Спочатку:
На сторінку книги
Нічне повітря холодило шкіру, але я ледь це помічала. Воно несло запах грози, що наближається: ту дивовижну свіжість, що приходить перед літньою бурею. Важкі хмари повзли по небу, закриваючи останні зірки, а грім уже лунав вдалині. Я йшла з Алексом, але думки були про Джеймса, яскраві й болісно живі, метались усередині мене, як блискавки, що от-от розколять небо.
Боже, як мене до нього тягнуло. Тільки одна зустріч, один погляд.
Хіба так буває?
Це було щось первісне, якась хімія на клітинному рівні, ніби наші атоми впізнали одне одного з минулого життя. Він дивився на мене так, ніби бачив наскрізь, знав усі мої таємні бажання ще до того, як я сама їх усвідомлювала. З самого початку між нами народилося щось неконтрольоване. Усе перевернулося всередині, коліна ослабли, серце забилося в горлі. Ніколи раніше я не відчувала нічого подібного, навіть у юності, коли почуття повинні бути гострішими й яскравішими. Він як оголений дріт під напругою – неможливо відірватися.
Небезпечно. Так, я боялася його. Боялася того, що він викликав у мені. Тієї спокуси відпустити, втратити контроль. А контроль – це все, що в мене було. Це єдине, що не дасть твоєму світу розвалитися. Я контролювала кожну дрібницю, щоб життя було ідеальним.
Але іронія в тому, що життя не терпить ідеальності, воно вривається в наші вирахувані схеми хаосом почуттів, нагадуючи, що справжня сила не в тому, щоб тримати все під контролем, а в тому, щоб знаходити красу у вільному падінні. Але до цього я ще не була готова.
У кожному з нас живе серце, якому ми зраджуємо, коли замість бажання слухаємо страх. Тому що так безпечніше. Я обрала безпеку не тоді, коли погодилася піти з Алексом, а тоді, у шістнадцять, коли вирішила, що ніхто більше ніколи мене не скривдить. Легше бути бездоганною, ніж вразливою. Легше контролювати, ніж відчувати по-справжньому.
Ми йшли вулицею, Алекс захоплено розповідав мені щось, але я ледь слухала. Слова доходили до мене фрагментами — щось про недавню справу, про складну систему. Його голос був глибоким і м'яким, як дорогий кашемір.
Джаз-бар «Синя ніч» зустрів нас теплою напівтемрявою й звуками саксофона, що пливли в повітрі, як дим дорогих сигар. Літній музикант на невеликій сцені грав щось з раннього Колтрейна, я впізнала «Giant Steps». Він заплющив очі й хитався в ритм, ніби музика виходила не з інструмента, а з нього самого.
— Моє улюблене місце, — Алекс провів мене до кутового столику, схованого в альковi. Його рука ледь торкнулася моєї спини, ввічливо, з повагою. — Тут час ніби зупиняється.
Потерта шкіра диванів кольору віскі, фото джазменів на цегляних стінах, латунні лампи з м’якими тінями.
Так. Час тут точно зупинився... десь у середині минулого століття. І більше не рухався.
— Шампанське? — Алекс кивнув офіціанту, що проходив повз у бездоганній білій сорочці та чорному жилеті й, здавалося, матеріалізувався з тіней.
— Тут подають шампанське? — усміхнулася я, уявляючи пляшку «Моет» у цьому царстві віскі й джину, серед ароматів шкіри, тютюну й джазу. Воно здавалося таким же недоречним, як і я у своїй бордовій сукні серед цих стін, що, мабуть, були свідками стількох історій.
Офіціант приніс пляшку у відерці з льодом. Алекс простягнув руку, щоб відкрити її, але я зупинила його:
— Дозволь мені. У мене талант до відкриттів.
Він відкинувся на диван, спостерігаючи за мною з легкою напівусмішкою. У тьмяному світлі очі здавалися темнішими, ніж зазвичай, а риси пом'якшали.
Я взяла пляшку. Роки роботи в PR навчили мене, що навіть щось таке просте, як відкриття шампанського, може стати виставою. Легкий рух зап'ястя, поворот пляшки і...
Корок вилетів з гучним хлопком, як постріл, влучив у стелю й рикошетом потрапив прямо в келих віскі якогось відвідувача за сусіднім столиком. Бризки шампанського віялом розійшлися по бездоганній білій сорочці Алекса.
— Чорт! — я схопила серветку, — вибач, зазвичай я більш...
— Скоординована? — засміявся він. У його голосі не було роздратування — лише щира веселість і щось схоже на тепло.
— До вбиральні? — підняла я брову й закусила губу від напруження й незручності моменту. — Думаю, треба рятувати твою сорочку, поки не пізно.
Маленька вбиральня була тісною. Я змочила рушник і почала промокати пляму.
— Краще зніму, — тихо сказав Алекс і почав розстібати сорочку. Його пальці рухалися повільно, методично, ніби даючи мені час передумати, піти або втекти.
Я завмерла. У тьмяному світлі його шкіра здавалася золотавою, а тіні підкреслювали рельєф м'язів. Його тіло нагадувало статую Давида: ідеальні пропорції, жодної зайвої унції. Але маленький шрам під ребрами додавав людяності цій досконалості.
