Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у домі Райтів починався за розкладом. Навіть сонце, здавалося, сходило тут за годинником. Перші промені світла, прориваючись крізь важкі штори, застали мене, коли я вже прокинулась. Я погано спала. Всю ніч мені снився засніжений сад і дві постаті на білому тлі: одна світла, одна темна. А ще чорний рояль, руки, що літають над клавішами, і бурштинові очі...
Я встала розбитою. У дзеркалі відбивалося бліде обличчя з легкими тінями під очима, нічого такого, з чим не впорався б вправний макіяж. Накинувши шовковий халат, я підійшла до вікна. Сад унизу вже ожив, садівник методично підстригав живопліт. Стук у двері змусив мене здригнутися.
— Міс Міллер? — голос покоївки звучав шанобливо, але з тією ноткою, що давала зрозуміти: запізнюватися на сніданок у домі Райтів неприпустимо. — Сніданок подаватимуть через півгодини.
— Дякую. Я буду готова, — мій голос звучав хрипко, і я прочистила горло.
Тридцять хвилин, щоб перетворитися на нормальну людину, виклик прийнято, як сказала б Кейт. Я пішла в душ і почала ретельно втирати в шкіру гель із ароматом жасмину. Вода барабанила по плечах, а в голові билася одна-єдина надія змити…Спогади вчорашнього вечора? Якби все було так просто.
Кімната зустріла мене яскравим сонячним ранком: світло заливало все навколо, безжалісно осліплюючи, занадто жваве для того, як я себе почувала. Я замружилась.
Господи, наче після похмілля.
Один келих вина. Один, і ніч, яку краще не згадувати.
— Більше ніяких роялів, — буркнула я собі під ніс, витягуючи речі з валізи. — Ніяких вечірніх прогулянок, ніяких коридорів після дванадцятої.
Я кинула на ліжко джинси, футболку, светр.
— І ніяких... — я завмерла з шкарпеткою в руці. — Просто ніяких Джеймсів. Узагалі, повністю, категорично.
Я натягнула светр і глянула на себе в дзеркало.
Ніяких піжам, ніяких сорочок, ніяких халатів, що сповзають з плеча в найневідповідніший момент. Сьогодні ти — бетонна стіна, Вероніко.
Зібрала волосся у високий хвіст, дозволивши кільком пасмам вільно обрамляти обличчя, нанесла трохи тональної основи, щоб приховати сліди безсоння, легку рум'яну і прозорий блиск для губ.
— Вероніко, — сказала я своєму відображенню. — Нагадую, ти — бетонна стіна.
Відображення дивилось на мене скептично.
— Бетонна, — повторила я суворіше. — Стіна.
Глибокий вдих, видих. Я відчинила двері й вийшла в коридор, спустилась сходами. З їдальні долинали голоси: низький голос Роберта, щось невиразне від Алекса.
Ніяких Джеймсів. Може, він ще спить, може, він уже поїхав. Може...
Я зайшла в їдальню. Роберт і Алекс стояли в кутку кімнати, схилившись над якимись паперами на невеликому столику. Роберт щось показував пальцем, Алекс кивав, тримаючи чашку кави. І Джеймс. Джеймс стояв біля вікна з філіжанкою в руці, у білій сорочці застебнутій на всі ґудзики. Він обернувся. Наші погляди зустрілись.
Бетонна стіна. Бетонна. Стіна.
— Доброго ранку, — сказав він.
— Доброго, — видавила я.
Бетон. Залізобетон. Армований.
Алекс підняв голову від паперів. Його обличчя одразу пом'якшало.
— Вероніко, — він відклав чашку і підійшов до мене. Поцілував у скроню. — Добре спала?
Ні. Зовсім ні. Твій брат грав Рахманінова, поки я намагалась заснути, і я досі чую ці ноти у своїй голові.
— Чудово, — брехня йшла легко, майже природно. — Просто чудово.
Джеймс біля вікна відвернувся, підніс філіжанку до губ.
— Кави? — спитав Алекс.
— Так.
Він повів мене до столу, відсунув стілець. Я сіла. Роберт кивнув мені від свого столика в кутку, коротко, ввічливо.
— Доброго ранку, міс Міллер.
— Доброго ранку, — я зібралась із духом. — І, можливо... просто Вероніка?
Роберт дивився на мене якусь мить. У його очах щось ворухнулося, щось оцінююче.
— Вероніка, — сказав він нарешті й сів на своє місце. — Добре.
Служниця з'явилась ніби з повітря, сива, у чорній сукні з білим фартухом. Поставила переді мною філіжанку кави, тарілку з круасанами, масло, джем.
— Дякую, — сказала я.
Вона кивнула і зникла так само безшумно, як з'явилась. Алекс сів поруч, Джеймс сів навпроти, як і вчора, навмисне поглинутий своїм телефоном.
— Джеймсе, — Роберт намазував масло на тост ідеально рівним шаром. — Сьогодні Том привезе твої роботи. Їх, як і твій багаж, знайшли в аеропорту.
Джеймс підняв голову.
— Добре.
І знову опустив очі в телефон.
Я відкусила круасан. Кава була гарячою, міцною, саме такою, як треба.
— Що за роботи? — спитав Алекс.
— Серія для виставки, — Джеймс не відривав очей від телефону. — У Нью-Йорку.
— Виставка? — Алекс відклав круасан. — Ти не казав.
— Тепер кажу.
— Яка серія?
Джеймс нарешті підняв голову, відклав телефон, подивився на брата повільно, з тим ледь помітним блиском у очах, який я вже починала впізнавати.
