Раді Вас бачити!

Увечері реальність змістилась. Ле Шато виринув з темряви: старовинний маєток зі світлого каменю освітлений знизу так, що стіни ніби світились зсередини. Три поверхи вікон, кована огорожа балконів, дах із темної черепиці припорошений снігом. Прадід П'єра Деларю, француз, який закохався в пенсильванські гори й вирішив залишитись, збудував цей дім на початку минулого століття. Його родина жила тут три покоління, поки батьки П'єра не переїхали до Каліфорнії: ближче до сонця, до океану, подалі від холодних зим.

Маєток дістався П'єру: порожній, запилений, з привидами чужих спогадів. Він міг продати все, але натомість вклав усе, що мав, і перетворив родинний дім на ресторан. Сьогодні його відкриття, гала-вечір для оточення, подія сезону. Грудневий сніг падав повільно, безшумно, огортаючи будівлю білим серпанком. Перед входом припаркована низка дорогих автомобілів, чоловіки в смокінгах, жінки в хутрі й вечірніх сукнях.

Я вийшла з машини. В голові крутилась одна думка: Джеймс. Чи буде він там?

Два дні я його не бачила. Він поїхав, як сказав Роберт, відвезти картини реставратору. Два дні тиші, два дні, коли я ловила себе на тому, що прислухаюсь до кроків у коридорі, два дні, коли намагалась не думати, але думала постійно.

Алекс подав мені руку. Від нього пахло свіжим морським бризом з нотками чогось гострого й динамічного: аромат, який я колись почала асоціювати з домівкою. Холодне повітря торкнулось плечей, відкритих над хутряною накидкою. Сукня кольору темного шампанського обіймала тіло, шовк, що стікав униз, як вода. Алекс у чорному смокінгу, бездоганний, як завжди. Ідеальна пара – так, мабуть, ми виглядали з боку.

Ми піднялись широкими сходами. Двері відчинились, і зала забрала подих: кругла, величезна, ніби потрапляєш у серце будівлі. Стеля здіймалась угору куполом, і звідти лився водоспад світла: люстра, яку я бачила тільки в кіно. Тисячі кришталевих крапель, що ловили світло і розбивали його на веселкові іскри. Столики розходились від центру колами: білі скатертини, срібні прибори, свічки, що мерехтіли в кришталевих підсвічниках. Між ними простір, повітря, рух.

Офіціанти у білих рукавичках ковзали безшумно, як тіні. Шелест шовку, дзвін келихів, приглушені розмови, все зливалось у єдиний гул, живий і теплий. А в центрі стояв рояль: чорний, величезний. Він стояв на невеликому підвищенні, просто під люстрою, ніби все навколо було побудоване заради нього. За ним сидів чоловік у смокінгу, його пальці ковзали клавішами, щось джазове, м'яке, що обволікало залу і просочувалось під шкіру.

Я стояла на порозі цього блиску, цього світла, цієї музики, і тоді побачила його: чорний костюм-трійка ідеально скроєний, волосся укладене назад, ніякої артистичної недбалості, до якої я звикла. Джеймс виглядав цивілізовано, якось приручено, але щось видавало його справжню суть. У тому, як він тримав склянку: легко, ніби готовий випустити її за мить; у тому, як стояв: розслаблено, але з пружністю, яка видавала готовність до руху; у тому, як дивився: не блукаючи поглядом по залі, а вибравши точку і тримаючи її. Він виглядав так, ніби йому тут нудно, ніби весь цей блиск, люстра, рояль, офіціанти у білих рукавичках, існував десь на периферії, не вартий уваги. 

А потім він побачив мене, і щось змінилось. Він не поворухнувся, не відставив склянку, не випрямився. Але нудьга зникла з його обличчя швидко, як сніг, що тане на теплій шкірі. Замість снігу з'явилось щось інше: щось, від чого я забула як дихати.

Два дні, всього два дні без нього, які здавались вічністю. Такою ж вічністю, як цей момент, коли ми стояли по різні боки зали, і весь цей блиск, люстра, рояль, сотні людей, просто зникли, розчинилися. Залишились тільки його очі і мої.

