Спочатку:
На сторінку книги
Що, якщо наші серця створені для дикого, неприборканого руху? Що, якщо саме в бурі ми знаходимо справжніх себе?
Мамині слова крутились у голові. Я ковтнула віскі. Пекло горло, і добре. Телефон завібрував. Кейт.
— Привіт. Як усе пройшло?
Голос стурбований, обережний, такий, яким розмовляють із хворими.
— Як завжди: вона роздерла моє життя на шматки, а потім пішла. Залишила мене збирати уламки.
— Хочеш, щоб я піднялась? У мене є твій улюблений пиріг.
Пиріг. Кейт і її вічна віра, що все можна полагодити їжею.
— Ні. Хочу побути сама. Мені треба подумати.
Мабуть, я була справді в жахливому стані, якщо відмовлялась від улюбленого пирога.
Заснути не вдавалось. Темрява, дощ за вікном. Я крутилась у ліжку по колу, майже як у дитинстві, коли сон не приходив годинами, і я лежала, слухаючи, як батьки розмовляють на кухні приглушеними голосами.
А що, якщо мама мала рацію?
Думка не давала спокою.
Що, якщо я справді живу якось не так? Роблю щось погане не лише із собою, але й з людиною, яку кохаю?
Слово «кохаю» раптом здалося важким і незграбним, наче камінь у роті. Я крутила його, намагаючись зрозуміти чи це справді кохання, чи просто ідеально сконструйована імітація?
Ранок зустрів мене головним болем і незвичним відчуттям дезорієнтації. Зазвичай у мене був чіткий план на кожен день, але сьогодні все здавалося хитким, як туман над Гудзоном.
На телефоні три повідомлення від Алекса:
«Доброго ранку.»
«Як справи?»
«Забрати тебе перед роботою?»
Я дивилась на екран і відчувала, як щось усередині стискається. Його турбота, ще вчора така природна, сьогодні здавалась задушливою.
«Доброго ранку. Сьогодні сама, багато зустрічей».
Надіслала і відклала телефон. Щось неприємне ворухнулось у грудях.
В офісі Дженні зустріла мене купою документів і стурбованим поглядом.
— Міс Міллер, ви в порядку? Ви виглядаєте...
— Чудово. Що в розкладі?
День пролетів вихором зустрічей, дзвінків і презентацій. Я працювала як автомат: точно, ефективно, без жодної помилки. Можливо, навіть надто точно, ніби намагалася компенсувати внутрішній хаос зовнішнім контролем.
Кейт зателефонувала в обід, її голос прозвучав як рятівний круг у морі моїх сумнівів.
— Ти уникаєш його? — запитала вона.
— Кого?
— Не прикидайся. Алекс дзвонив мені. Питав, чи ти в порядку. Хвилюється.
Я зітхнула. Недоторканий салат на столі раптом здався огидним.
— Я не уникаю. Просто треба подумати.
Кейт важко видихнула. Так, як видихають, коли хочуть сказати багато, а кажуть мало.
— Знаєш що? Приходь сьогодні ввечері. Замовлю китайську їжу, наллю тобі гарного чаю, поговоримо.
— Не знаю...
Решта дня пройшла в тумані. Я механічно підписувала документи, проводила зустрічі, відповідала на дзвінки. Усе на автопілоті. Те, що робила роками, раптом здалося безглуздим ритуалом. Наче я грала в якусь складну гру, правила якої сама вигадала, але забула навіщо.
О шостій повідомлення від Алекса.
«Може, повечеряємо? Сумую за тобою».
Три прості слова. Раніше вони розливали тепло всередині. Зараз вони сіють лише паніку і бажання сховатися.
«Вибач, сьогодні до Кейт. Давно не бачилися».
«Звичайно. Завтра?»
«Поговоримо вранці».
Кожна літера важила тонну.
***
Я прийшла до Кейт трохи за восьму.
— Ти спізнилась.
— Затори.
— Брешеш. Сиділа в офісі до останньої хвилини.
