки вона... — я набрала повітря і відкинула голову, млосно опустивши повіки. — «О-о-о, Джеймсе!» — проверещала я голосом Софі, вільною рукою роблячи театральний жест. — «Пам'ятаєш Монмартр? Пам'ятаєш ту ніч? Пам'ятаєш, як ти дихав? А я дихала поруч? І ми дихали разом? Це було так... так...» — я хотіла сказати «романтично», але замість цього вчепилася йому в шию обома руками, бо сходинка під ногами раптом вирішила стати похилою.

Джеймс встиг спіймати мене.

— Обережно зі сходами, — він знову перехопив мене за талію і під лікоть, і потягнув угору.

А я вдихала його аромат, думаючи, що просто несправедливо так пахнути. 

— А вона все «Париж, Париж». — я пирхнула йому в плече, відчуваючи, як тканина його сорочки лоскоче ніс. — Ніби люди не цілуються ніде, крім Парижу. Або не малюють. Або...

— Вероніко, дивись уважніше під ноги, тут велика сходинка.

— Що? Ти зараз бурчиш на мене? А я кажу правду. Дивись, у своїй студії ти теж можеш… писати, — я спіткнулася на останній сходинці, і ми ледь не впали. 

Його рука болісно стиснула мою талію, притягуючи мене ближче, щільно пригортаючи до свого тіла.

Боже, чому він так пахне? Це має бути заборонено законом – так добре пахнути, що від цього підгинаються коліна.

— Я падаю через тебе.

Він подивився на мене, але не відповів. Він знав. Знав, що пахне занадто спокусливо. Нарешті ми дійшли до важких дерев'яних дверей.

— Жіноча кімната он там, — він повернув мене за плечі.

Вбиральня закружляла перед очима, наче сніг у заметілі. Я ледве встигла дістатися до раковини, перш ніж мій шлунок вирішив, що з ним досить винних експериментів.

— О Боже, — я схилилася навпіл, відчуваючи, як нудота підступає до горла. 

Джеймс, хай його біс із усією своєю турботою, встиг підхопити моє волосся однією рукою, підтримуючи за плечі іншою. Його долоня на моїй спині палала, як піч.

— Так, тепер буде легше, — його голос звучав м'яко, без найменшого натяку на огиду чи глузування.

Коли мій шлунок нарешті заспокоївся, я плеснула водою на обличчя, намагаючись змити присмак вина та своєї слабкості. Холодні краплі стікали по шиї під комір, від чого шкіра покрилася мурахами.

— Краще? — він подав мені чистий рушник.

— Так, дякую, — я витерла обличчя й подивилася на себе в дзеркало. Хотілося провалитися крізь землю від сорому. Відчувала себе так, ніби сиділа в казані повному грішників, а Джеймс був там головним дияволом: стояв і дивився тими своїми бурштиновими очима.

— Зараз би кави, — я оперлася на раковину, щоб світ перестав крутитися.

— У цю годину? Не заснеш.

— Не збираюся. Хто сказав, що я хочу спати? Ця ніч не для сну. Спати вночі — найнуднійше, що може робити людина.

Я повернулася до нього, і світ знову захитався.

— І що ж ти робитимеш замість цього? — він підняв одну брову, а в куточках губ затаїлася усмішка. 

Господи, ці губи...

— Краще порахую метеликів у моєму... — я показала пальцем спочатку на свій живіт, потім на його, затримавши палець на його твердому пресі, відчуваючи, як м'язи напружилися під футболкою від мого дотику. Підняла палець угору, як п'яний професор. — У зимовому саду. Тобто в оранжереї.

Він підняв обидві брови. 

Здивований?

Я спробувала ступити вбік, але кімната нагадувала безжалісне желе.

— Ой.

— Тримайся, — він підхопив мене за лікоть. — Все, ідемо додому.

— Рахувати метеликів?

— Рахувати метеликів.

— Ти робитимеш це зі мною?

— Робитиму, — сказав він ледь чутно, рішуче притягуючи мене за талію до свого сталевого торса.

Я спіткнулася об власні ноги, але його міцний захват знову врятував мене від знайомства з підлогою:

— Обережно. Тримайся за мене.

Триматися за нього. Я б трималася вічно, якби могла. Він пах домом і чимось диким.

