Раді Вас бачити!

Ми зависли: він – з губами на моїх, я – з руками, які вчепилися в підвіконня за моєю спиною, тому що якщо я відпущу, мої руки підуть до нього, до його обличчя, його волосся, його шиї, того місця за вухом, де його пульс б'ється швидше, ніж він хоче показати.

— Хіба ти не боїшся, що Алекс зараз тебе побачить? — кожне слово, яке я промовляла, змушувало його губи злегка розкриватися, торкаючись моїх і випадково зволожуючи ніжну шкіру.

— Можливо, я хочу, щоб він побачив, — його відповідь була подихом, що розчинявся в просторі між нашими ротами.

Губи ледь торкалися одна одної: дратівлива, мучительна, ніжна близькість без справжнього поцілунку. Я втрачала землю під ногами, втрачала себе, шматок за шматком. Навіть дихання стало забороненим. Один рух – і ми впадемо в безодню, з якої немає вороття. Як же сильно хотілося притиснутися до нього всією своєю сутністю, розчинитися в ньому, зникнути.

— Навіщо? — моє запитання було ледь чутним зойком.

— Щоб він нарешті зрозумів, — Джеймс прошепотів, і його шепіт пройшовся по моїх губах вогнем, — що його наречена...

Пауза, крихітна, вбивча.

— ...хоче бути зі мною.

Його шепіт вібрував, вбираючись шкірою. Я відчувала кожне слово кожною клітинкою й нервом, кожним судомним подихом.

Він має рацію. Зводячи з розуму, божевільно, має рацію.

Я мовчала. Мовчання було зізнанням, і ми обидва це знали.

Він нахилився знову. Не до рота – вище, до чола. Його губи зависли над моєю шкірою, і я відчула його подих: гарячий, нерівний – і от це, ось це і було тим, що зруйнувало мене остаточно: його дихання було нерівним. Його дихання, не тільки моє. Він тремтів так само як і я. Ховав це краще, але тремтів. Його очі потемніли ще більше.

— Ти хочеш мене, — його голос був низьким, хриплим, зламаним. Голос, яким не вимовляють фрази, яким зізнаються. — Прямо тут. Прямо зараз.

Він опустив губи до моєї скроні. Не поцілував, просто торкнувся як торкаються закритих дверей, перевіряючи, чи зачинено. Не зачинено. Нічого не було зачинено. Все було навстіж.

— На цій самій стільниці...

Його голос впав до шепоту, який я відчувала скоріше шкірою, ніж вухами.

— ...де вчора стогнала під моїм братом.

Тиша, біла, оглушлива, порожня. Все повітря вийшло з кімнати, з моїх легенів, з мого тіла.

Я відштовхнула його, обома руками в груди, сильно. Так сильно, що він відступив на крок. Але одразу повернувся. Навіть не встиг повністю відступити: перехопив рівновагу, крутнув головою, коротко, різко. Очі дивилися з-під лоба, як безодня, зіткана з темряви, і я тонула в них. Губи розімкнені, мокрі від нашого майже-поцілунку, мокрі від мене. Дихання важке. Він виглядав як людина, яка зараз або зірве з мене цей проклятий поцілунок, або зруйнує цю кухню. І він не знав, що буде першим.

— Але ти занадто боягузлива.

Пауза.

— Та занадто ідеальна щоб це визнати, чи не так, Вероніко? 

Його губи викривилися: не усмішка – оскал. Жорстокий, красивий, зламаний оскал людини, якій боляче. 

Щось тріснуло всередині мене. Я відсунулась і вдарила його знову, сильно, навідліг, усією долонею, усією рукою, усім тілом, яке вже не слухалось голови і робило те, що хотіло, а хотіло воно бити його, торкатися його, бити і торкатися одночасно, тому що це було єдине, що я могла собі дозволити замість того, чого хотіла насправді.

Його голова відвернулась вбік, і тоді я побачила: крапля крові, яскрава, маленька, майже красива, на його нижній губі, там, де секунду тому були мої губи, моє дихання. Моя обручка залишила розріз на губі. Крапля набрякла, повисла, блискуча, кругла, яскраво-червона, як крапка в кінці речення, яке ніхто не хотів дописувати.

