Раді Вас бачити!

Я завмерла на порозі, не наважуючись увійти. Насправді мені чомусь хотілося повернутися до своєї кімнати й заритися в ковдру.

— Не спиться? — він повернувся, ніби відчувши мою присутність.

На ньому була біла футболка і піжамні штани: такий домашній, такий знайомий. 

— Хотіла побажати тобі доброї ночі, — сказала я. — Як слід.

Я зайшла всередину й зачинила за собою двері. Клацання замка прозвучало надто голосно в тиші, і я здригнулася. Алекс посміхнувся, тепло, м'яко, так, як умів тільки він.

— Йди сюди, — сказав він.

Я підійшла, він обійняв мене, притягнув до себе. Від нього пахло чимось деревним і знайомим: його одеколон, той самий, що й завжди. Я поклала голову йому на груди, чула, як б'ється його серце: рівно, спокійно.

— Як тобі дім? — спитав він, гладячи мене по волоссю.

— Великий.

Він засміявся.

— Це все, що ти можеш сказати?

— Дуже великий.

Його рука ковзнула по моїй спині, повільно, ніжно.

— А батько?

Я подумала про Роберта, про його пильний погляд, про те, як він дивився на мене за вечерею. 

— Він... — я підбирала слова. — Він не такий, яким здається спочатку.

— Що ти маєш на увазі?

— У нього є почуття, багато. Просто він їх ховає.

Алекс замовк на мить, його рука зупинилась на моїй спині.

— Звідки ти знаєш? — спитав він тихо.

Я знизала плечима, не піднімаючи голови з його грудей.

— Просто бачу.

Замок. Історія Генрі та Катрін. Світло у вікнах дому, де ніхто не живе. 

Але я не сказала цього вголос.

— Ти дивна, — Алекс поцілував мене в маківку. — Один вечір і ти вже бачиш те, чого я роками не помічав.

— Може, тому що я дивлюсь збоку.

— Може.

Його рука знову почала рухатись вгору-вниз по моїй спині.

— А Джеймс? — спитав він раптом. — Він показав тобі замок?

Щось стиснулось у мене в грудях.

— Так.

— І як він тобі? Я хотів, щоб ви ближче познайомились.

Мокре волосся, розстебнута сорочка, краплі води на скроні.

— Нормально, — сказала я. — Він... цікавий.

Алекс хмикнув.

— Цікавий — це м'яко сказано.

Я підняла голову, подивилась Алексу в очі.

— А ви з ним... — я не знала, як запитати. — Ви близькі?

Алекс довго мовчав.

— Колись були, — сказав він нарешті.

Помовчав, потім додав:

— Ми з ним як день і ніч.

— Він... скоріше сутінки. Коли вже не день, але ще не ніч, коли все трохи розмите.

Алекс відірвався від моєї голови і зазирнув мені в очі. Я вже пошкодувала, що сказала це.

— Чому ти так говориш? — спитав він.

— А хіба не точно?

Він дивився на мене мить, дві.

— Точно, — сказав нарешті.

— То чому б і не сказати тоді?

Він усміхнувся, якось дивно, не так, як зазвичай.

— Просто... — він провів пальцем по моїй щоці. — Ти його знаєш кілька годин, а вже бачиш те, що є.

— Ні, — я похитала головою. — Він писав мій портрет. Пам'ятаєш? Перед тим, як поїхати в Париж.

Алекс моргнув.

— Точно, — сказав він повільно. — Я й забув.

— Ну ось. Так що ми з ним знайомі.

Алекс мовчав, щось промайнуло в його очах, швидко, як тінь.

— І який він був? — спитав Алекс. — Тоді?

Господи. Навіщо я встряла у цю розмову?

Я відчула, як щоки починають горіти.

— Він... — я намагалась говорити спокійно. — Він був більш живим, чи щось таке.

— Більш живим?

— Ну, — я знизала плечима, ніби це нічого не значило. — Гучнішим, яскравішим.

Припини. Просто припини говорити.

Але Алекс дивився на мене, чекав продовження.

— Зараз він ніби грає когось іншого, — сказала я тихо і знову поклала голову йому на груди.

— Так, — Алекс кивнув. — Я теж це помітив.

Він замовк на мить, його рука на моїй спині завмерла.

— Але я не знаю, що з цим робити, — додав він тихо. — І чи треба щось робити взагалі.

Я не відповіла, просто притиснулась до нього ближче.

— До речі, — Алекс раптом підняв голову. — А де твій портрет, який він писав? Я жодного разу його не бачив.

О ні.

— Загубився, — сказала я.

— Загубився? — Алекс підняв брову.

— Мм, — я промимрила, ховаючи очі в його грудях. — Я тоді їхала в метро і забула його на станції.