— А ти прийдеш?
— Звичайно.
— Тоді й побачиш.
— Серйозно? — Алекс відкинувся на спинку стільця. — Ти не скажеш рідному брату?
Джеймс взяв філіжанку, відпив кави не поспішаючи.
— Рідний брат одного разу назвав мою картину... як там було? — він примружився, ніби згадуючи. — «Наче хтось чхнув райдугою на полотно».
— Ти злопам'ятний.
— Я нічого не забуваю, — Джеймс знизав плечима і посміхнувся тією своєю посмішкою, від якої хотілось одночасно вдарити його і поцілувати.
Бетон, Вероніко. Залізобетон.
І тоді задзвонив телефон Роберта. Він глянув на екран, нахмурився.
— Том, — сказав він, піднімаючи слухавку. — Слухаю?
Його обличчя не змінилось, але щось у ньому застигло.
— Як це залило? — спитав він тихо.
Джеймс поставив філіжанку на стіл. Повільно, не відводячи погляду від батька.
— Де ти зараз? — Роберт слухав відповідь. — Біля гаража? Добре, нічого не рухай.
Він поклав телефон. Тиша.
— Батьку, — Алекс відклав виделку. — Що сталось?
Роберт дивився на Джеймса.
— Трубу прорвало, — сказав він. — Біля гаража. Том якраз розвантажував картини.
Джеймс не ворухнувся. Ні один м'яз на його обличчі не здригнувся.
— Скільки? — спитав він.
— Усі.
Мить.
Джеймс підвівся з-за столу й пішов до виходу, на ходу натягуючи піджак.
— Я піду з тобою, — підвівся Алекс, але батько зупинив його одним владним жестом руки. І в цьому жесті була вся сутність їхніх стосунків.
— У тебе зустріч з організаторами, — голос Роберта звучав як сталь. — Через півгодини.
— Що? — Алекс глянув на годинник, явно вибитий з колії швидкоплинними подіями.
На обличчі з'явилася розгубленість: рідкісний вираз для того, хто звик тримати все під контролем.
— З якими організаторами?
— Весілля, звичайно.
— Нашого?
— Ну не мого ж.
— Але ми навіть не обговорили дату!
— Навіщо зволікати? — Роберт промокнув губи серветкою. — Чи є сумніви щодо ваших почуттів?
— Ні, але...
— Ну то й гаразд, — батько перебив його з майже приторною м'якістю, за якою лежала абсолютна непохитність. — Наша родина завжди грає весілля на Святвечір. Хіба забув?
Алекс повернувся до мене, у очах читалася стурбованість і щось схоже на провину. Я відчула, як кімната починає обертатися, ніби хтось посадив мене на невидиму карусель без мого відома.
— Це... через два тижні? — мій голос звучав слабко, ніби належав комусь іншому.
— Саме так, — Роберт усміхнувся, і холод пробіг по моєму хребту від цієї усмішки. — Ідеальний час для сімейного свята.
Я сковтнула.
Весілля... через два тижні? Що ти робиш, Вероніко?
Десь у глибині свідомості голос кричав: «Скажи ні! Скажи, що це занадто швидко! Скажи хоч щось!». Але слова застрягли в горлі. Роберт дивився на мене, чекав. Алекс дивився на мене, чекав. І я кивнула, просто кивнула.
— Чудово, — Роберт усміхнувся. — Організатори будуть о десятій.
Він підвівся з-за столу, ніби все вирішено, ніби моєї думки ніхто й не питав, бо й не питав.
— Ти підеш зі мною? — Алекс подивився на мене з ніжністю і якимось благанням.
Мені стало погано, захотілося втекти подалі від цього столу, від цих очей, від цього дому, де все вирішують за тебе. Якомога далі.
— Я допоможу Джеймсу, — моє тіло відреагувало швидше за думки, підкинувши мене зі стільця з такою силою, що масивне дубове сидіння хитнулося, заскреготівши по мармуровій підлозі. Усі здивовано дивилися на мене, і я відчула, як кров прилила до щік. — Я працювала в реставраційній майстерні, знаю, як поводитися з мокрими полотнами. Самому буде важко впоратися.
— Справді? — Алекс підняв брову, і в голосі прозвучало здивування.
— Так, це було... до всього. До піару, до кар'єри.
— Добре, — Роберт відкинувся на спинку стільця, розглядаючи мене з новим інтересом, ніби вперше побачив щось за межами мого ретельно створеного образу.
— Я проведу тебе, — Алекс підвівся.
Він узяв мене за руку і повів через їдальню до непомітних дверей у кутку. Я б їх не побачила просто так, вони зливались із дубовими панелями на стінах. За дверима відкрився коридор: довгий, з низькою стелею, зовсім інший, ніж парадна частина дому. Тут не було портретів і позолоти, прості білі стіни, кам'яна підлога, лампи у залізних плафонах.
— Службовий коридор, — сказав Алекс, не обертаючись. — Він з'єднує дім з гаражем і стайнями. Взимку зручніше, ніж виходити надвір. Я промовчала.
— Ти ніколи не розповідала про реставрацію, — сказав він.
— Ти не питав.
Запахло машинним маслом і чимось хімічним, можливо, фарбою. Двері.
— Іди на зустріч, — сказала я, зупиняючись і повертаючись до нього. — Я впораюся.
Він нахилився, поцілував мене в скроню, його губи були теплі.
— Я швидко.
І пішов назад, у глибину коридору. Я дивилась йому вслід, поки він не зник за поворотом. Потім штовхнула двері.
