Спочатку:
На сторінку книги
Місто після дощу виглядало так, ніби хтось протер його ганчіркою. Мокре, блискуче, трохи розмите по краях. Я стояла біля вікна в сорочці Алекса, вона сягала мені до середини стегна і пахла ним. Не парфумами, ним. Тим запахом, який залишається на подушці, коли людина щойно встала.
Внизу ворушилася Медісон-авеню, повільно, як хтось, хто ще не випив першу каву. Жовте таксі загальмувало на світлофорі. Жінка з йоркширським тер’єром на руках перебігала дорогу, хоча було зелене.
У склі я бачила своє відображення, накладене на місто. Розпатлана, губи припухлі, на шиї... так, помітно. Я виглядала як хтось, хто цієї ночі не спав, і мені було байдуже, що це видно.
З кухні долинав звук: дзень ложки об край чашки. Алекс робив каву. Він усе робив так, ніби від цього залежало щось важливе. Я чула, як він відкрив і закрив холодильник, як полилася вода, як клацнула кавоварка.
— Готово, — сказав він звідти. Голос хрипкий. Сонний ще. — Іди сюди.
Паркет був холодний. Я забула про це, поки не зробила перший крок.
Алекс стояв біля кухонного острівця в піжамних штанах: темно-синій шовк, трохи зім’ятий на стегні. Волосся ще не висохло після душу. Він був з тих чоловіків, на яких сонячне світло лягає якось несправедливо добре й підкреслює все, що треба, і все, що не треба теж. Шрами. Я раніше не помічала, скільки їх.
Один тонкий, білий, йшов трохи нижче лівої лопатки.
— Що це? — я підійшла ближче, проводячи пальцем по тонкій білій лінії трохи нижче лівої лопатки. Під моїм дотиком його шкіра злегка здригнулася.
Він на мить напружився.
— Пам'ятка про єдиний раз, коли я послухав Джеймса.
— Розкажеш? — Мій голос звучав тихіше ніж зазвичай.
— Мені було шістнадцять, Джеймсу – чотирнадцять. Він переконав мене, що стрибнути з мотузкової гойдалки в озеро – блискуча ідея. І, здається, я завжди заздрив його свободі: тому, як легко він ставився до життя, — Алекс повернувся до мене, простягаючи чашку кави. — Того дня я вирішив бути таким самим безрозсудним. Мотузка обірвалася.
— Боже... — я мимоволі стиснула чашку міцніше.
Він усміхнувся, але в виразі промайнула тінь смутку.
Я ковтнула кави.
— Про що думаєш? — він обняв мене ззаду, заховавши ніс у шию.
— Думаю про те, що слухати треба тільки себе, — я поставила чашку на стіл. Порцеляна клацнула об мармур.
Алекс хмикнув кудись мені у волосся:
— Я теж так вирішив. Після того разу. Тому він і був останнім.
Джеймс. Це ім’я давно не спливало між нами.
Цікаво, як він там?
Я прикусила губу. Хотілося спитати, але я змусила себе промовчати.
— А зараз про що думаєш? — він почав цілувати мене в шию, повільно, ледь торкаючись.
Про твого брата, Алексе.
Глибоко вдихнула, видихнула, розвернулася, подивилася на нього, він дивився на мене так, ніби я щось цінне, ніби чекав на щось. Я взяла його обличчя в долоні, стиснула щоки, він став схожий на здивованого хом’яка. Чмокнула в губи.
— Про те, що мені пора працювати.
— Серйозно? — він спробував говорити, але з притиснутими щоками вийшло щось типу «шерйожно». — Ти навіть не поснідаєш?
Я розсміялася. Він виглядав так безглуздо: розкуйовджений, у своєму дорогому шовку, зі щоками як у бурундука.
— Ти дуже милий, — сказала я і поцілувала його ще раз.
— Взагалі-то, — він вивільнився з моїх рук і потер щоку, — це не найкращий комплімент для чоловіка.
Я вже відкривала холодильник. Світло всередині блимнуло і ввімкнулося.
— Є щось поїсти?