— Замочу її водою. Думаю, швидко висохне, — сказала я, намагаючись надати голосу невимушеності, ніби ми не перебували разом у дуже тісному просторі.
На мій подив, Алекс дістав запасну сорочку зі своєї сумки, яку приніс із собою. Його рухи були спокійними, впевненими, як у людини, звиклої бути готовою до будь-якого сюрпризу.
— Ти регулярно обливаєшся шампанським?
— Ні, просто звик бути готовим до всього. Особливо коли я з такою непередбачуваною жінкою, — щось усередині мене затремтіло й розтануло.
— А ти часто буваєш у компанії таких жінок? — запитала я з відтінком сарказму й здивування.
— Ні, нечасто, — відповів він, усміхаючись і продовжуючи застібатися, дивлячись на ґудзики.
Його пальці ковзали по ґудзиках нової сорочки, і я зловила себе на тому, що не можу відірвати погляд від цих рук: сильних, з довгими, пальцями, наче у піаніста, що випадково став юристом.
— У тебе є піаніно? — мої думки мимоволі перетворилися на слова.
Він подивився на мене здивовано, і щось схоже на вразливість промайнуло в погляді:
— Так.
— Твої руки. Вони... у тебе руки музиканта, — я відчула, як фарба заливає щоки.
Боже, що я кажу?
— Займався в дитинстві. Мама наполягала на уроках, — він застебнув останній ґудзик на зап'ясті, і цей рух чомусь здався мені майже інтимним. — Джеймс, до речі, теж вчився. Але швидко втік до гітари.
При згадці про його брата щось кольнуло під ребрами.
Це ненормально...
Я глибоко вдихнула, викидаючи його з голови. Щось треба було з цим робити.
Подивилася на обличчя Алекса, навмисно зосереджуючись на деталях: чіткій лінії вилиць, сильному, рішучому підборідді, тих губах... Мій погляд затримався на них довше, ніж варто, помічаючи, як верхня трохи тонша за нижню, як куточки злегка підняті в натяку на усмішку.
Він помітив це, повільно підняв очі з-під вій, з якоюсь новою інтонацією, від якої все перевернулося всередині мене. Він мене інтригував.
Слава богу, я можу це відчувати.
— Твоя сорочка, — сказала я, подаючи йому вологу тканину й намагаючись утримати голос рівним. Він взяв її, і наші пальці торкнулися.
На противагу моїм холодним, його пальці здавалися пекуче-гарячими. Я зловила себе на бажанні відчути цю палючу різницю температур виразніше, провести пальцями по його долоні, по зап'ястю, де під шкірою бився пульс...
Він стояв за півкроку від мене. Я бачила, на скільки напружені м'язи під сорочкою, як тремтить жилка на шиї, як його погляд постійно повертається до моїх губ, поки він складає сорочку; відчувала, як він хоче підійти ближче, звести цю відстань до нуля... але залишався джентльменом. І ця сталева стриманість, це вміння тримати себе в руках почали мене збуджувати.
Це була гра, не між тіл, а між волі. І я почувалася тією, хто керує.
Двері розхитнулися, впускаючи потік джазової музики та відвідувача, який одразу вибачився й зник. Момент був розбитий, але напруження нікуди не поділося — воно просто згорнулося десь усередині.
— Повертаємося до залу? — запитала я, і голос прозвучав хрипко, ніби я довго мовчала.
За мить ми вже знову були за своїм столиком. Нова пляшка вже чекала, офіціант, напевно, вирішив не ризикувати.
— Знаєш, — сказав Алекс, піднімаючи келих, — коли Кейт сказала, що хоче запросити свою подругу на нашу ранкову зустріч у кафе, я подумав: «О ні...» Ненавиджу, коли люди намагаються мене з кимось познайомити. Зазвичай це погано закінчується.
— А як закінчиться цього разу? — підняла я брову, роблячи ковток шампанського. Бульбашки лоскотали піднебіння, і це просте відчуття чомусь здалося неймовірно чуттєвим.
— Це залежить, — він відкинувся на диван. — Від того, чи віриш ти в долю.
— Я вірю в закон Мерфі — усе, що може піти не так, піде не так, — я підняла вказівний палець у грайливому жесті. — І що у всесвіту досить своєрідне почуття гумору.
— І часто спрацьовує?
— О, постійно, — я усміхнулася, — Візьми хоча б сьогоднішній вечір. Фарба на сукні, шампанське на твоїй сорочці...
Він засміявся глибоким, оксамитовим сміхом.
— Ти як... добре написаний контракт — на перший погляд усе просто й зрозуміло, але як почнеш читати між рядків...
— Ти порівнюєш мене з юридичним документом? — засміялася я, і звук вийшов несподівано щирим і звільняючим. — Не найромантичніший комплімент, який я чула.
— Зате чесний. У моїй роботі важливо звертати увагу на деталі. А ти сповнена сюрпризів, Вероніко, — його голос став м'якшим, інтимнішим.
