Раді Вас бачити!

Епіграф: «Є мовчання голосніше за крик. Це правда, яку ми визнаємо лише тоді, коли вже запізно».

Софі несподівано з'явилася в дверях вітальні Райтів, так, ніби весь світ лише й чекав на її вихід. У її руках була пляшка якогось рідкісного вина з етикеткою, яку я не змогла прочитати. Поруч з нею стояв чоловік із посмішкою змовника.

— П'єр! — Алекс вийшов вперед, потискаючи йому руку. — Не очікував на тебе сьогодні.

П'єр. Той самий П'єр. Власник ресторану, з відкриття якого я ганебно втекла, напившись і ревнуючи Джеймса.

Я роздивилася його: тридцять, може тридцять п'ять років, але обличчя м'яке, майже хлоп'яче; кучеряве волосся, ніби він щойно прокинувся і не став із цим нічого робити; трохи пухкі щоки; очі, що блищали з ледачою хитринкою кота, який знає, де стоїть сметана. Він виглядав як людина, яка давно зрозуміла секрет щасливого життя і не збирається ділитися ним з рештою світу.

— А це, мабуть, наречена-втікачка, — він повернувся до мене з посмішкою, яка була водночас привітною і звинувачувальною.

— Вероніка, — простягнула я руку, натягуючи на обличчя вибачливу посмішку.

— Я пам'ятаю, — він потиснув мою долоню. — Тобто не пам'ятаю, бо ви зникли раніше, ніж я встиг вийти з кухні. Кажуть, там було щось термінове?

Алекс нахилився до мого вуха.

— Я ж казав, що він образиться, — прошепотів він.

Моя посмішка стала ширшою й більш фальшивою. Усередині мені було байдуже, після сьогоднішнього дня в студії все здавалося дрібним і несуттєвим.

— Терміново захотілося побути з нареченим наодинці, — сказала я. — Впевнена, ви розумієте.

П'єр засміявся щиро, без образи.

— Француз завжди розуміє, коли жінка обирає кохання замість їжі. Навіть якщо ця їжа приготовлена мною.

Він обвів нас з Алексом поглядом і витягнув ключі, граючись ними на пальці.

— Але сьогодні в мене є пропозиція, від якої ви не зможете відмовитися. Приватна дегустація у моєму секретному погребі. 

— О цій порі? — Алекс підняв брову, але я бачила, як у його очах спалахнула цікавість.

За спиною Софі і П'єра з'явився силует: чорні джинси, чорна сорочка, закатані рукави, вологе після душу волосся. Джеймс зупинився поруч із Софі, але дивився на мене, одну секунду, може, менше. Потім він відвів очі, піднявши підборіддя вгору та натягнувши нейтральну посмішку.

— Це традиція, — підморгнув П'єр. — У Франції найкраще вино п'ють після опівночі, в компанії найближчих друзів.

Софі провела рукою по плечу Джеймса:

— О, милий, — її очі блиснули. — Пам’ятаєш ту ніч в Бордо?

Джеймс посміхнувся майже природно:

— Такі речі важко забути.

Ніч, Бордо, вони разом, її руки на ньому, його руки на ній.

Ревнощі вдарили мене так, що перехопило подих. Це були не тихі, не делікатні, не ті, які можна сховати за ввічливою посмішкою і списати на втому, ревнощі.

Я стояла поруч із нареченим, у будинку нареченого, за тиждень до весілля з нареченим, і ревнувала його брата до жінки, яка мала на нього більше прав, ніж я коли-небудь матиму.

Рука Алекса лягла мені на поперек.

— То що, їдемо? — запитав він.

Я посміхнулася, широко, яскраво. Так посміхаються, коли всередині все горить.

— Звісно. Чому ні.

***

Ми поїхали двома машинами.

Алекс відчинив переді мною двері Мерседеса. П'єр вже влаштувався на задньому сидінні, розповідаючи, як до нього заїхав шеф-кухар із двома мішленівськими зірками і пішов без однієї, бо спробував його буйабес і зрозумів, що все життя готував рибну юшку.

— Він плакав, — П'єр знизав плечима з удаваною скромністю. — Я дав йому серветку і рецепт. Я ж не звір.

