Раді Вас бачити!

Світло грало на його руках, золотаве, м'яке, підкреслюючи кожен рух м'язів під шкірою, кожне напруження сухожиль, кожен рух пальців, що стискали пензель так, наче він міг зламати його. Я пожирала це очима. Не могла відірватися, не могла не дивитися, як його руки рухаються впевнено, володарськи, створюючи щось, чого я ще не бачила, але вже відчувала. Я більше не могла розрізнити, де закінчувался я і де починалося це божевілля всередині моїх легенів. Воно заповнювало мене повільно, як отрута, як мед, як щось солодке й смертельне одночасно.

Старовинний годинник на камінній полиці відцокував секунди з тією самою невблаганністю, з якою його погляд роздягав мою душу. Кожен удар механізму відлунював у скронях, гучно, болісно, змішуючись з пульсом, з моєю густою кров'ю, що палала у венах.

Тік-так.

Вдих-видих.

Бажання-страх.

Ми довго мовчали. Тиша була живою, дихала разом з нами, стискала горло, робила повітря важким. Я дивилася на нього, він дивився на мене. 

Раптом він запитав:

— Скажи мені, міс PR, — не відриваючи погляду від полотна, але його голос вібрував чимось первісним, хижим, таким, що підняло мурашки на моїх руках, — чому мій брат?

Просте запитання. Три слова, що прорізали повітря. Гострі, отруєні ревнощами, які він намагався сховати, але які проступали крізь кожну букву.

Я завмерла.

— Що?

— Чому ти обрала його?— він подивився на мене прямо.

— А чому ти питаєш? — я підняла брову, намагаючись звучати впевнено, байдуже, порушуючи позу, відриваючи погляд.

— Не рухайся, — він зробив швидкий мазок. — Чому Алекс?

Я мала відвернутися. Мала сказати, що це не його справа. Мала захистити себе, свої кордони, свою гідність. Але не змогла. Я не могла бути нечесною з ним, ніби його присутність робила будь-яку фальш неможливою. І це лякало мене до чорта.

— Бо з ним... — я зробила паузу, — мені добре... і спокійно.

— Спокійно? — він повторив слово, смакуючи його, розкладаючи по складах.

Усміхнувся. Темно. Хижо. Так, що мурашки пройшли по хребту.

Я не відповіла, не знала, що сказати. Глибоко вдихнула й видихнула. Нагадала собі про повітря, про те, що треба дихати, що світ все ще існує поза цією кімнатою.

— Це все? — його очі на мені: інтенсивні, палаючі, безжальні. — І як тобі? Цей... спокій?

Останнє слово він вимовив, ніби це була отрута на язиці. Ніби воно смерділо, ніби сам факт його існування був образою.

— Це не той спокій, що ти маєш на увазі, — я спробувала захиститися.

— Поясни, — його рука продовжувала писати, але я бачила напругу в плечах.

— Спокій буває різним, — я почала обережно, підбираючи слова, наче йшла мінним полем. — З Алексом... я почуваюся в безпеці. Він... я відчуваю до нього теплі почуття. Справжні.

Безпечні, — додала думка. — Не такі, як з тобою.

Він мовчав. Продовжував писати мій портрет. Але губи вигнулися в усмішку навпаки холодну, гірку, ніби я щойно сказала щось дуже цікаве. Або дуже смішне.

— І можливо, — я продовжила, намагаючись переконати його, переконати себе, довести, що я роблю правильний вибір, — це виросте в справжнє кохання. Поки що рано говорити.

Слова повисли у повітрі, штучні, неправдиві, наче пластикові квіти.

Пензель завмер у повітрі.

Повна тиша. Навіть годинник перестав цокати, або я перестала його чути.

Він подивився на мене, повільно підняв погляд від полотна, і в його очах було щось таке, що змусило мене перестати дихати. Підняв брову.

— Виросте в кохання? — повторив він тихо, майже ніжно, але в голосі була отрута. — Воно що, рослина?

Я мовчала, ошелешена його словами. Він продовжив.

— Ти чекаєш, коли воно дасть паростки й зацвіте?

Кожне слово як удар.

— Кохання вирощується, — я сказала з переконанням, у яке хотіла вірити. — Я в це вірю. Воно будується з часом, з турботи, з розуміння. 

Безпечне кохання. Таке, що не спалює дотла.

Він не відповів одразу. Продовжував писати спокійно, методично, наче мої слова були просто фоновим шумом, недостойним уваги.

— Кохання між чоловіком і жінкою, — він сказав тихо, але кожне слово було чітким, — або є, або його немає. 

Підняв свої бурштинові очі й подивився на мене прямо. І в тих очах палав вогонь, який я намагалася не бачити.

— Це видно з самого початку. З першого погляду, з першого дотику, з першого подиху поруч.

Пауза. Продовжив писати.

