Раді Вас бачити!

Шовк розтікався між пальцями: холодний, як вода.

— Ця, — сказав Алекс.

Не "приміряй". Не "як тобі?". Просто "ця".

Я взяла сукню. Колір темного шампанського або рідкого золота, залежить від світла, від того, хто дивиться. Бутік пахнув чимось солодким і задушливим. Мадам Елен пурхала навколо Алекса, як метелик навколо вогню. Він мав таку дію на жінок: щось у посмішці, щось у тому, як він тримав голову. Я давно перестала це помічати. Або переконала себе, що перестала.

 — Нам потрібна сукня на сьогоднішній вечір відкриття Ле Шато.

— А, так, ресторан молодого П'єра! Увесь округ про це говорить, — Мадам Елен махнула рукою, і світло відбилося від численних браслетів на її зап'ясті.

У примірочній я стягнула светр, джинси, стала перед дзеркалом у самій білизні, зняла верх. Сукня ковзнула по тілу. Шовк обліпив груди, стегна, живіт. Глибоке декольте оголило ключиці, тіні між грудьми. Я дивилась на своє відображення: красива жінка в дорогій сукні.

Чому вона виглядає такою чужою?

— Виходь, — голос Алекса трохи хрипкий, нетерплячий.

Я відсунула завісу. Його погляд ковзав по мені повільно, зупиняючись на декольте, на вигині стегон. У ньому було бажання і ще щось владне, від чого мені мало б стати тепло.

Мало б.

— Приголомшливо! — він наблизився, пальці легко торкнулися моїх стегон. — Жінка, яка змушує мене забути все інше у світі. 

Він нахилився, поцілувавши мене в шию, трохи нижче вуха. Його подих лоскотав шкіру. Раніше від цього по тілу бігли мурашки, зараз я просто чекала, поки він закінчить.

Що зі мною?

— Золоті чи срібні туфлі? — делікатно прокашлялась мадам Елен.

— Золоті, — відповів Алекс, не відводячи від мене очей. — і прикраси в тон.

— Ти вирішуєш за мене все? — повернулась я до нього.

Це мало звучати жартівливо, чомусь не прозвучало. Він моргнув, посмішка застигла на губах, ніби він не зрозумів, чи я жартую.

— Я... — він запнувся. — Вибач. Я просто подумав, що золоті туфлі підійдуть до золотої сукні.

— А якщо я віддаю перевагу сріблу? — підняла я брову.

Він виглядав трохи збентеженим: рідкісний вираз на його зазвичай упевненому обличчі.

— Тоді будемо брати срібні, — повернувся він до мадам Елен. — Принесіть, будь ласка, обидва варіанти.

— Звичайно, містере Райт. До речі, щодо весільної сукні – ми зняли всі мірки, як ви просили. Міс Міллер обрала фасон з каталогу; сукня буде готова за три дні до вашої дати.

При згадці про весільну сукню щось затріпотіло всередині. Образ себе в білому раптом здався нереальним, ніби з чужого сну.

— Може, варто обрати декілька? На випадок, якщо не підійде? — він виглядав трохи стурбованим, брови зійшлися на переніссі, цей жест завжди з'являвся, коли він хвилювався. 

— Ні, я знаю, який стиль мені підходить, все гаразд. Впевнена, що буде ідеально.

Ідеально.

Слово прозвучало порожньо. Він поцілував мене, злегка зітхнувши. Двері підсобки відчинились. Дівчина в чорній сукні, мабуть, асистентка, вкотила візок, заставлений пакетами. Величезними, з логотипом бутіка і атласними бантами, кожен розміром з моє обличчя.

— Мері, нарешті! — мадам Елен сплеснула руками. — Ось усі сукні, які вам підійдуть, міс Міллер. Усе в стилі, який ми обговорювали.

Я дивилась на візок. Нарахувала п'ять... шість... сім пакетів. І це тільки те, що було видно.

— Що? — я повернулась до Алекса. — Що це?

— Це не весільні сукні, — він знизав плечима, ніби це все пояснювало. — А вони тобі потрібні. Ти ж не планувала залишатися тут на два тижні, правда?

— Алексе, це гора суконь. Я могла б поїхати додому за своїми речами.

— Ти б заскочила в офіс і зникла там на тиждень, — він усміхнувся. — Я тебе занадто добре знаю.

Він мав рацію. Саме так і сталося б.

Я б утекла.

— Я кохаю тебе, «поки що» міс Міллер.

— Я тебе теж. — сказала я.

Слова вийшли легко, звично, як сотні разів до цього. Але щось лишилось всередині. Я чекала тепла, того розливу в грудях, який буває, коли кажеш правду. Його не було. Була тільки тиша і легкий холодок під ребрами. Це відчуття з’явилося нізвідки, гостре, неприємне. Я відсунула його вбік.

***

У кафе було тепло, пахло кавою і ваніллю.

— Ти вже повідомила мамі дату весілля?

Я спостерігала за парою, що піднімалася з чашки капучино, звиваючись химерними спіралями. Бариста намалював серце на пінці.

— Ще ні, повідомила лише своїй асистентці. Що мені коштувало взяти «відпустку» на два тижні... Хоча важко назвати це відпусткою, все одно працюватиму дистанційно.

Я намагалася відтягнути розмову про маму.

— Коли їй скажеш?

— Поняття не маю, як це зробити. Навіть не впевнена чи вона прилетить.

Алекс подивився на мене з жалем. Я не виносила, коли мене жаліли.

— Усе гаразд. Скажу їй завтра, обов’язково, — мій голос звучав удавано весело.

— Може, варто познайомитися з нею заздалегідь? Не за три дні до весілля? — він підняв одну брову і прикусив нижню губу — жест, що підкуповував своєю хлопчачою невпевненістю.

