Спочатку:
На сторінку книги
Я прокинулася від відчуття невагомості. Джеймс ніс мене темним коридором, пригортаючи до грудей так обережно, ніби я була зроблена з кришталю. Або з динаміту. З чогось, що варто тримати ніжно, але на безпечній відстані від вогню. Його серце гриміло під моїм вухом, як церковний дзвін.
— Ми вдома? — пробурмотіла я, не відкриваючи очей і вдихаючи його запах на повні груди.
— Так, ми вдома, — прошепотів він, і його подих за вухом проніс тремтіння крізь мене.
Він штовхнув двері моєї кімнати плечем. Я відкрила одне око й побачила його обличчя, так близько, у напівсвітлі спальні. Місячне світло зробило його вилиці різкішими, а очі бездонними. Він дивився на мене з такою нестерпною ніжністю, що все всередині мене перевернулося. Він дивився не з пристрастю, не з бажанням, саме з ніжністю. І це було, навіть, гірше, набагато гірше.
Він м’яко опустив мене на ліжко. Його руки на секунду затрималися під моєю спиною, довше, ніж треба було, довше, ніж можна було пояснити. А потім… просто відпустили.
Він знімав із мене пальто так, як знімають останню перешкоду перед чимось неминучим: один ґудзик, другий, третій. Не дивлячись мені в очі. Потім пальці ковзнули по застібці моїх чобіток, майже інтимно. Коли він знімав другий чобіток, його великий палець випадково провів по внутрішній стороні моєї ноги, біля кісточки.
— Лягай.
Я лягла. Потягнулася до подолу сукні. Кашемір пік шкіру, здавався грубим, нестерпним.
Я почала задирати сукню вгору: коліна, стегна… Рука Джеймса перехопила мою.
— Що ти робиш?
— Гаряче, — пробурмотіла я. — І колеться. Хочу зняти.
— Ні.
Одне слово: коротке, тверде. Але голос був хриплим, наче Джеймс намагався говорити з піском у горлі. М'язи на його щелепі напружилися.
— Мені некомфортно, — пробурмотіла я.
— Переживеш, — він потягнув поділ назад. Його пальці ковзнули по моїх стегнах, випадково, мимохіть. Або ні.
Боже, чому найважливіші дотики в житті відбуваються саме тоді, коли ти п'яна або майже спиш?
— Джеймсе.
— Спи, — він узяв ковдру і накрив мене. Так ніжно, так ласкаво, ніби я була чимось крихким, чимось дорогоцінним.
— Ти підеш?
— Так.
— Ти прийдеш завтра?
Він помовчав. Його очі в місячному світлі стали м'якшими. Щось у них розтануло, можливо лід, який він так старанно тримав. Він дивився на мене так, як дивляться на щось, що ось-ось зникне, щось, що не можна втримати, але неможливо й відпустити.
— Так.
Він стояв біля ліжка: високий силует у сріблястій темряві, руки вздовж тіла, але пальці ворушилися, стискалися і розтискалися, ніби він боровся з бажанням доторкнутися ще раз.
У той момент між сном і неспанням, коли всі бар'єри розчинилися, я побачила його таким, яким він справді був, без обладунків сарказму, без маски байдужості. І ця вразливість робила його прекраснішим за будь-який витвір мистецтва.
Він повернувся, щоб піти. Моя рука сама, без дозволу, без думки, схопила його долоню. Він завмер. Я відчувала його пульс під подушечками, швидкий, шалений, такий, що видавав усе.
— Джеймсе.
Він обернувся повільно, ніби кожен рух коштував йому зусиль.
— Знаєш що? — промовила я крізь дрімоту. Слова текли, як мед. — Ти такий складний і хитрий, що в рідкісні моменти твоєї вразливості, коли я бачу тебе справжнього, хочеться розтанути, як морозиво, просочитися глибоко всередину тебе і залишитися на-зав-жди, — Останнє слово розпалося на склади. Так розпадаються речі, які занадто важкі, щоб вимовити цілком.
Джеймс не дихав. Я бачила це: як застигли його груди, як завмерло все в ньому. А потім, повільно, ніби кожен рух давався крізь біль, він нахилився. Одна рука міцно вчепилася в спинку ліжка, інша обережно і ніжно обняла моє обличчя. Губи торкнулися маківки, затримавшись трохи довше, ніж мали право, довше, ніж можна списати на братерську ніжність, довше, ніж він міг собі дозволити. Але дозволив.
Я зарила пальці в його волосся, густе, м'яке, пахуче. Він видихнув мені в маківку, гаряче, нерівно, зламано.
— Джеймсе.
Він не відповів, просто стояв нахилившись наді мною, з губами в моєму волоссі, з рукою на моєму обличчі. Ніби не міг відірватися, ніби це коштувало йому всього.
— Гадаю, в тебе є справи, тому ти не залишишся? — я насупилася, борючись із дрімотою, що накочувала хвилями.
— Багато справ, — він прошепотів це мені у волосся, і його подих обпік шкіру голови. Губи ворухнулися, торкаючись пасом.
Він досі не випрямився, досі тримався за ліжко побілілими пальцями, досі дихав мною. Мої руки майже безсило сповзли вниз. Але на півдорозі зупинилися, і я знову взяла його руку у свою владу.
— Які справи? — пробурмотіла я, переплітаючи свої пальці з його. — Серед ночі у неділю.
Він мовчав, відсунувся і присів навпочіпки біля ліжка. Я лежала із заплющеними очима.
— Брехун, — констатувала я задоволено.
— Ти сьогодні прониклива, — у його голосі була та хрипкість, що пройшлася тремтінням по моєму хребту від потилиці до попереку і нижче.
Я засміялася, але не відпустила його руку. Він сидів нерухомо, лише його великий палець малював кола на моєму зап'ясті, невагомо, майже несвідомо.
— Я завжди прониклива, — пробурмотіла я.
Невже тільки коли ми п'яні, зустріч з нашою автентичністю нас не лякає, і бажання душі, які ми заганяємо в найтемніші кути, стають природними?
Я заснула, відчуваючи, як його пульс б'ється в кінчиках пальців у такт з моїм серцем. Два ритми, що знайшли один одного. Дві правди, які вдень не мали права існувати.