Вона знала мене занадто добре. Її квартира завжди діяла на мене як контрастний душ. На відміну від мого стерильного мінімалізму, де кожен предмет існував у досконалій ізоляції, бо скупчення речей викликало в мене майже фізичний дискомфорт. Не тому, що я така впорядкована, просто я ненавиділа прибирати. А найкращий спосіб не прибирати — нічого не мати. Її світ був іншим: яскравим, повним руху. Тут кожна річ розповідала історію.
На стінах висіли полотна її улюблених художників: величезний Баскія над диваном, хаотичний, кричущий, живий; поруч невеликий принт Фріди Кало, знайдений на блошиному ринку в Мехіко; в кутку була абстракція невідомого бруклінського митця, за яку Кейт віддала половину зарплати, бо «не могла пройти повз».
Я зняла пальто і пройшла у вітальню, де стіни кольору темної охри створювали теплий, огортальний фон для її колекції сучасного мистецтва: результату роботи арт-директором і витонченого смаку. Вінтажний італійський диван глибокого смарагдового кольору був завалений подушками всіх відтінків і фактур.
Поряд стояв кавовий столик із суцільного тику, на якому в художньому безладі лежали альбоми мистецтва, свіжі журнали і пара кавових чашок. У кутку притулився старий програвач, оточений колекцією вінілу: від класичного джазу до сучасного інді-року. Книжкові полиці зі старих риштувань і металевих труб піднімалися до стелі, заповнені не лише книгами, але й дивними знахідками з блошиних ринків, керамікою та маленькими скульптурами.
Я сіла на диван, обійнявши коліна, поки вона розкладала коробки з китайською їжею на кавовому столику, зробленому з суцільної деревної плити.
— Отже, — подала вона мені чашку зеленого чаю сенча в розмальованій вручну керамічній кружці роботи її друга-кераміста, — давай розбиратимемо все крок за кроком. Що саме сказала твоя мама, що тебе так зачепило?
— Вона сказала, що я перетворююся на її карикатуру, — я ковтнула чаю, відчуваючи, як гаряче пече горло. Тонка пара підіймалася над чашкою, змішуючись з приглушеним світлом вінтажних ламп Едісона, що висіли зі стелі на різній висоті. — Щось типу, що я будую не життя, а декорації для ідеальної вистави.
— І тебе це зачепило?
— Ні. Так. Не знаю, — поставила я чашку на стіл, спостерігаючи за кругами, що розходилися по поверхні чаю.
— Я стаю передбачуваною, безпечною, мертвою, коротко кажучи.
— І що ти про це думаєш?
Кейт влаштувалася у своєму улюбленому кріслі з потертої коричневої шкіри, підібгавши ноги. У цю мить вона нагадувала кішку: граційну і уважну, готову слухати годинами.
Я притягнула до себе коробку з їжею.
— Насправді...
Паличками підчепила локшину. Не тому, що хотіла їсти. Просто треба було кудись дивитись.
— Я навіть не пам'ятаю, коли востаннє робила щось неправильне, — пауза. — Щось справжнє.
— Наприклад?
— Наприклад... — Я замовкла, дивлячись на своє відображення у скляних дверях, що вели на балкон. За ними Манхеттен виблискував вічними вогнями. — Пам'ятаєш, як у коледжі ми втекли з лекцій і поїхали в Атлантік-Сіті? Без грошей, без плану, просто тому, що захотілося?
— І застрягли там на три дні, бо я програла гроші на зворотний квиток, — фиркнула Кейт, поправляючи пасмо рудого волосся. — Але до чого тут це?
— Бо тоді я була живою, справжньою. А тепер… якась штучна, — я обвела поглядом кімнату, де кожна річ, здавалося, кричала про життя і пристрасть до нього.
— Ніко, — голос Кейт став м’якшим. Вона пересіла до мене на диван. — Можливо, справа не в тому, що ти стала мертвою. Можливо, ти просто подорослішала?
— А яка різниця?