— Можемо щось швидко приготувати разом, — він підійшов ближче, заглядаючи мені через плече. — Якщо хочеш.
Я озирнула полиці. Пляшка білого вина, якісь контейнери, явно доставка, пів-лимону в пакеті.
— Алексе.
— М?
— Якщо чесно, я взагалі не вмію готувати, — я повернулася до нього.
Він усміхнувся і поцілував мене у скроню.
— Я трохи вмію. Нічого, проживемо якось, — сказав він легко. — Просто зараз справді нічого нема.
— Я бачу, — я кивнула на полиці. — Вино зранку якось не дуже. Та й взагалі на сніданок — не найкращий варіант, правда?
— Не знаю, французи б посперечалися.
— Французи їдять равликів, Алексе. Це не аргумент.
— У мене є яйця.
— Де?
Він простягнув руку повз мене і відкрив нижній відсік — той, який я прийняла за ще один ящик для овочів. Яйця. Ціла упаковка.
— Тут є спеціальне відділення для яєць, — сказав він тоном, яким пояснюють щось очевидне.
— Спеціальне відділення для яєць, — повторила я.
— Ти не знала?
Він дивився на мене абсолютно серйозно. Ніби ми обговорювали щось важливе, типу контракт чи податкову декларацію.
— Господи, Алексе, — я засміялася.
— Що?
Він справді не розумів.
— Ти дуже милий, коли такий серйозний.
Алекс закотив очі.
— Ти сказала «милий» двічі за п’ять хвилин. Це вже ні в які ворота.
— Добре, — я поклала долоні йому на груди. — Виправлюся.
І поцілувала його, швидко, легко, просто губами об губи. Як крапку в кінці речення.
— Ні-ні-ні, — він притримав мене за талію, не даючи відсторонитися. — Так не піде. Це поцілунок для «милого Алекса». А я, здається, ще не заслужив цю образу.
Він нахилився і поцілував мене: повільно, глибоко, ніби у нас був увесь час світу. Його губи пахли кавою. Мої пальці самі знайшли його волосся, ще трохи вологе на потилиці. Щось тепле, м’яке розлилося десь під ребрами, ніби хтось увімкнув там маленьке сонце.
Телефон на стільниці завібрував. Я не відривалася від Алекса. Телефон завібрував знову. На екрані з'явився лист від «Горизонт Телл», термінова зустріч. Реальність увірвалася в наш ранок з наполегливістю кур'єра, що чекає під дверима.
— Мені треба йти, — я відійшла із зітханням, відчуваючи, як неохоче відпускають мене його руки.
— Залишайся, — його голос був хрипким від бажання. Щось майже дитяче, благальне спалахнуло в очах. — Тільки сьогодні. Один день.
Я ледь не піддалася. Майже дозволила собі забути про роботу, обов'язки та реальний світ за межами цієї квартири. Але роки, проведені в корпоративних джунглях, навчили мене одному — момент слабкості може коштувати всього, що ти побудував.
— Не можу, — я провела пальцем по його губах, запам'ятовуючи їхні обриси. — У мене сьогодні важлива зустріч.
Він спіймав мій палець губами, легко поцілувавши.
— Я розумію. Ти дуже відповідальна.
— Приємно, — я забрала руку, — що найкращий юрист Мангеттена поважає чужі дедлайни. А то уяви, якби ми обоє були безвідповідальними, хто б тоді годував твій холодильник?
Алекс розсміявся.
Я подивилася на нього.
— Слухай, я не можу піти в цьому платті на роботу. В тому, в якому вчора була на побаченні з тобою. Воно занадто коротке.
— Згоден, — він кивнув. — Не варто в ньому йти на роботу.
Я посміхнулася.
— Мені в будь-якому разі треба заїхати додому, — сказала я. — Але й їхати в ньому теж не хочу.
— Хочеш дам тобі футболку і шорти? Доїдеш до дому, переодягнешся.
— Відмінна ідея.
Він зник у коридорі. Я чула, як відчиняються дверцята шафи, як рухаються вішаки. Повернувся з акуратно складеною футболкою, шортами і моїм платтям.