Я нервово засміялася.

— Правильно, заздалегідь. Два тижні — саме те, що треба...

— Просто запроси її зупинитися у нас. Думаю, це було б правильно.

— Добре.

Він дістав планшет, і його пальці затанцювали по екрану:

— Організатори запропонували кілька варіантів. Дивись: живі метелики під час церемонії...

— Метелики? — я поперхнулася кавою, і гаряча рідина обпекла горло. 

— У зимовому саду. Батько вже замовив рідкісні види з Південної Америки.

Я розглядала фотографії на планшеті, відчуваючи, як щось стискається у грудях. Все було бездоганним: кожна деталь продумана, кожен елемент підібраний з вишуканим смаком, від колірної гами до розстановки столів, усе дихало елегантністю.

— А це що? — вказала я на екран.

— Голуби. Випустимо їх після клятв, — його очі засвітилися, наче він захоплювався цією ідеєю, мов дитина.

— Алексе... — я відчула, як всередині наростає дивна напруга. — Це трохи... забагато?

Він уважно подивився на мене тим глибоким, вивчаючим поглядом, у який я колись закохалася. У блакиті його очей плавало занепокоєння.

— Що саме?

— Метелики, голуби, цей величезний шестиярусний торт... — я замовкла, добираючи слова. — Ніби ми не весілля плануємо, а виставу ставимо.

— Тобі не подобається? — у його голосі прозвучало щире здивування. Він поклав долоню на мою.

— Просто... — я переплела наші пальці. — Пам'ятаєш той маленький ресторанчик, де грав джаз? Іноді прості речі красивіші за всю цю... грандіозність.

Його очі пом'якшали:

— Хочеш провести весілля в іншому місці?

— Ні, я не про це.

— Прибрати голубів? — у куточках губ з'явилася напівпосмішка.

— І метеликів? 

— І метеликів, — він стиснув мою руку.

— Але торт можемо залишити. Я люблю солодощі.

— Домовилися, — він нахилився через стіл, поцілувавши мене. 

Його губи були теплими, з присмаком кави і кориці, такими знайомими. 

— Ніяких літаючих створінь на нашому весіллі. Лише ти, я і шестиярусний торт.

Я майже повірила, що все буде добре. Майже. Якби не той тихий біль під ребрами, наполегливий, як питання без відповіді. Алекс знову занурився в планшет, розсадка гостей. Його родина з'їдеться з усього світу: хтось прилетить за день, хтось зупиниться в будинку; дядько з Мельбурна, кузина з Торонто, хтось із Відня. Я кивала. Потім страви. Я дивилась на список: тартар з тунця, качина грудка з інжиром, тірамісу з маскарпоне; мої улюблені до останнього напою. Алекс знав, що я люблю, він пам'ятав усе: ідеальний наречений, ідеальний майбутній чоловік. Я слухала і думала: ми побудували це разом, крок за кроком, цегла за цеглою; стосунки, де все зрозуміло, де кожен ранок схожий на попередній, де я завжди знаю, що він скаже, перш ніж він відкриє рот.

Із самого початку я вела, непомітно, м'яко, але вела. І він ішов за мною, бо любив, бо хотів, щоб мені було добре.

А я?

Нудота підступила до горла повільно, неквапливо. Ніби хтось поклав камінь на груди і тихо, по міліметру, почав тиснути.

Чого я хотіла?

Безпеки, передбачуваності, ґрунту під ногами, когось, хто не зламає, не здивує, не змусить падати.

І я це отримала. То чому так важко дихати?

Ніби я написала роман, де все настільки передбачувано, що навіть мені нецікаво його читати.

За сусіднім столиком жінка голосно сміялась, закинувши голову догори. Чоловік навпроти неї щось розповідав, жестикулюючи, ледь не перекидаючи чашку. Вона слухала, і її обличчя світилось: безконтрольно, по-дурному, ніби їй було все одно, хто дивиться.

Я відвела погляд.

Коли я востаннє так сміялась?

Кава в моїй чашці давно охолола. На поверхні застигла плівка, тонка, масляниста.

Він — мій світ. Світ, який я вирішила побудувати.

Думка прийшла сама.

Він — мій план.

Серце штовхнуло в ребра, боляче, раптово.

Алекс — план, проєкт, рішення, яке мало спрацювати. Ні.

Пальці стиснули чашку.

Ні, це дурниця. Ти втомилась, просто втомилась. Весілля, переїзд, мама, яка невідомо чи прилетить. Просто втома.

Я підняла чашку, і рука здригнулась. Кава виплеснулась на блюдце, коричнева пляма розповзлась по білій серветці.

Він — не проєкт, він — людина. Людина, яку ти любиш. Любиш?

— Вероніко?

Його голос занадто близько, я здригнулась, розплющила очі. Він дивився на мене: брови зведені. Між ними виднілася маленька вертикальна зморшка, вона з'являлась, коли він хвилювався. Я знала цю зморшку, знала, як вона зникає, коли він заспокоюється, знала, як торкнутись його руки, щоб вона розгладилась.

Я все про нього знаю. То чому він досі здається чужим?

— Все добре?

— Так, — губи розтягнулись самі. — Просто задумалась.

— Про що?

Про те, що, можливо, ти не любов, не вибір серця, а проєкт "Нормальне життя Вероніки". З графіком, дедлайнами і передбачуваним фіналом.

— Про торт, — сказала я. — Шість ярусів — це точно не забагато?

Він засміявся. Я посміхнулась — все, що змогла.

— До речі, Джеймс же буде моїм дружбою, тому він погодився допомогти з приготуваннями. А коли приїжджає Кейт?

— Незабаром, — я глибоко вдихнула і видихнула. — Як тільки зможе.