Спочатку:
На сторінку книги
Я не вважала себе красивою. Більше того, всіх красивих людей я бачила зіпсованими, легковажними, такими, що ніколи не зможуть по-справжньому любити нікого, крім себе. Вони думали лише про свою зовнішність і бажання тільки отримувати. Красиві люди народжені не для того, щоб дарувати кохання; вони народжені, щоб їх кохали. Ненадійні, порожні, нездатні на щирі почуття. І якщо хтось казав, що краса врятує світ, я завжди посміхалася. Краса — це перша причина, чому світ розпадається.
А ось і він сидів навпроти мене, саме втілення всього, від чого я втікала: красивий, впевнений, проникливий і знаючий собі ціну. І кожен його погляд ніби здирав ще один шар захисту, за яким я ховалася.
Але Алекс мені подобався. І не зовнішність мене тягнула до нього, а те, що під нею. Глибина. І саме це лякало.
— Ти в порядку? — голос витягнув мене з виру думок.
— Так, — збрехала я, крутячи келих у пальцях. — Просто думаю.
— Про що?
— Про те, що хочу підкорити когось, хто здається нескоримим...
Він зробив ковток вина. Очі усміхалися, хоча обличчя залишалося бездоганно стриманим.
— Нескоримий? Я? — він поставив келих, не відриваючи погляду.
— Ти.
— Я просто ще не зустрів тієї, хто варта капітуляції.
Я посміхнулася.
— Непогано, містере Райт. Отже, я програла?
— Отже, ти маєш виконати моє бажання, — його тон був сумішшю влади, ніжності й контролю.
Повітря між нами стало майже відчутним. Пульс забився нерівно десь у горлі.
— І чого ти хочеш? — голос вийшов тихим.
— Я хочу... — зробив він паузу, і очі потемніли до кольору грозового неба. — Щоб ти розповіла мені свій найбільший страх. Не той, що обговорюєш з психотерапевтом. Не той, про який пишеш у щоденнику. А той, що ніколи не визнаєш навіть собі.
Я відчула, як кров відливає з обличчя. З усіх можливих бажань він обрав найнебезпечніше: не фізичну близькість, не якийсь зухвалий вчинок, а повне оголення душі.
— Це... нечесно.
— Чому? Легше грати в спокусу, ніж говорити правду? — у голосі не було глузування, тільки щира цікавість і щось схоже на розуміння.
— Бо ти просиш занадто багато для першого побачення.
— Сама ж захотіла грати в цю гру. Я прошу рівно стільки, на скільки ми домовились.
Я ковтнула вино, намагаючись виграти час, відчути, як алкоголь притуплює гострі краї страху. Але його погляд... цей прокля́тий всезнаючий погляд...
— Краще б ти попросив мене тебе поцілувати, — сказала я тихо.
Його брова піднялася.
— Це простіше?
— Набагато, — я поставила келих на стіл.
Він розсміявся, тепло, щиро.
— Вероніко, мені подобається цей рум'янець на твоїх щоках.
— Він не з'являвся в мене зі школи.
— Серйозно? — його очі заблищали. — Ти завжди була такою непробивною?
— До цього моменту.
Його усмішка поглибшала, стала іншою, не тріумфуючою, а якоюсь ніжною.
— То я дочекаюся свого призу? — голос став нижчим.
— Добре. Хочеш правду?
— Так.
— Я боюся, що одного дня прокинуся й зрозумію, що все це життя, яке я вибудувала... це просто спроба сховатися від того факту, що я поняття не маю, хто я, і чого насправді хочу від цього життя.
Відкинулася назад, перевела подих, облизала губи і продовжила:
— Можу проводити тригодинні переговори з радою директорів; можу врятувати чиюсь репутацію одним прес-релізом; можу змусити все місто говорити про мого клієнта. Але... але іноді дивлюся в дзеркало й не впізнаю жінку, що дивиться у відповідь. Ніби я стала настільки добре грати різні ролі, що забула власну. Підняла очі, зустрівшись з його поглядом. Риси пом'якшали. Його обличчя виглядало неймовірно ніжним.