Піаніст узяв низький акорд. Звук пройшов крізь залу і крізь мене. Алекс поклав руку мені на талію.

— Ходімо привітаємось, — сказав він.

І повів мене просто до нього.

— Джеймсе, — голос Алекса поруч теплий, щирий.

Вони обійнялись, коротко, по-братньому: поплескування по спині, усмішки.

— Радий, що ти прийшов, — сказав Алекс.

— Не міг пропустити, — він усміхнувся. Та сама посмішка: одним кутиком губ. — П'єр би мене вбив.

Потім Джеймс повернувся до мене.

— Вероніко.

— Джеймсе, — я кивнула і тут же відвела погляд на рояль, ніби там грали щось неймовірно цікаве, ніби я прийшла сюди заради піаніста.

Алекс вже дивився кудись убік, махав комусь рукою.

— О, Гаррісони! Вибачте, я на хвилинку.

Він поцілував мене в скроню і пішов. І я залишилась сама, поруч із Джеймсом, під водоспадом кришталевого світла, під звуки роялю, що грав щось болісно красиве.

— Цікавишся музикою? — почула його голос занадто близько.

— Цікавлюсь усім, що не вимагає світської бесіди, — відповіла я, не обертаючись.

— О! — в його голосі прозвучала усмішка. — Тоді тобі сюди не варто було приходити.

— Можливо.

— Можливо? — він став поруч плечем до плеча, ніби теж дивився на рояль. — Ти ж професіонал зі світських бесід, це твоя робота.

— Саме тому я їх ненавиджу у вільний час.

— А що ти любиш у вільний час?

Тебе не бачити, хотіла сказати я.

— Тишу, — сказала натомість.

— Тут досить гучно.

— Я помітила.

Пауза. Піаніст перейшов на щось повільніше, інтимніше.

— Як картини? — спитала я нейтрально, безпечно.

— Три врятували.

— А четверта?

Він помовчав.

— Ту, з переплетеними руками не вдалось.

Щось стиснулось у грудях.

— Шкода.

— Так, — він нарешті повернувся до мене. Я відчула його погляд на своїй щоці неначе фізичний дотик.

— Джеймс? Mon Dieu, c'est vraiment toi?

Цей голос розрізав простір: терпкий, із хрипкістю та паризьким акцентом. Щось стиснулось всередині мене ще до того, як я обернулася. Я знала, що побачу, знала, і все ж була не готова.

Вона нагадувала живу картину Модільяні: всі ті неймовірні лінії, плинна грація, зачаровуюча краса. У неї довга шия; підборіддя ледь підняте догори, так тримають голову ті, хто звик перемагати; вирізьблені вилиці; чорні бездонні очі, що затягували, як безодня; волосся чорне блискуче, зібране в елегантний низький вузол, що відкривав витончену лінію шиї та ключиць; шкіра бліда, ніби світилася зсередини.

Все в ній було тонким і досконалим: пальці, зап'ястя, лінія плечей. Чорна сукня облягала її тіло так, що хотілося дивитися, і так, що не можна було дивитися довго. Вона була втіленням тієї богемної свободи та краси, яку Джеймс, мабуть, залишив у Парижі. Або яка залишила його.

— Софі, — його голос майже непомітно здригнувся, але я вловила цю вібрацію, цю мікротріщину. — Який сюрприз.

— Я чула, що ти повернувся з Парижу, — вона наблизилася, і повітря між ними ніби зплюснулось. — Але не вірила.

— Чому?

— Бо думала, що дочекаєшся мене, звісно.

— Я тебе не чекав, — Джеймс усміхнувся непрозоро. Не розбереш, чи то сарказм, чи щось щире. 

— Даремно, — вона схилила голову, і це виглядало одночасно грайливо й хижо. — Ти ж знаєш, я завжди до тебе повертаюся.

Її французький акцент змушував кожне слово звучати як пестощі, ледь пошкрябані кігтиками. Я бачила, як смикнувся кадик Джеймса, бачила, як він закусив губу: швидко, майже непомітно.