Він повернув голову, подивився на мене. І, не розриваючи погляду, не дихнувши, майже гіпнотично провів язиком по нижній губі по всій довжині, зібравши кров. Цей простий рух був таким чуттєвим, таким гріховним, що я видихнула останнє повітря, неспроможна вдихнути знову. Кисню не було. Його очі не відпускали мене. Чорні, дикі, такі, в яких не лишилось нічого людського, тільки голод, первісний, тваринний, безсоромний голод, який він більше не ховав.

Не міг або не хотів – я не знала, і мені було все одно, тому що мій рот був відкритий, і моє тіло горіло, і все всередині мене, від живота до горла, від кінчиків пальців до губ, все скрутилося в один тугий болісний вузол бажання, який я більше не могла розв'язати. 

Моє тіло скрутилося болісним спазмом бажання, від самого низу живота до відкритого рота, готового притиснутися до його губ.

Поцілуй його.

Не смій.

Поцілуй його.

Алекс.

Поцілуй його.

— Я з нею не спав, — сказав він тихо, рівно. 

Світ зупинився.

— Що? — моє запитання було ледь чутним хрипом.

— Софі, — він дивився мені в очі прямо, без усмішки, без гри. — Я з нею не спав.

Не спав. Він… Що?

Земля хитнулася під ногами. І я повірила йому. Боже, як же я йому повірила...

Господи, як я хочу його!

Ця думка прийшла прийшла звідкись знизу: з живота, з крові, з тієї частини мене, яка не знала слів «обручка», «брат» і «не можна». Вдарила в скроні: гаряча, оглушлива, така чітка, що на мить я перестала бачити.

Треба… треба щось зробити…зараз.

Сил піти від нього не було. Тому я здивовано підняла брови, хапаючись за соломинку здорового глузду, намагаючись переконати себе, що мене це не хвилює, що це нічого не змінює.

— Думаєш, мене хвилює, що ви там робили? — моє тіло тремтіло дрібним тремтінням від злості, від ревнощів, від бажання, яке я відчайдушно намагалася приглушити. — Роби що хочеш, і з ким хочеш.

Брехня. Жалюгідна брехня.

І він це знає.

Джеймс дивився на мої губи, просто дивився. З такою голою, відчайдушною, майже болісною чесністю, що мені захотілося закрити йому обличчя долонями, сховати це. Бо людина не має так дивитися на іншу людину.

— Я хотів із нею переспати, — сказав він тихо.

Він загорнув нижню губу всередину, повільно, ніби зважуючи наступне слово на смак, провів по ній язиком, відпустив. Його губи виглядали так, ніби їх щойно цілували. Або кусали. Або і те, і те.

Такі владні. Такі манливі. Такі...

— Я хотів забути тебе, — він продовжував. Його погляд піднявся з моїх губ до очей: прострелив наскрізь, дібравшись до самого клубка внизу живота. — Хоча б на одну ніч.

Пауза.

— Але, у мене не встав, — він сказав це рівним голосом. 

Стиснув губи, ледь помітно здвигнув брови: короткий рух, майже іронічний, який на будь-якій іншій людині виглядав би як жарт, а на ньому виглядав як капітуляція. Потім опустив голову, і в цьому жесті була якась беззахисність. 

Я простежила за його поглядом і побачила: тканина джинсів натягнулася в паху, як очевидне, недвозначне свідчення його збудженнятут і зараз.

Всепоглинаючий вогонь спалахнув у мені миттєво як вибух. Від живота вгору і вниз одночасно, скрізь, по всьому тілу, до кінчиків пальців, до вух, які спалахнули, до губ, які розімкнулись, до колін, які ледь тримали. Я ніколи не відчувала такого.

Господи.

Я палала живцем лише від усвідомлення його бажання. Я хотіла його прямо тут на цьому підвіконні, на цій стільниці, на цій підлозі, мені було все одно де. Мені було все одно що. Я хотіла його руки на своєму тілі, і його рот на своєму роті, і його вагу на собі, і я хотіла цього так сильно, що від бажання було фізично боляче: тупий, пульсуючий біль внизу живота, який наростав з кожною секундою, яку ми стояли тут і не торкалися одне одного.

— Я не можу думати ні про кого, крім тебе, Вероніко, — його голос був хриплим, приглушеним. Він усе ще тримав голову опущеною, говорячи кудись у підлогу. — З моменту, як побачив тебе у тій проклятій бордовій сукні.