Я сіла, пристебнулася, посміхнулася. А очі самі, зрадницьки, мимоволі, знайшли іншу машину. Астон Мартін: чорний, хижий, ніби створений для чоловіка, який носить тільки чорне. Джеймс тримав двері відкритими для Софі. Вона ковзнула на сидіння так невимушено, ніби робила це сотні разів.

Мабуть, і робила.

Він обійшов машину, сів за кермо. Двигун заревів низько, глухо, як звір, якого розбудили. Джеймс не глянув у наш бік жодного разу. Щось гаряче й гірке здавило моє горло, я відвернулася до вікна.

Ресторан П'єра вночі виглядав інакше: як театр після вистави. Порожні столи, перевернуті стільці на них, тиша замість гомону.

— Сюди, — він поманив нас за собою, ніби заводив у таємну секту. — Тільки обережно на сходах. Минулого разу один сомельє не втримався і летів до низу разом із ящиком шістдесят третього «Шато Марго». Сомельє вижив, а вино ні. Я досі оплакую.

Ми спускалися крутими кам'яними гвинтовими сходами. Повітря густішало з кожним кроком, холодне, вологе, просякнуте запахом старого дерева і ще чогось невловимого, історії, може. 

Клац, і світло залило простір. Я охнула. Погреб був розміром з невелику церкву. Цегляні склепіння, арки, стелажі від підлоги до стелі. Пляшки лежали рядами, сотні, тисячі, як сплячі солдати армії, що чекає наказу.

— Ласкаво просимо в мою справжню вітальню, — П'єр розкинув руки. 

Софі пройшлася вздовж стелажів, ведучи пальцем по запилених пляшках.

— П'єре, скільки тут коштує все разом?

— Ціну знають тільки я і мій страховий агент, — П'єр замислено погладив одну з пляшок. — Він, до речі, потім звільнився. Сказав, що не може спокійно спати, знаючи, що бодай один землетрус, і його серце не витримає. 

Джеймс стояв осторонь, засунувши руки в кишені. Уникав мого погляду, або мені так здавалося. А може, я просто шукала його погляд там, де його не було.

Я здригнулася від холоду. Погріб дихав на мене вологою прохолодою, а я, як ідіотка, вирядилася в тонкий кашемір: червона сукня з бутіка мадам Елени, з витонченим вирізом, що оголював ключиці, тканина, що облягала тіло, як друга шкіра. Єдине, що рятувало – довгі рукави. Але вони не рятували. Мурашки повзли по руках, по спині, по всьому тілу. Я обхопила себе руками, намагаючись зігрітися. І відчула на собі погляд. Не Алекса.

Алекс відійшов убік, втупившись у телефон. Останні дні він жив між судовими засіданнями й дзвінками, корпоративна справа, яка висмоктувала з нього всі сили. Іноді мені здавалося, що я заручена не з чоловіком, а з його робочим графіком. Хоча мені гріх скаржитися, я ж жила так само. Хіба не ідеальна пара?

Кроки поруч, тепло чужого тіла надто близько. Джеймс зупинився біля мене. Не дивився, вдавав ніби слухав П'єра, який якраз розповідав про танінність п'ятдесят шостого року.

— Холодно? — запитав тихо. Ніби нікому, ніби в повітря.

Я не відповіла одразу.

— Трохи.

Він все ще не дивився на мене, але вже розстібав ґудзики на своїй сорочці. Я витріщилася на нього.

— Що ти робиш?

— Знімаю сорочку.

— Ти збираєшся ходити тут голим? — прошипіла я.

Його пальці завмерли на четвертому ґудзику. Він повільно повернув голову і подивився на мене, з цим своїм нестерпним виразом людини, яка тримає всі карти.

— Вероніко, — промовив він задумливо. — ти щойно уявила мене голим?

— Ні! Я просто…

— Підозрюю, що це не перший раз.

— Що?!

— Ти почервоніла, — він відвернувся до сорочки, розстібаючи наступний ґудзик.

— Я не…

— Якщо тобі потрібен контекст, — він розстебнув останній ґудзик, — я зазвичай роздягаюся в тепліших місцях і за запрошенням.