— Оу, прикро.

— Не те слово.

— На якій станції?

— Алексе.

— Може, хтось здав у бюро знахідок?

— Алексе.

— Там же був підпис Джеймса, так? Це вже якась цінність...

— Алексе! — я підняла голову і подивилась на нього. — Припини цей допит. Я вже починаю молитись, щоб увійшов твій батько.

Він розсміявся.

— Я готова вже навіть на розмову про погоду з Робертом.

— Це серйозна заява.

— Я серйозна людина.

Він поцілував мене в ніс.

— Добре, більше жодних питань про портрети, метро і мого брата.

— Дякую.

— Сьогодні.

— Алексе!

Він знову засміявся і притягнув мене ближче. А потім поцілував. Його губи були м'які, теплі, зі смаком зубної пасти і чогось солодкого. Його рука ковзнула по моїй спині, притискаючи ближче, друга рука заплуталась у моєму волоссі. Я заплющила очі. Він цілував повільно, глибоко, так, ніби ми нікуди не поспішали, ніби за дверима не було величезного дому, його батька, його брата...

Припини думати.

— Алексе... — я відсторонилася, відчуваючи, як паморочиться голова. Його миттєво потемнілі очі здавалися вирвою, що затягувала мене.

— Його тут немає, — він спробував притягнути мене назад до себе, і в цьому русі було щось майже дитяче.

— Кого?

Джеймса?

— Батька.

Я завмерла.

Чому я знову подумала про Джеймса, Господи?

— Я... — почала я.

— Ти що? — він дивився на мене, брови ледь зведені.

— Нічого, — я видавила усмішку. — Просто... двері не замкнені.

— Я замкну.

— Алексе...

Але він уже встав і пішов до дверей, клацнув замок, повернувся і пішов до мене.

Два кроки, і він уже переді мною. Схопив мене за стегна, підняв, посадив на край ліжка одним рухом. Я зойкнула від несподіванки. Його губи впились у мої, жадібно, нетерпляче, руки вже ковзали по моїх боках, задираючи халат, стягуючи його з плечей. Я вхопилась за його футболку, намагаючись не загубитись у цьому вихорі.

Алекс штовхнув мене назад, м'яко, але впевнено, і я впала на ліжко, на ідеально застелене ліжко, яке нарешті хтось зім'яв. Він навис наді мною, важкий, гарячий. Його стегно вклинилось між моїми ногами. Я відчула його, твердого, збудженого, і щось стиснулось у мені внизу живота. Його губи сповзли на мою шию, зуби легко прикусили шкіру. Я вигнулась.

— Алексе...

Він не слухав. Його рука вже була під моєю сорочкою, ковзала вгору по ребрах, до грудей. Пальці знайшли сосок, стиснули, і я втратила подих. Його губи спустились нижче на ключицю, на край сорочки. Він потягнув тканину вниз, оголюючи плече, цілуючи кожен сантиметр. Друга рука ковзнула по моєму стегну, пальці зачепили край білизни.

— Алексе, — я схопила його за зап'ястя. — Зачекай.

Він завмер, підняв голову, дивився на мене зверху: очі майже чорні, подих важкий, рваний, на скроні пульсувала жилка.

— Я не зможу бути тихою, — сказала я. — Ти ж знаєш...

Він завмер наді мною, важко дихаючи. Його рука досі лежала на моєму стегні, пальці досі чіплялись за край білизни.

— До біса, — видихнув він. — Я так тебе хочу.

Це прозвучало майже болісно. Він опустив голову, вткнувся чолом у моє плече. Я відчувала, як калатає його серце: швидко, шалено. Моя рука сама потягнулась до його волосся, пальці заплутались у м'яких пасмах.

— Я знаю, — прошепотіла я.

Він підняв голову, подивився на мене. У його очах було щось таке... відкрите, беззахисне.

— Я так тебе кохаю, Вероніко, — сказав просто, без пафосу, як факт.

Щось стиснулось у мене в грудях. Я притягнула його до себе, поцілувала м'яко, повільно, не так, як хвилину тому, інакше.

— І я тебе, — прошепотіла йому в губи. — Кохаю.

І це була правда.

Він перекотився набік, ліг поруч, притягнув мене до себе, обійняв. Його подих поступово вирівнювався.

— Може, все ж спробуємо? — спитав він у моє волосся. Потім він усміхнувся. — Я закрию тобі рот подушкою.

— Алексе!

— Жартую.

— Ні, не жартуєш.

— Ні, не жартую.

Я засміялась, він теж. І в цьому сміхові було більше інтимності, ніж у будь-якому поцілунку.

— Спробуємо, як тільки повернемося додому.