— Знаю. Це я знаю.

А потім, наче опам'ятався. 

— Це наречена Алекса, Вероніка.

— О, знаменита наречена! — Софі повернулася до мене. Її погляд ковзнув по мені з тією уважністю, з якою жінка оцінює потенційну загрозу: варта зусиль чи ні; повільно, згори вниз. Затримка на обручці й ледь помітний вигин у кутику губ. — Джеймс згадував про ваше заручення. Félicitations!

Джеймс згадував? Їй? Про моє заручення? Хто вона взагалі така?

Її парфуми: важкі, пряні, з нотами жасмину й чогось димного, огорнули нас задушливим коконом. У них було щось непристойне, відверте, ніби сам аромат був зізнанням: монмартрські нічні клуби, зім’яті простирадла, ранкова кава на двох. Я відчула, як до горла підкочується жовч.

— Ви давно знайомі? — мій голос звучав рівно. Занадто рівно. 

Алекс повернувся й обняв мене за талію.

— Софі! — він кивнув. — Радий бачити. Думав, ти в Парижі.

Вона простягнула руку, не для потиску, а так, як це роблять жінки, які звикли, що їхні руки цілують. І Алекс, мій Алекс, повівся на приманку: торкнувся губами її кісточок.

Що?

— Збиралася, — Софі забрала руку повільно, ніби роблячи ласку. — Але зараз є причина залишитися тут.

Вона подивилася на Джеймса, довго, відкрито. Потім повернулася до мене, і посмішка в її очах стала солодкою, як отруйний мед:

— Ми знайомі з тих часів, коли цей месьє вважав, що сорочки створені виключно для того, щоб недбало лежати на підлозі біля ліжка.

Джеймс легко засміявся. Занадто легко, занадто природно.

Що відбувається? Йому сподобався її жарт? Чи це був не жарт?

Цей сміх щось зламав усередині мене: тоненьку перегородку, за якою ховалося щось, чому я не хотіла давати імені.

Софі наблизилася, поправляючи його і так ідеальну краватку. Її пальці, довгі, з бордовим лаком, ковзнули по тканині з невимушеною інтимністю, яка можлива лише між людьми, котрі добре знають тіла одне одного.

Тіла.

Ця думка вдарила мене, потім стиснула груди.

Софі повернулася, і її погляд просканував моє обличчя: швидко, професійно, ніби зчитуючи штрих-код. Щось там знайшла, бо її очі на мить загострилися й блиснули. Вона продовжила солодко, майже турботливо:

— Ми сусіди. Маєток моєї родини неподалік, — вона й не думала прибирати руку з його грудей.

Я нічого не відповіла, лише ввічливо посміхнулася. Ну, як ввічливо... скажімо, максимально старанно. Так посміхаються, коли хочеться вчепитися комусь у волосся, але виховання не дозволяє.

— Софі, ти зараз тут живеш? Із сім'єю?

— Приїхала на різдвяні свята, — вона взяла Джеймса за передпліччя, її пальці обвилися навколо його руки. — А ви? Що ви в цій глушині забули? Ви ж не надто любите це місце.

— Взагалі-то любимо, — відповів Джеймс.

— Серйозно? — вона вигнула брову. — Ти шепотів мені інше.

— Був п'яний.

— Від моєї краси? — Софі схилила голову набік, і цей рух наблизив її губи до його плеча, майже до шиї: ще трохи, і вона могла б прошепотіти щось просто йому у вухо. Інтимно, при всіх, ніби ми з Алексом були лише декораціями, меблями або ще чимось, що не варте уваги.

— Софі, — Джеймс ледь помітно відхилився. Мікроскопічний рух, але я його побачила. І вона теж.

— Ой, а хто зробив таке диво? — вона знизала плечима з награним здивуванням. — Перетворив мого дикого художника на приборканого.

Джеймс підняв брови й подивився на неї, довго, темно.

— Я досі такий самий дикий, Софі, — сказав він низьким голосом. — Нічого не змінилось.