— Мабуть, так пахне буря з райських квітів, — пробурмотіла я вголос.

— Що? — він відсунувся, дивлячись на мене з тією сумішшю здивування й усмішки в очах.

— Ти, — я тицьнула пальцем кудись йому в груди. — Пахнеш як буря. Буря з райських квітів.

Він підняв брову.

— Ні, зачекай, — я наморщила лоба. — Це звучить як освіжувач повітря: «Тропічна буря», «Райський сад». Такий, знаєш, у туалетах на заправках.

— Дякую.

— Ні, ти не зрозумів! — я замахала рукою. — Ти пахнеш краще. Набагато краще. 

Я сховала обличчя в його плечі.

— Просто... ти пахнеш так, наче десь там, за грозовими хмарами, є рай, і звідти падають квіти, і вітер їх несе, і...

— Зупинися, поки не стало гірше, — він усміхнувся в моє волосся. — Буря з райських квітів. Запам'ятаю.

— Ти смієшся! — звинуватила я.

— Ні.

— Смієшся! Я роблю тобі комплімент, а ти смієшся.

— Це був комплімент?

— Як ти цього не зрозумів? — я витріщилася на нього, ображена до глибини душі. — Я порівняла тебе з бурею, з раєм, з квітами. Це три компліменти в одному. Три! 

Він не відповів. Просто притулив мене до одвірка, як велосипед до паркану, і зняв із вішалки моє пальто.

— Руки, — скомандував він.

Я слухняно виставила руки. Він надягнув на мене пальто, застебнув ґудзики: один, другий, третій; і я дивилася на його пальці, що рухалися вгору, і думала, що це найеротичніше застібання ґудзиків у моєму житті.

— Стій тут, — сказав він. — Не рухайся, не падай. 

— Ти дуже грізний зараз, Джеймсе, — сказала я серйозно. — Так не можна.

— Я не грізний.

— Твоя брова грізна, — я тицьнула пальцем кудись йому в обличчя. — Я бачу. Вона піднялася. Я вже вивчила твої брови.

— Ти вивчила мої брови? — він накинув своє пальто, не зводячи з мене погляду.

— Довелося. Ти ж словами нічого не кажеш, тільки бровами. І очима. І цим своїм... — я невизначено помахала рукою біля його обличчя. — Ось цим усім.

Він затиснув губи, плечі здригнулися.

— Не смійся!

— Я не сміюся.

В автомобілі Джеймс посадив мене на заднє сидіння, нахилився, намагаючись застебнути ремінь безпеки, який,безсовісно відмовлявся клацнути на місці. Софі рвонулася до нас.

— Ти сідаєш спереду, — його голос хльоснув, як батіг.

— Але... — вона застигла з напіввідкритим ротом.

— Спереду, Софі.

Я притулилася головою до його плеча, що тремтіло від спроб пристебнути мене:

— Вона як муха, чи не так? Дзижчить і дзижчить тією своєю французькою. Сує носа, куди не треба.

Джеймс засміявся, і від вібрації його сміху мені захотілося поцілувати його:

— Тихо, маленька п'яна орхідеє.

— Я не п'яна, — заперечила я, зариваючись носом йому в шию. — Я бачу речі такими, якими вони є. Стій... Ти назвав мене орхідеєю?

— Назвав.

— Це так мило, — я посміхнулася йому в шию. — Ніхто ніколи не називав мене квіткою. Тільки один раз у школі. Але там було «кактус».

Софі прошипіла щось французькою, щось непристойне, судячи з інтонації. Джеймс відповів тією ж мовою, тим же тоном, тільки тихіше. Три слова, може, чотири, які я не зрозуміла, але Софі здригнулася, ніби її вдарили і замовкла.

Передні двері відчинилися. Хтось сів за кермо.

— Хто там? — я підхопилася, наче в машину заліз грабіжник. — Джеймсе, там хтось сів!

— Тихіше, — він м'яко натиснув мені на плече, повертаючи назад. — це Томас.

— Який Томас?

— Який із дому.

— А-а-а, — я заспокоїлася. — Той Томас. 

Я схвально кивнула водієві, який мовчки завів двигун. 

— Бо ми пили. Дуже багато. Ти приїхав і врятував. 