Він скинув сорочку так звичайно, ніби це був піджак після роботи. Під сорочкою була біла футболка. Мої щоки горіли. Одним рухом Джеймс накинув сорочку мені на плечі. Чорна тканина, його тепло, його запах. Я завмерла.

— Джеймсе...

— Не повертай, — він нарешті глянув на мене, коротко і темно. — Все одно не візьму.

І відійшов. У білій футболці, з голими руками в холодному погребі. А я стояла, загорнута в його тепло, і глибоко дихала його запахом, який паморочив голову швидше за будь-яке вино у світі.

— Панове! — голос П'єра розрізав тишу. — Досить блукати, як привиди в склепі, до столу!

Він завів нас углиб погреба, де під низькою цегляною аркою ховався старий дубовий стіл: масивний, потемнілий від часу, з глибокими подряпинами, ніби він пережив не одну війну і не одну дегустацію. П'єр накрив його сніжно-білою скатертиною.

Плчулися кроки позаду. Алекс повернувся, його телефон нарешті зник у кишені.

— Зв'язок, зараза, не ловить, — він махнув телефоном і тільки потім помітив.

Його погляд впав на мої плечі, на чорну сорочку, на рукави, що закривали мої долоні. Потім – на Джеймса, на його білу футболку, на голі руки. Одна секунда, дві. Я бачила, як він складає два плюс два, як розуміє, як щось ворухнулося в його очах: щось темне, швидке, одразу сховане.

Джеймс дивився на П'єра, який саме витягав запилену пляшку зі стелажа. Його обличчя було нейтральне, спокійне, ніби він не віддав власну сорочку нареченій свого брата, ніби це нормально, ніби так роблять усі.

Алекс нічого не сказав, нічого не зробив. Просто підійшов до мене, поклав руку мені на поперек, трохи нижче, ніж зазвичай, трохи міцніше, ніж треба, і повів до столу.

Я не озирнулася на Джеймса. Не треба було, я ітак відчувала його погляд між лопатками. 

Ми влаштувалися за столом. П'єр уже розставляв келихи: тонке скло, що виблискувало в тьмяному світлі.

— Нарешті! Почнемо з Бургундії, — він підняв запилену пляшку, як священик реліквію. — Урожай 1978 року, особливий збір.

— Це... — присвиснув Алекс.

— Романе-Конті, — закінчила Софі з тією інтонацією, яка буває в людей, звиклих до винятковості. — Я просила знайти це спеціально на сьогодні.

Звісно, просила, звісно, спеціально, звісно, на сьогодні.

Алекс сидів поруч зі мною, його рука володарськи лежала на моїй талії. Цей дотик мав би заспокоювати, натомість я почувалася птахом у занадто тісній клітці. Джеймс сидів навпроти, прямо, напружено. Очі на келиху, який П'єр наповнював темно-рубіновою рідиною. Софі влаштувалася поруч із Джеймсом. Її рука ковзнула йому на коліно, невимушено, звично. Він не скинув. Я відвела погляд.

— За особливі моменти! — вимовив П'єр, піднімаючи келих.

Раптом телефон Алекса вибухнув дзвінком. Він подивився на екран і вилаявся тихо, але з почуттям:

— Прокляття. Це важливий клієнт з Токіо. Мушу відповісти.

П'єр підняв брови:

— Тут ловить зв'язок? У моєму погребі?

— Чорт дозвониться скрізь, — відповів Алекс, уже встаючи з-за столу. — Навіть у пекло. Особливо якщо йому потрібен адвокат.

Він нахилився до мене, торкнувся губами моєї скроні, легко, звично, майже механічно. 

— Я швидко.

І зник за цегляною аркою, з уже притиснутим до вуха телефоном.

У напівтемряві погреба все виглядало як кадр із фільму, який заборонили за надмірну відвертість. П'єр з його задоволеною усмішкою та блиском в очах. Вони то спалахували, то темніли. Софі тримала рука на спинці стільця Джеймса. Її погляд був як у тієї, яка точно знає ціну своїй власності. А Джеймс… Він сидів так, ніби погреб був тісним для нього. Так сидять люди, яким ніде сховатися від себе: щелепа, стиснута так, ніби він тримав щось зубами. 

Раптом п’єр підвівся і клацнув вимикачем. Темрява опустилася миттєво, густа, як чорний оксамит. 