Я взяла футболку і шорти.
— Дякую.
Потягнулася за платтям, але він перехопив його раніше.
— Я сам.
Алекс підійшов до великого крісла біля панорамного вікна. Поклав плаття на сидіння і почав складати — повільно, розправляючи кожну складку, вирівнюючи краї. Ранкове сонце падало на його руки, на тканину, на його зосереджене обличчя.
Я стояла і дивилася.
Алекс поводився з сукнею так, ніби загортав щось крихке, щось цінне. Ніби це був подарунок, який він збирався мені вручити.
— Господи, ну який же ти… — вирвалось у мене.
Він підвів голову, лишив плаття. Два кроки, і він уже був переді мною.
— Ні, — сказав він, притискаючи палець до моїх губ. — Навіть не смій.
Я спробувала щось сказати, але він тільки сильніше натиснув.
— Я серйозно. Ще одне «милий», і я не випущу тебе на цю зустріч.
Під його пальцем я посміхнулася.
— Милий, — сказала я.
Очі Алекса звузилися. Він подивився на мене так, ніби я щойно зрадила його особисто, і всю його родину до сьомого коліна.
Я не встигла відреагувати. Одним рухом він нахилився, підхопив мене і перекинув через плече. Світ перевернувся: я бачила його спину, свої ноги, що бовталися в повітрі, і підлогу, яка раптом опинилася дуже далеко.
— Алексе! — я вчепилася в його футболку. — Постав мене! Негайно! У мене зустріч через годину!
— Ні.
— Я серйозно!
— Я теж, — він пішов у напрямку спальні, і я відчувала, як його плече врізається мені в живіт з кожним кроком. — Я тебе попереджав. Я казав не смій. А ти сказала. Сама винна. Тепер буду виховувати. Ніякої поваги до мене в цьому домі. Називає мене милим. Вранці. При свідках.
— Яких свідках, тут нікого нема!
— Холодильник чув. Тепер він теж знає, що ти мене не поважаєш.
Я засміялася, голосно, безпорадно, вниз головою.
— Чого ти смієшся? — він не зупинявся. — Я ображений. Глибоко. Серйозно ображений. Це не смішно.
— Ти бурчиш як старий дід!
Він зупинився біля ліжка.
— Старий дід, — повторив він. — Ще й старим дідом назвала.
Він скинув мене на ліжко, я підстрибнула на матраці, волосся розлетілося в усі боки. Алекс стояв наді мною, склавши руки на грудях.
— Ну ти взагалі... — сказав він.
Я швидко відповзла до узголів’я, підібравши ноги під себе.
— Алексе, — я виставила руку вперед, ніби це могло його зупинити. — Не підходь, я попереджаю.
— Що ти зробиш? Назвеш мене лапочкою?
Я спостерігала, як Алекс повільно іде до мене. Погляд, яким він дивився на моє тіло, вже не був ні смішним, ні веселим. Я облизала пересохлі губи. Ранковий секс ще нікому не завадив. А мені тим більше. Особливо після півроку, коли єдиним чоловіком у моєму ліжку був ноутбук із серіалами. Я не стала чекати, поки він доповзе.
— Черепаха, — сказала я за мить до того, як мої губи зустріли його.
Він промукав щось обурене, щось на кшталт «яка ще черепаха», але кудись воно загубилося між моїми губами і його. Він розстебнув сорочку на мені майже одним рухом. Без тієї акуратності, з якою щойно складав моє плаття. Ґудзики йому вже не були цікаві. Сорочка впала кудись. На підлогу чи на ліжко, я не бачила. Я взагалі мало що бачила, бо він цілував мою шию, ключицю, нижче. Його піжамні штани заважали.
— Зніми, — сказала я.
— Авторитарно.
— Зніми, будь ласка.
— Інша справа.
Він усміхнувся мені в живіт. Я відчула цю усмішку шкірою.
Потім він зняв. Потім було тихо, якщо не рахувати мого дихання, його дихання, скрипу матраца, моїх пальців у його волоссі, його імені, яке я сказала кудись йому в плече.
