Спочатку:
На сторінку книги
Вдома я довго стояла перед дзеркалом нерухомо, зачарована власним відображенням, наче шукала там когось, кого втратила.
Або когось, кого щойно знайшла.
Чорна коктейльна сукня сиділа ідеально: строга та закрита зверху, з високим горлом, що прилягало до шиї, немов водолазка. А внизу — несподівано зухвалі високі розрізи по обидва боки, що відкривали ноги з кожним кроком, обіцяли більше, ніж дозволяли побачити.
Волосся я зібрала в низький вузол на потилиці — тугий, гладкий, бездоганний. Жодне пасмо не вибивалося. Жодного натяку на ті хвилі, що він розпустив сьогодні в тому коридорі. Контроль, вплетений у кожну шпильку. Порядок, закріплений лаком.
У відображенні щось спалахнуло: тінь жінки з портрета Джеймса. Я похитала головою, проганяючи видіння.
— Ні, — сказала я вголос.
Твердо. Рішуче.
— Мені не потрібні ці пристрасті. Погралися — і досить.
Сльози висохли десь між тією квартирою і моєю, залишивши після себе лише гіркий присмак солі на губах і біль у грудях. Сльози — розкіш для тих, хто може дозволити собі бути слабким. Для тих, хто не боїться розсипатися на шматки і не зібратися знову. Я не з них. Я вирішила не жити пристрастями. Бо іноді єдиний спосіб не згоріти — це триматися подалі від вогню.
Дістала телефон. Руки вже не тремтіли, пальці були холодними, контрольованими, перечитала повідомлення Алекса: «Сумую за тобою. З нетерпінням чекаю цього вечора».
Прості слова, теплі й порожні.
Десь вдалині пролунав грім: низький, протяжний, він відлунював у кістках. Літня гроза збиралася над містом, темні хмари повзли небом, обіцяючи змити всі сліди денної спеки.
Я спіймала своє відображення у вікні таксі: бездоганний макіяж, досконала зачіска, очі, в яких кружляло щось заковане, що рвалося на волю.
— Приїхали, — голос таксиста витягнув мене з роздумів.
Лофт Лізи Стоун розташовувався в будівлі початку минулого століття, з тих, що пам’ятають часи сухого закону та підпільних барів.
Високі стелі з ліпниною. Теракотові цегляні стіни. Величезні аркові вікна від підлоги до стелі. Місце, де історія зустрічається з сучасністю і народжує щось нове. Як джаз і класика в аранжуванні, яке не повинно працювати, але працює.
Коли я увійшла, вечірка вже пульсувала власним ритмом.
Дзвін келихів, сміх, музика приглушена рівно настільки, щоб можна було говорити.
Уривки розмов пропливали повз, мов дим. Усе зливалося в єдиний гул, живий, електричний, сповнений передчуття.
Повітря було наповнене запахом дорогих парфумів і тією енергією, що буває лише на вечірках, де кожен грає свою відому лише йому роль. Де кожна посмішка прорахована, кожен сміх — вистава. Невимовний соціальний театр. І я щойно ступила на сцену.
— Я скучив за тобою, — його голос позаду змусив мене здригнутися.
Алекс.
Бездоганний у дорогому світло-сірому костюмі, з тією ніжною напівусмішкою, від якої у будь-якої жінки має завмирати серце. Моє — не завмерло.
Його руки впевнено, власницьки ковзнули навколо моєї талії. Саме так має торкатися чоловік жінки, з якою зустрічається. Він притиснув мене до свого торсу, тепло, надійно, правильно.
То чому я відчувала себе, ніби тону?
— Здається, минула вічність, — він ніжно поцілував мою скроню.
— Минув лише один день, — я спробувала усміхнутися, злегка відсунувшись.
— Достатньо довго, щоб зрозуміти, наскільки ти змінюєш простір навколо себе, — він повернув мене до себе.
— Що ти маєш на увазі? — запитала я заради пристойності.
Насправді мені було байдуже, що він відповість. Усередині підіймалося щось нудотне, передчуття катастрофи, що насувалася повільно й невблаганно. Усе було якимось неправильним, неживим, нечесним.
Я стояла в обіймах чоловіка, який хотів мене. А думала про іншого. Про того, від кого сама ж і втекла.
— Не знаю, що зі мною коїться, Вероніко, — він прошепотів мені на вухо, тихо, щоб пробитися крізь гамір. — Ти не виходиш із голови. Навіть уві сні.
Його дихання торкнулося шиї, тепле, ніжне.
І нічого.
Я закрила очі.
— Вероніко? — Алекс трохи відсунувся, зазирнув мені в обличчя. — Ти в порядку? Ти якась... відсутня.
Я змусила себе посміхнутися.
— Просто втомилася. Довгий день.
Він кивнув з розумінням, з турботою, з усім тим, що мало б розчулити мене, але лише підсилювало той нудотний вузол у грудях.
— Ходімо, візьму тобі щось випити, — він узяв мене за руку.
Я пішла за ним.
— Апероль шпріц із додатковим апельсином, — сказав він, простягаючи келих.
— Ммм. Дякую. Обожнюю його.
Він не посміхнувся. Дивився на мене уважно, наче читав щось між рядків.
— Що трапилося? І не кажи "нічого". Я бачу.
Я підняла очі.
Він дивився на мене, не з пристрастю, не з голодом, а з чимось гіршим. Із справжньою турботою, тією, яка не вимагає нічого натомість.
— Клієнт... складний, — я знизала плечима.
Напівправда. Найгірший вид брехні.
— Джеймс? — він запитав спокійно, без жодної ноти ревнощів.
Моє серце завмерло.