— Яку роль ти граєш зараз? — голос став тихим, майже шепотом.
— Думаю, жодної. У момент, коли я чесна, ніби ролей немає...
— А як це... звільнення від них відчувається?
— Страшно, — слово вийшло надто оголеним. — Відчуття повної свободи й абсолютного жаху одночасно. Як стрибок з висоти.
— Знайоме відчуття, — зробив він паузу, гіпнотично вдивляючись у моє обличчя. — Я його переживаю, коли дивлюся на тебе.
Щира правда, яка буває тільки глибокої ночі або після третього келиха вина, коли душа розмовляє без цензури, а серце забуває про обережність.
Я тихо засміялася, намагаючись заховати, як його слова зачепили щось глибоке і живе всередині.
— Не знала, що можу когось так лякати.
— Я завжди мав слабкість до небезпечних речей. Правда, зазвичай тримав їх на безпечній відстані: по той бік столу в залі суду, — його погляд ковзнув по моїх губах. — А тут... — він підняв мою руку до губ, поцілунок шукав мій пульс, повільний, гарячий, — ...дистанція здається поганою ідеєю.
Вага його погляду на моїх губах відчувалася фізично. Він не рухався, простір між нами зник.
— Час додому, — сказала я, відчуваючи, що ще трохи, і втрачу останні залишки самоконтролю. А втрачати його я не хотіла. — Дуже пізно.
Я піднялася швидко, різко, як втеча. Алекс усміхнувся. Його обличчя стало майже хлоп'ячим, з гусячими лапками в куточках очей. Ця мимохідна вразливість била сильніше за всю його відшліфовану елегантність.
— Знаєш що, я зараз порушу ще одне правило? — сказав він, підводячись і притягнувши мене до себе за талію. Його дотик був впевненим, володарським, але водночас безмежно ніжним.
— Яке? — дозволила я собі розчинитися в цих обіймах, у теплі його тіла, в ароматі його запаху.
Його рука піднялася, пальці торкнулися мого підборіддя, підняли обличчя до свого. Його великий палець провів по моїй нижній губі.
— Ніколи не планувати в стосунках нічого більш ніж на місяць вперед.
Я застигла.
— Про що ти?
Він усміхнувся: ніжно, трохи сумно, як людина, що збирається зізнатися в чомусь важливому.
— Я вже знаю, що через півроку ти сидітимеш на моїй кухні в моїй сорочці, питимеш каву й розповідатимеш, як неправильно я складаю рушники, — сказав він це з інтонацією, яку люди використовують, озвучуючи свої найзаповітніші мрії — наполовину жартома, але з прихованою надією.
Півроку. Кухня. Його сорочка.
Образ спалахнув у голові з дивовижною чіткістю, занадто реальний, занадто детальний. Ранкове світло крізь вікно, запах кави, його руки на моїй талії, поки я сварюся за рушники, які він складає "абсолютно неправильно".
Я засміялася й зарилася обличчям у його широкі, гарячі груди, намагаючись сховати рум'янець і те, як ця картина майбутнього чомусь раптом відгукнулася глибоко всередині.
— Вже? Алексе, ми тільки сьогодні познайомилися. Ти мене лякаєш.
— Нічого не можу вдіяти. Побачиш, так і буде, — у голосі була впевненість, що з'являється, коли людина знає, чого хоче.
— Гаразд. Припустімо, ти правий, — підняла я голову, намагаючись стримати усмішку й відчуваючи, як тепло розливається всередині від його слів. — То це означає, що ти також будеш пояснювати мені переваги алфавітного порядку на книжковій полиці? Бо в мене є думки на цей рахунок.
— Абсолютно ні, — притягнув він мене ближче, і його дихання пекло мою шкіру. — Я буду занадто зайнятий тим, щоб цілувати тебе, поки ти не забудеш усі свої дотепні зауваження.
— Це може зайняти роки. Я дуже дотепна.
Він ніжно поцілував мене з усмішкою на губах.