Вона посміхнулася, тріумфально, ніби саме цього й чекала, ніби знала, що може смикнути за невидимі ниточки, і Джеймс відгукнеться.

Господи, вони коханці.І не просто коханці, а ті, між ким горіло так, що попіл досі тліє.

Моїм хребтом пробіг холодок. Я відчула нудоту: щось усередині скручувалося, розпухало, розпирало груди зсередини й рвалося назовні. Цей важкий жіночий аромат, пряний, терпкий, задушливий, заповнював увесь простір довкола, витісняючи кисень.

— Шампанського? — прошепотів мені на вухо Алекс.

— Із задоволенням.

Я практично втекла на інший кінець зали, подалі від цієї сцени.

— Вона двічі розбивала Джеймсу серце, — сказав Алекс ледь чутно, коли ми опинилися біля стійки з напоями. Він був злегка напружений, я відчувала це по тому, як він тримав плечі.

Я завмерла:

— Двічі?

— Першого разу вона обрала кар'єру замість нього. Це було три роки тому.

Це так мене розлютило. Так нестерпно, невиправдано розлютило.

— А другий раз? — запитала я, намагаючись зробити голос байдужим.

— Півтора роки тому. Він тільки закінчив серію картин про пристрасть. Виставка мала величезний успіх. А потім з'явилася вона.

— Що сталося?

— Сказала, що помилилася, що всі ці роки думала про нього.

Офіціант подав нам шампанське. Алекс прийняв келих, передав мені, взяв собі й продовжив:

— Вони знову почали зустрічатися. Через три місяці після цього вона вийшла заміж. За власника великої будівельної компанії. Джеймс дізнався про це з журналу «Персона року».

— То вона заміжня?

— Ні, тепер розлучена. І знову вирішила, що помилилася, — у голосі Алекса була гіркота. — Вгадай, за ким вона приїхала.

Я зробила ковток шампанського, спостерігаючи, як Софі й Джеймс жваво розмовляють біля колони. Вона закинула голову, сміючись, а він... він посміхався так, як не посміхався з моменту повернення: яскраво, відкрито, щиро.

— Він що, якийсь мазохіст? — я спробувала приховати почуття за сарказмом. 

— Він ще ніколи в житті не стримував себе в пристрасних пориваннях.

— Я б із цим посперечалася, — пробурмотіла я собі під ніс, спустошуючи келих.

— Що? — Алекс не розчув.

— Потанцюємо? — запитала я, ставлячи келих на столик.

Він кивнув, допив залпом своє шампанське і подав мені руку.

Танцюючи з Алексом, я буквально стежила, як Софі майже провокаційно проводить пальцями по лацкану піджака Джеймса. А він не відводив від неї погляду ні на мить. У мене під ребрами з'явився біль, тупий, ниючий, ніби хтось повільно стискав кулак усередині моїх грудей. А потім Софі взяла Джеймса за руку й повела до виходу на терасу.

Джеймс пішов за нею слухняно, майже механічно, як людина, яка знає, що йде в прірву, але не може зупинитися. Не хоче зупинятися. Мої ноги перестали рухатися. Алекс зробив ще крок у ритмі вальсу, потім відчув мій опір і зупинився теж.

Візьми себе в руки. Він для тебе ніхто.

— Вероніко?

— Краще вип'ємо ще, — сказала я, відсторонюючись від Алекса. Мої долоні сповзли з його плечей занадто різко, занадто поспішно. — Мені щось… душно.

Я прямувала до бару, не озираючись, не чекаючи на нього. Мені терміново потрібно було щось міцніше за шампанське. Хотілося забути, не хотілося думати про те, що відбувається зараз зі мною і на терасі. Не хотілося відчувати ці безглузді, нутрощні ревнощі, яким не було жодного виправдання, жодного права на існування.

Ми підійшли до бармена. Я випила віскі залпом.

— Вероніко... — Алекс нахилився, дивлячись мені в очі. У його погляді було щось насторожене, занепокоєне. — Що відбувається?

— Нічого, — вимушено посміхнулася я. — Просто... терпіти не можу світські вечори. Вони нестерпно нудні.