Томас мовчки кивнув у відповідь. Джеймс сів поруч зі мною.

— Бачиш? — я повернулася до нього. — Він кивнув. Це значить: «дякую, Вероніко, за визнання моїх заслуг».

— Або «будь ласка, замовкни».

— Ні, — я похитала головою. — Це був вдячний кивок. Я розбираюся в кивках і в бровах. Я взагалі експерт із невербальної комунікації.

Томас дивився на дорогу.

— Він мовчить, бо знає, що я права, — пояснила я Джеймсу. — Мовчання – знак згоди.

Заднє сидіння «Астон Мартіна» було не таким просторим, як здавалося. Стегно Джеймса притиснулося до мого, твердо й гаряче. Довгі ноги розставлені, коліна широко, руки лягли на стегна.

— Навіщо ти вивчив французьку? — раптом запитала я пошепки, проводячи пальцем по зовнішній стороні його руки, по кісточках, по венах. — Щоб спокушати дівчат?

Його рука здригнулася під моїм дотиком, ледь помітно.

— І кого я спокушаю, на твою думку? — його голос став тихим, перевертаючи все всередині мене догори ногами.

Я підняла на нього очі.

— Усіх, — мої пальці обхопили його вказівний палець. — Думаєш, коли ти співав ту пісню французькою на дні народження Лізи, ти мене не спокусив?

П'яна правда – найгірший вид правди.

Джеймс повернувся до мене. Погляд був такий, ніби всі стихії билися в ньому водночас: вогонь і лід, буря і штиль. І жодна не могла перемогти.

— Знаєш, — прошепотіла я, тягнучись до його вуха, ледь торкаючись губами мочки. Тремтіння пройшло крізь його тіло. — У тій темряві я хотіла сказати...

— Тссс.

Він трохи відхилився і притиснув великий палець до моїх губ. Інші пальці обхопили мою щоку ніжно, але владно. Його дотик замкнув мій мозок, закоротив усі думки.

— Не зараз.

Я погодилася і сповзла головою на плече Джеймса, відчувая, як машина рушила. Вулиця за вікном розмилася в різнокольоровий візерунок, голова крутилася все сильніше. 

— Ми їздимо колами? — пробурмотіла я, зариваючись носом йому в шию. Його пульс біля моїх губ шалено калатав. Боже, як же хотілося втопитися в ньому.

Я відчула, як він ковтнув: кадик ворухнувся під моїми губами. Мій язик сам потягнувся до цієї жилки. Його рука м'яко, але непохитно обійняла мене за плечі і перенаправила. Моя голова сповзла з його шиї на груди. 

— Сиди так, — голос хриплий. — Просто... сиди.

Тепер його серце билося під моєю щокою. 

— Чому?

— Бо ти сильно крутишся, — звук вібрував у грудях, обволікаючи мене, як тепла хвиля.

— Це ти крутишся.

Він тримав мене міцно, занадто міцно для простого «щоб не впала». Він тримав мене так, ніби боявся того, що зробить, якщо мої губи ще раз торкнуться його шиї, ніби ще один дотик і він забуде, чому цього не можна.

— Добре, — прошепотіла я йому в груди. — Не буду крутитися.

Його пальці на моєму плечі розслабилися, ледь помітно. А потім знову стиснулися, коли машину підкинуло на нерівності. Бо я поклала долоні йому на живіт, намагаючись утримати рівновагу. Він так напружився, що цю частину його тіла важко було назвати людським торсом, це більше нагадувало щось металеве, яке належало...

— Зізнайся мені зараз чи... ти робот? — я силоміць тицьнула пальцем у м'язи його нижньої частини живота. Раптом моя рука посковзнулася й пішла зовсім униз. Він точно був роботом: усе було занадто неприродно твердим.

— Спи, — Джеймс перехопив мою руку і м'яко повернув на нейтральну територію. Його голос був хриплим, натягнутим. — Поспи трохи.

— Але...

— Будь ласка.

— Не хочу спати. Я хочу... — я замовкла, відчуваючи, як провалююся в дрімоту. — Хочу, щоб ти написав мене... всю мене. Не лише обличчя та... руки.

Його дихання обірвалося, на мить. Останнє, що я відчула – його пальці, що обережно прибирали пасмо волосся з мого обличчя.