— Те, що виникає так швидко, — я стиснула кулаки на колінах, — про що ти говориш — це просто хімічна реакція тіла, гормони, ілюзія, інстинкт, а не кохання. Бо справжнє кохання — це передусім дружба і повага.

Слова звучали розумно. Але навіть мені вони здалися порожніми.

Він тихо засміявся, майже сумно, майже жорстоко. 

— Це дійсно те, чого ти хочеш у своєму житті? — пауза. — Дружби і поваги з тим, з ким спиш?

Підняв очі. Як постріл. Повітря вибухнуло з моїх легенів. Я не знала, що відповісти. 

— До чого ти хилиш, Джеймсе? — голос тремтів від напруги, від гніву, від страху, від чогось гарячого, що розквітало всередині. — Що ти хочеш?

Він відклав пензель повільно, навмисно, наче приймав рішення. Витер руки об ганчірку, не відводячи погляду. І повільно пішов до мене. Кожен його крок відлунював у старих дошках підлоги протяжним стогоном.

Крок. Ще один.

Я не могла поворухнутися. Сиділа в тому кріслі, стиснувши кулаки, дивлячись, як він наближається, як відстань між нами тане, зникає, перетворюється на ніщо.

Він зупинився переді мною, нахилився, поклав руки на підлокітники крісла по обидва боки від мене, зачинивши мене в клітці свого тіла.

Обличчя його було в сантиметрах від мого.

— Що я хочу? — прошепотів він, і голос його був хрипким, темним, небезпечним.

Його погляд впав на мої губи.

— Я хочу, щоб ти перестала брехати собі.

— Я все тобі сказала, Джеймсе.

Я намагалася говорити твердо, як звикла, як уміла. Але всі мої навички кудись випарувалися, розчинилися у повітрі, наче їх ніколи не існувало. Голос тремтів, руки тремтіли, все моє тіло здригалося під його поглядом.

Пауза. Важка, нестерпна.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю: по лобі, по щоках, по губах, по шиї.

— Чому твоє серце калатає так голосно, що я чую його звідси?

Його пальці торкнулися моєї шиї, легко, ледь помітно, там, де пульсувала вена; теплі, м'які, смертельні.

— Твоє серце, — прошепотів він. — Б'ється, наче божевільне.

Там, де зіткнулися наші шкіри, народжувалася блискавка. Вона пробігала мною, ковзала вниз, розтікалася все нижче, аж поки не скувала живіт гострим, солодким спазмом.

— Це не означає нічого, — я спробувала захиститися. — Це просто... адреналін. Нервове збудження.

— Адреналін, — він повторив, і в голосі його була насмішка. 

Його великий палець провів по моїй шиї вгору, до підборіддя, зупинився під ним, підняв моє обличчя ще вище.

— А може, — прошепотів він, і дихання його торкнулося моїх губ, — це щось інше?

Наші погляди зустрілися, і я потонула. У цих бурштинових очах, що горіли темним вогнем, у цій близькості, у цьому моменті, що розтягнувся на вічність.

— Може це те саме, що відчуваю я?

Моє дихання збилося. Стало уривчастим, неконтрольованим. Губи розкрилися, але слів не було.

— Те, — продовжив він, і обличчя його нахилилося ще ближче, так що наші губи були в міліметрах одна від одної, — що робить мене божевільним з того моменту, як я вперше побачив тебе.

Я була паралізована його близькістю, його словами, його дотиком.

Його пальці відпустили підборіддя, ковзнули вгору, заплуталися у волоссі, міцно, владно, так що я не могла поворухнути головою, навіть якби хотіла. Але я не хотіла.

— Скажи мені, Вероніко, чи відчуваєш ти спокій зараз?

Моє серце билося несамовито, так сильно, що боліли ребра. Його близькість п'янила, затуманювала розум, змушувала забути все: хто я, де я, чому я цього не хочу.

Не хочу? Хочу. Боже, як же хочу.

— Джеймсе... — мій голос здригнувся, зламався на його імені.

Не прохання, не відмова, щось посередині, щось темне й відчайдушне, що я не могла контролювати. Його очі потемніли ще більше.

— Знаєш, що я бачу, коли дивлюся на тебе? — його великий палець ковзнув до моїх губ, притиснувся до нижньої губи, злегка розтягнув її, змусив розкритися ширше. — Я бачу вогонь. Дикий, незборимий.

Пауза. Його погляд впав на мої губи, голодний, хижий.

— Який ти так відчайдушно намагаєшся сховати за досконалими манерами та правильними рішеннями. Не пасує тобі цей спокій, — прошепотів він, і голос його був хрипким, ламким, наче натягнута струна перед розривом. — Ти розумієш?

Я чула його слова, ніби з-під води. Я майже зникла, розчинилась, злилась.

Кімната пливла. Різкий фокус на його очах: затягуючих, безжальних. Вони забирали в добровільний полон.