Він підняв очі, і його погляд пронизав мене наскрізь, відлунюючи в серці, заглушаючи його голосне биття. Біль і відчай. Всепоглинаюча ніжність – усе це плавало в його очах, уся та буря почуттів, що шаленіла всередині мене.

Наше тяжіння було незбагненним, нездоланним. Воно розчавлювало все на своєму шляху: принципи, обіцянки, здоровий глузд. Джеймс виголосив роззброюючу правду. Правду про те, що було сильнішим за нас обох. Правду про почуття, які не можна ні контролювати, ні заперечувати. Правду, що спалювала мене вщент.

Ядерний кратер відкрився всередині мене, знищуючи останні крихти самоконтролю. Моє тіло тремтіло. Між нами ніби протягнули невидимий дріт, яким посилали мільйоновольтний заряд. Кожне кохання має свій смак, свою текстуру, свій особливий відтінок.

А це… Це було як перший ковток повітря після довгого пірнання: пекучий, болісний, але без якого неможливо жити. Джеймс увірвався в моє життя, як ураган, змітаючи всі бар'єри, руйнуючи все на своєму шляху. Але я чекала його. Чекала, бо хотіла цього. Я жадала бути живою. І водночас смертельно цього боялася. Тому мій страх завжди перемагав кожного клятого разу, тому я зробила те, що робила завжди: видавила відрепетируваним, звичним крижаним тоном:

— Мені треба йти, — сказала я, відводячи погляд. — Дякую за твою... чесність.

Він примружився, вдивляючись у мої губи, ніби не вірив, що вони можуть вимовити ці слова. Закусив губу до білого так, що порізана шкіра знову набрякла краплиною крові. Потім опустив голову і похитав нею, повільно, з боку в бік. Так, як хитають головою, коли не можуть повірити, коли хтось робить щось настільки не те, і ти бачиш, і розумієш, і нічого не можеш вдіяти, бо це не твій вибір.

Я вдихнула запах його волосся, він піднявся до мене, як удар: чистий, теплий, такий його. Довелося вчепитися в підвіконня, щоб не потягнутися до нього, не зарити пальці в ті неслухняні, вперті пасма. 

Джеймс повільно прибрав руки з підвіконня: ліву, потім праву, звільняючи мені шлях, випускаючи з полону свого тіла. Відступив на крок.

Холод вдарив одразу. Туди, де були його руки, туди, де було тепло, туди, де був він. І раптом:

— Tout le plaisir était pour moi, — він зробив уклін, легкий, глузливий, театральний, із рукою, відведеною вбік, ніби ми були на якомусь проклятому балу.

Уся насолода була моєю.

І все – його не стало. Того Джеймса з мокрими губами, з кров'ю, з очима, в які я провалювалась, не стало. Замість нього стояв інший: з посмішкою, яка нічого не означала. Він зробив це за секунду.

Я дивилася на нього. Моє серце стиснулося. Він оперся стегном на стільницю, схрестивши руки на грудях.

— Я не чекаю взаємності.

Він помовчав рівно стільки, скільки потрібно, щоб наступні слова вбили. 

— Звик уже.

В очах був біль, загорнутий у сарказм, як отрута в цукрову оболонку.

— Можеш спокійно йти до свого нареченого, — він махнув рукою в бік дверей. — І вдавати далі.

Мені хотілося розбитися на дрібні уламки прямо там, біля його ніг. Але замість цього я кинула так само холодно:

— Можливо, тобі варто спробувати ще раз. Із Софі.

Повернулася і пішла, рівно, чітко. Звук жінки, яка знає, куди йде.

Я не знала, куди йду. Я йшла від нього – це все, що я знала. Від його голосу, від його рук. 

Джеймс усміхнувся мені у спину. Я знала, яка була усмішка, не бачила, але точно знала. 

Я дійшла до коридору, зробила один крок за поріг, другий, і на третьому ноги зупинились. Просто зупинились, без дозволу, як механізм, у якому скінчилось пальне. І я притулилась до стіни плечем, потім спиною. Я стояла і тримала себе руками за ребра, тому що щось усередині хотіло вийти, і я не пускала: стискала зуби, стискала ребра, стискала все, дихала рвано, короткими ковтками. Груди розривалися від стриманих ридань.

А потім я почула звук удару – він сердито штовхнув щось ногою. Його голос хрипкий, зламаний: 

— Чорт забирай, Вероніко… Я тебе кохаю.