Вогонь алкоголю вдарив мені у скроню. Я не пила міцних напоїв просто тому, що одразу сильно п'яніла. А зараз було байдуже.

— І ти вирішила розважити себе випивкою? — він узяв мій порожній келих і поставив на стійку. — Чи втекти від чогось?

Я подивилася на нього: на ці уважні сірі очі, що знали мене занадто добре, на брови, злегка зведені в турботі, на губи, що чекали відповіді, чесної відповіді. І я не змогла її дати.

— Втекти? — я зробила знак бармену, щоб повторив. — Від чого мені тікати? Маю чудового нареченого, чудове життя, чудову вечірку...

— Вероніко.

Одне слово. Моє ім'я. Але він вимовив його так, ніби знімав маску з мого обличчя.

— Що? — я взяла другий келих. Пальці злегка тремтіли.

Він дивився, чекав відповіді. Але я її не давала, просто не могла видавити із себе жодного слова, яке не було б брехнею. Алекс вдихнув, видихнув, а потім обійняв мене, м'яко, без питань, і поцілував у маківку.

— Це через маму, так?

Через маму? Ні. Вона ще нічого не знає. Не знає, що ми одружуємося за два тижні. Або вже трохи менше, ніж за два. 

Рахувати не хотілося.

— Я бачив, як від неї прийшло повідомлення, поки ми їхали сюди машиною.

— Я не можу їй сказати, — прошепотіла я йому в плече.

— Хочеш, зробимо це разом?

— Що? — я відхилилася, дивлячись на нього знизу вверх. — Як ти собі це уявляєш? Ви з нею ще жодного разу не спілкувалися.

— Ну треба ж починати, — він знизав плечима з тією своєю легкістю, яка завжди мене обеззброювала. — А то ти... зіп'єшся.

Я ткнула його в груди. Він перехопив мою руку й посміхнувся: тепло, трохи насмішкувато, так, як умів тільки він. Потім обняв мене за талію, шепочучи на вухо:

— Хочеш, відвезу тебе додому?

— Так, хочу.

Я сиділа на пасажирському сидінні, поки Алекс вів машину. Робив це впевнено, спокійно, як усе інше у своєму житті. Його пальці на кермі ритмічно постукували: якась нечутна мелодія в його голові. Кожен ліхтар розмивався в помаранчеву пляму, і я не була впевнена, чи то від алкоголю, чи від туману в голові. Віскі гірчило на язиці, змішуючись із присмаком болю в грудях.

— Ми так і не познайомилися з П'єром. Ти не познайомилася.

— Ммм.

— Він розсердиться. Французи такого не люблять.

— Угу.

— Ти весь вечір мовчиш, — сказав Алекс, поклавши долоню мені на коліно. Його руки завжди були теплими. Як і його любов, рівна, без різких перепадів температури.

— Втомилася, — я дивилася у вікно, де дерева, що проносилися повз, дряпали голим гіллям чорне небо. — У тебе завтра важлива зустріч?

— Так, треба бути в офісі до восьмої. Поїду рано, повернуся до полудня.

Я кивнула, не відриваючи погляду від вікна. У відображенні бачила його профіль: спокійний, впевнений, красивий.

— Вероніко, — він повернувся до мене. У темряві салону його очі здавалися майже чорними. — Я не знаю, що відбувається в твоїй голові, але що б це не було… я тут. Нікуди не дінуся.

Господи.

Я дивилася на його обличчя, таке знайоме, таке відкрите, таке беззахисне у своїй щирості. Усе всередині стислося, горло стислося, серце стислося. 

За що мені таке дурне серце?

Я дивилася на нього й мовчала. Такий рідний, такий мій, такий...

— Алексе.

— Мм?

— Я тебе люблю.

Це було щиро. І саме тому так боліло. Бо любов мала бути простою, мала бути єдиною, мала займати весь простір у грудях, не залишаючи місця для нічого іншого.

А там було щось іще. 

Він посміхнувся м'яко, без тіні сумніву.

— Я тебе теж люблю.