— Хм… — вона на мить замислилася, прикусивши шкіру вказівного пальця, а потім, ніби схаменувшись, заявила: — Поняття не маю, якщо чесно.
Я повернулася до неї і гірко усміхнулася:
— Я така доросла, що вже навіть не знаю, як виглядає справжня любов. То скажи мені: це спокійна тиша чи драма?
— Якою б ти хотіла, щоб вона була?
— Не знаю, — я глибоко вдихнула. — Але мені здається, що любов — це клітка.
— Клітка? — Кейт здивовано глянула на мене з-під брови.
Я нарешті сформулювала те, в чому боялася зізнатися навіть собі:
— Раніше я відчувала себе... вільною. У своїй жорстокості, у здатності піти. Це було майже п'янким: знати, що в будь-який момент можу розвернутися і зникнути. Ніяких зобов'язань, ніякої відповідальності за чужі почуття.
Я ковтнула чаю, збираючи думки.
— З іншими чоловіками це було як гра: місяць, не більше, і мені це підходило. Достатньо, щоб насолодитися рідкісними метеликами в животі, недостатньо, щоб прив'язатися. Я йшла, перш ніж вони встигали мене по-справжньому пізнати. Перш ніж наважувалися зізнатися мені в коханні.
Кейт мовчала. Я встала і почала ходити по кімнаті.
— А потім з'явився Алекс. І вперше в житті я залишилася з ним і не змогла просто піти. Я втратила свою свободу. Через цю... цю прокляту здатність відчувати, переживати, думати про когось, крім себе.
Повернулась до Кейт.
— Я більше не та жінка, яка може розвернутись і піти, не озираючись. Бо думка про те, що заподію йому біль...
Голос зламався.
— ...розриває мене.
Тиша.
— І я не знаю, хто я тепер.
— Ого, так про любов ще ніхто не говорив…
— Кейт, я ніби я в пухнастій рожевій клітці.
Я притиснулася лобом до панорамного вікна. Надворі сніг падав густіше, і в цій білій тиші мої слова звучали особливо гостро. Кейт нахилила голову, спостерігаючи за мною.
У цю мить мій телефон завібрував. Повідомлення від Алекса: «Просто хотів сказати, що сумую за тобою».
Ці слова раптом викликали глибоку ніжність десь під ребрами. Я відчула, як навертаються сльози: непрошені і щирі.
— І тепер мене жахає не те, що Алекс може мене поранити. А те, що я можу поранити його. Що одного дня моя натура візьме верх, і я зроблю те, що вмію найкраще — зникну. І це вже буде не елегантна втеча «в потрібний час», а справжня зрада.
— Якщо можливість поранити того, кого кохаєш, лякає тебе більше, ніж можливість бути пораненою самій — це перша ознака справжньої любові, — сказала Кейт.
Я підняла голову від скла й звела очі на неї, зустрівшись із її поглядом.
— Слухай, — Кейт нахилилася вперед. — Іноді правильно визнати, що ти не знаєш відповідей на всі свої питання. І просто жити далі. Любов — це не математичне рівняння з правильною відповіддю. Це… — вона замовкла, підбираючи слова. Її обличчя світилося натхненням. — Радше джазова імпровізація: ти ніколи не знаєш, куди приведе наступна нота, але саме в цьому й полягає її краса.
Я усміхнулася, відчуваючи, як щось відпускає всередині:
— Дякую. Ці слова... щось зараз перевернулось.
Кейт театрально поправила волосся, закинувши його через плече з виглядом людини, яка щойно винайшла теорію відносності.
— Ну, я ж геній, — підморгнула вона. — Просто дуже скромний.
Я засміялася й видихнула.
— Єдине, що я зрозуміла сьогодні… я, здається, вилізаю зі своєї шкаралупи і починаю рухатися кудись у бік любові.
— Це чудово! Ми спостерігаємо твої перші кроки, — її голос дзвенів щирою радістю. — І... наступного разу замовлю попкорн замість китайської їжі. Чесно.
Я розсміялася, раптом відчувши себе набагато краще.