— Мій брат, — Алекс посміхнувся, але щось промайнуло в його очах. — Знаю, який він буває. Він сказав, що сьогодні мав сеанс із тобою. Вибач, якщо він був... ну, собою.
Я не могла дихати. Алекс знав, знав, що я була там. Не засипав питаннями. Просто вибачився за брата. За брата, який кілька годин тому тримав руку під моєю сукнею.
— Він був... професійним, — слова дерли горло, як наждак.
— Добре. Бо якщо він коли-небудь перейде межу, скажи мені. Я поговорю з ним.
Він уже перейшов, — кричало щось усередині. — І я дозволила.
Але я мовчала.
Алекс раптом глянув кудись за моє плече. Його погляд змінився, став діловим, зосередженим.
— Вибач, мені треба відійти на хвилину, — він повернувся до мене. — Мій клієнт тут. У нас напружені стосунки, хочу знизити градус.
— Я можу піти з тобою. Вмію, практикую, — намагалася сказати це грайливо. Вийшло десь між відчаєм і розпачем. — Я професійна гасителька напруги.
— Ні, відпочинь. Я швидко.
Музика пульсувала в скронях. Сміх навколо здавався занадто голосним. Надто фальшивим. Я залишилася сама. Одна посеред натовпу з келихом у руках і провиною, що роз'їдала мене зсередини. Зробила ковток, апероль був ідеальним, саме таким, як я люблю, і відчула, як гіркота осіла на язиці. Не від напою. Від себе.
Я відійшла до вікна подалі від людей, подалі від їхніх очей, їхніх усмішок, їхніх розмов ні про що.
Манхеттен мерехтів унизу: мільйони вогнів, мільйони життів, мільйони історій. А я стояла тут, у дорогій сукні, з дорогим келихом, поруч із чоловіком, який міг дати мені все. І думала про іншого.
Перестань, — наказала собі. — Просто перестань.
— Сама?
Голос ззаду змусив мене здригнутися.
Я обернулася.
Високий, темноволосий, посмішка, яка занадто добре знала, що робить з жінками. Він тримав келих віскі і дивився на мене так, наче я була черговим трофеєм на полиці.
— Поки що так, — відповіла я холодно.
— Шкода витрачати такий вечір, — він зробив крок ближче. — Така сукня заслуговує на компанію.
— Моя сукня в порядку. Дякую за турботу.
Він засміявся, не відступив.
— Я — Маркус, — простягнув руку.
Я не взяла.
— Не зацікавлена.
— Ще не знаєш, у чому, — він нахилився ближче. Занадто близько. Його одеколон вдарив у ніс, дорогий, нав'язливий, задушливий.
— Знаю достатньо.
Я хотіла відійти, але він заступив дорогу. Випадково чи ні важко сказати, але раптом я опинилася притиснута до вікна, а він стояв переді мною, блокуючи простір.
— Не будь такою холодною, — він посміхнувся. — Ми ж просто розмовляємо.
— Ми не розмовляємо, ти переслідуєш.
Його посмішка стала жорсткішою.
— Слухай, я просто...
— Маркусе.
Голос Алекса. Не гучний, не агресивний, просто ім'я.
Маркус завмер, повернувся.
Алекс стояв за кілька кроків від нас: руки в кишенях, постава розслаблена, обличчя спокійне, але очі... Очі були іншими.
— Райт, — Маркус випрямився. Щось змінилося в його голосі. — Не знав, що ти тут.
— Я скрізь, Маркусе, — Алекс підійшов ближче, спокійно, неквапливо. — Як той контракт із "Дженсен Груп"? Чув, у тебе виникли... складнощі.
Обличчя Маркуса застигло.
— Звідки ти...
— Я знаю багато речей, — Алекс став поруч зі мною. Не між нами, поруч. Його рука легко лягла мені на талію. — Наприклад, знаю, що Вероніка щойно тричі сказала тобі "ні".
Пауза.
— Скільки разів тобі потрібно почути це слово, щоб зрозуміти його значення?
Маркус відкрив рота. Закрив.
— Ми просто розмовляли.
— Ні, — Алекс покачав головою. Все ще м'яко, все ще спокійно. — Ти розмовляв, а вона терпіла. Є різниця.
Він не підвищив голос, не стиснув кулаки, не погрожував. І саме це було найстрашнішим. Бо я раптом зрозуміла: Алекс не потребував погроз. Він був людиною, яка могла зруйнувати чиєсь життя одним телефонним дзвінком. І Маркус це знав.
— Вибач, — Маркус відступив. — Не хотів...
— Мабуть, тобі варто знайти когось, — Алекс перервав його, — хто оцінить твою... наполегливість. Десь далеко звідси.
Маркус кивнув. Розвернувся й пішов.
Алекс не дивився йому вслід. Він дивився на мене.
— Вибач, — сказав він тихо. — Мав повернутися раніше.
Я дивилася на нього, на цього чоловіка, який щойно знищив когось без єдиного грубого слова, і не знала, що сказати.
— Ти знаєш його?
— Ми перетиналися в бізнесі, — Алекс знизав плечима. — Він не любить, коли йому відмовляють. У чому завгодно.
— І той контракт?
— О, це, — він усміхнувся. Справжньою усмішкою цього разу. — Поняття не маю про жоден контракт. Але він не знає, що я не знаю.
Я моргнула. А потім, всупереч усьому, засміялася. Алекс теж.
— Радий, що підняв тобі настрій.
Він обійняв мене і поцілував у маківку. Потім відсторонився і заглянув… ніби у душу.
Я подивилася в його очі: глибокі, уважні, зовсім не схожі на очі його брата. Щось нове кружляло в них, якась незнайома емоція, що змусила мене відчувати тепло і тривогу одночасно.