— Що за..? — голос Софі пролунав десь ліворуч, в її інтонації спалахнула нотка роздратування.

— Куштуватимемо всліпу, — сказав П’єр, і в темряві його акцент став помітнішим. — Коли нічого не бачиш, залишається лише смак і правда.

— Взагалі нічого не видно, — сказала я.

— Саме тому, — в голосі П’єра було чутно посмішку. — У темряві ми нарешті чуємо себе. Світло відволікає. 

— Темрява приховує гріхи, — засміялася тихо Софі.

— Тихо, — голос П'єра долинув здалеку. — Слухайте тишу.

Яку тишу? Я чула тільки гуркіт власної крові у скронях. Темрява загострила все. Як у дитинстві, коли лежиш у ліжку, і раптом починаєш чути кожен скрип, краплі на кухні, цокання годинника в передпокої – дихання будинку, який вдень мовчить.

Я чула його дихання. Дихання Джеймса було трохи глибше, ніж мало б бути, трохи збитіше.

Шурхіт. Що за шурхіт? Тканина? Рух? Чиясь рука, що ковзає по столу?

Я затамувала подих. Між нами було щонайбільше метр простору, але той простір гудів, як трансформаторна будка. Я майже фізично відчувала, як присутність Джеймса змінює густоту повітря навколо. Ніби він мав власне гравітаційне поле. І я потрапила в його орбіту. Усі почуття загострилися до болю. Я відчувала запах старого дерева, вологий камінь, важкі парфуми Софі, що прилипали до язика, і вже болісно знайомий аромат Джеймса: той самий, що огортав мене з його сорочки.

Джеймс ворухнувся, поклав руки на стіл. Я зробила те саме. Не думаючи, не вирішуючи, просто зробила. Я відчула його тепло, не торкаючись. Знала, що його пальці поруч, на відстані подиху, хоча не бачила їх.

Темрява має дивовижну властивість. Вона не просто забирає зір, вона змінює структуру реальності, розчиняє межі, стирає лінію між можливим і забороненим. Мабуть, тому ми її так боїмося: не тому, що не бачимо інших, а тому, що в ній занадто ясно бачимо себе і свої справжні бажання. Я хотіла притиснутися до Джеймса, хотіла скуштувати його губи, шию, ключиці, хотіла всього його.

Раптом ліворуч заворушилася Софі. Почувся шелест тканини, рух, щось відбувалося там, у темряві. Рука Джеймса зникла: відсмикнулася від столу, різко, раптово.

— Мені подобається, — голос Софі був оксамитовим. Задоволеним. — У темряві можна… — вона не договорила.

Вологий, м'який, такий звук неможливо сплутати з чимось іншим. Мій шлунок стиснувся, пальці на келиху задерев'яніли. Софі і Джеймс, у темряві за метр від мене.

Це не твоя справа, — сказала я собі. — Він не твій, ніколи не був твоїм, ніколи не буде твоїм.

Але тіло не слухало. Тіло хотіло встати, перекинути стіл, увімкнути світло, зробити щось… що завгодно аби не сидіти тут і не слухати, як інша жінка цілує чоловіка, якого я...

Якого я…що? Не люблю? Не хочу?

— Ось, — келих стукнувся об мої пальці, прохолодний і важкий. — Але не пийте. Спочатку кожен має сказати правду. Одну будь-яку правду У моїй родині кажуть: «вино розв'язує язики, але темрява розв'язує душі».

— Звучить як початок фільму жахів, — буркнув Джеймс десь праворуч. Ближче, ніж я очікувала. 

— Я почну, — П'єр не чекав запрошення. — Моя правда – я ненавиджу людей, які не вміють насолоджуватися моментом, які завжди кудись поспішають, завжди думають про завтра. Життя — це зараз. 

— Прям ненавидиш? — запитав Джеймс. — Тих, хто поспішає?

— Усім серцем, — підтвердив П'єр урочисто.

— То як ти виживаєш на кухні? Там усі бігають, як скажені.

— За правду, — прошепотів П’єр.

Ми випили. Вино ковзнуло по горлу: несподівано легке, майже невагоме на язиці.

Тиша. Лише дихання чотирьох людей.

— Я не переношу Париж, — голос Джеймса. Хрипкий, порожній, ніби слова дряпали йому горло зсередини. — Кожну прокляту секунду там, кожен світанок.

Я чула, як Софі різко втягнула повітря: гострий, свистячий звук, ніби її вдарили. Париж. Їхній Париж, їхні спогади, їхня історія, їхнє минуле. І Джеймс щойно розтрощив це трьома реченнями.

— За правду, — знову прошепотів П'єр, тихіше, обережніше.

Новий ковток. Вино вже здавалося іншим: терпкішим, з гіркотою на язиці.

— Тепер я, — Софі зробила паузу.

І в цій паузі було більше отрути, ніж у всіх її попередніх посмішках.

— Я вийшла заміж зі злості. Не за гроші, не заради становища, просто щоб заподіяти біль.

Джеймс завмер поруч зі мною, я фізично відчула, як напружилося його тіло.

— За правду, — з новим ковтком вино вже здавалося іншим: терпкішим, з гіркотою на язиці.

— Вероніко? — сказав П'єр.

Моя черга.

Язик став важким, слова народжувалися десь у глибині живота:

— Я не дозволяю собі бути повністю щирою. Бо... бо боюся себе і своїх бажань.

Тиша вибухнула ревом десь у голові. Я відчула рух праворуч: Джеймс майже нечутно видихнув.

— За правду, — голос П'єра цього разу прозвучав м'якше. — Тепер другий раунд. Правила змінюються: правда має бути про те, що відбувається зараз.

— Зараз? — хрипко засміялася Софі, і в цьому сміху щось було зламане.

— Іншого часу у нас немає, — я чула, як П'єр відкриває нову пляшку: скрип корка, тихий видих вина. — Майбутнє і минуле — це все ілюзії пам'яті. Софі? 

Довга пауза. Занадто довга.

— Зараз... — її голос був гострим, як скло. — Зараз я хочу когось вдарити. Сильно, до крові.

Ніхто не запитав кого.

— За правду.

Ми випили.

— Джеймсе?

Тиша. Густа, небезпечна. Я чула його дихання: важке, рване, ніби він біг марафон, сидячи на місці.

— Зараз... — сказав він хриплим голосом. — Зараз я думаю про те, про що не маю права думати.

Серце зупинилося.

А бодай тобі! Бодай тобі! Чорт забирай! Чому його слова б'ють нижче пояса? Чому кожен звук його голосу перевертає все всередині мене догори дном?

— За правду, — П'єр прошепотів ледь чутно.

Вино не допомагало. Вино робило все гірше.

— Зараз, — П'єр майже прошепотів, але його слова дряпали повітря, — я бачу історію, яка вибухне, як пляшка шампанського в морозилці.

Ми знову випили.

— Вероніко?

Я відкрила рота. Закрила.

Що сказати? Яку правду? Ту, що безпечна? Чи ту, що розірве все на шматки?

— Зараз... у цій темряві я відчуваю, що втрачаю… контроль.

Двері нагорі грюкнули так сильно, що ми всі здригнулися. Голос Алекса:

— Гей, ви там живі?

П'єр клацнув вимикачем. Світло вдарило в очі, повертаючи нас до реальності.

Я проморгалася, побачила Джеймса, він сидів нерухомо, дивлячись у келих, щелепа стиснута. Софі поправляла волосся.

— Вибачте за затримку, — Алекс спускався сходами, телефон уже знову в руці. — Мені треба йти на зустріч онлайн. Там дуже терміновий випадок.

Він підійшов, дзьобнув мене в маківку.

— Джеймсе, залишаю її на тебе.

Наші погляди зустрілися: мій і Джеймса. На мить, на одну коротку, болісну мить.

— Звісно, — сказав він рівно. — Довезу в цілості.

Алекс кивнув і зник угорі сходів. Після від'їзду Алекса П'єр налив нове вино, майже чорне у напівсвітлі. Це вино пахло чорносливом і чимось терпким, деревним. Ми більше не грали в гру. Ми говорили про Прованс, про виноградники, про сонце, яке гріє інакше, ніж тут. Я відчувала, як алкоголь розв'язує мені язик, роблячи думки плинними, як ртуть: небезпечно плинними.