— Вероніко…

— Алексе, — я підвелась на ліктях. Подивилась на нього зверху вниз. — твій батько за стіною. 

— Звідки ти знаєш, де він? Може, він на вулиці?

— Алексе, мені не хочеться червоніти вранці.

— Чому? Тобі личить.

— Алексе!

— Добре, добре, — він підняв руки в жесті капітуляції. — Ти перемогла.

Він зітхнув глибоко, страждальницько, відкинувся на подушку і закрив очі рукою.

— Ти жорстока жінка, Вероніко Міллер.

— Я знаю.

Я нахилилась і поцілувала його в ніс.

— Добраніч, Алексе.

— Ти йдеш?

— Я йду.

— Залишся.

— Не можу.

— Просто поспати?

— Ми обидва знаємо, що це буде не «просто поспати».

Він прибрав руку від очей, подивився на мене.

— Ти мене так добре знаєш.

— На жаль.

Він засміявся.

— Іди, поки я не втратив залишки самоконтролю.

Я встала з ліжка, поправила халат, пригладила волосся. Підійшла до дверей, клацнула замком, обернулась.

— Добраніч.

— Добраніч, — він дивився на мене з ліжка. Волосся розкуйовджене, футболка зім'ята, в очах щось тепле і водночас голодне. — Нпоаснись мені.

— Не обіцяю.

Я вислизнула в коридор. Темно, тихо. Я зробила крок. Серце шалено билося від його дотиків, від цієї майже дитячої гри в заборонені насолоди. Я вже майже дійшла до своєї кімнати, коли перші ноти шопенівського вальсу прорізали нічну тишу. Звуки ледь розрізнялися: примарні, тендітні, ніби виткані з місячного світла. На мить здалося, що це плід моєї уяви, відлуння тих вечорів, коли Алекс грав для мене на даху. Але ця музика була іншою: більш пристрасною, більш... голодною. Вона лилася із західного крила. Я зупинилась, рука вже лежала на ручці дверей моєї кімнати.

Іди спати. Просто іди спати.

Але ноги самі понесли мене в інший бік. Я переконувала себе, що просто хочу знати, хто грає. Це була брехня: я знала, чиї пальці торкаються клавіш, знала по тому, як стиснулося серце, як кожен крок відгукувався внутрішнім протестом: «Не йди туди, зупинись, повернися».

Але музика тягнула мене невпинно, неминуче. Старий паркет під ногами мовчав, ніби був співучасником цього божевілля. Портрети на стінах стежили за мною поглядами, здавалося, навіть вони розуміли, що я роблю помилку.

Ти щойно була з Алексом. Його губи ще горять на твоїй шкірі. Що ти робиш?

Я не відповіла собі. Просто йшла далі. У вітальні західного крила світилася лампа, кидаючи м'яке світло на чорний рояль: справжній витвір мистецтва.

Джеймс сидів за інструментом у тій самій синій сорочці, тепер застебнутій. Він грав із заплющеними очима, повністю віддаючись музиці. Вогонь у каміні підсвічував його профіль, підкреслюючи гострі риси. Пальці літали по клавішах, у них була чиста пристрасть, неприборкана енергія.

Я стояла в темряві коридору і дивилась. Не могла відвести очей.

Іди. Зараз. Поки він не помітив.

Я зробила крок назад. І зрадлива дошка скрипнула під моєю ногою, вперше за всю дорогу, ніби сам дім вирішив видати мою присутність. Глузування всесвіту: весь коридор пройшла безшумно, як привид, а тут на тобі.

Музика урвалася, залишивши після себе дзвінку тишу. Джеймс підняв голову. Наші погляди зустрілись.

Чудово, Вероніко. 

Він дивився на мене, мовчав. Руки завмерли над клавішами. Вогонь у каміні тріщав. Десь у домі цокав годинник.

— Не спиться? — спитав він нарешті.

Той самий голос, та сама інтонація, ніби не він щойно грав так, що у мене перехоплювало подих.

— Почула музику, — сказала я. — Вирішила подивитись.

Геніально, Вероніко. Просто геніально.

— І як? — він ледь помітно підняв брову. — Подивилась?

— Подивилась.

Він відвернувся до роялю, провів пальцем по клавішах, не натискаючи, просто торкаючись.

— Можеш зайти, якщо хочеш.

Не хочу. Точно не хочу. Треба йти до своєї кімнати. Зараз!

— Добре, — сказала я і зайшла.

Мої ноги явно мали власну думку щодо ситуації. Я увійшла до кімнати. Він повернувся до мене напівоберта. Світло від вогню грало на його обличчі: половина освітлена, половина в тіні.

— Гарно граєш, — сказала я.

— Дякую.

Він почав знову грати, не дивлячись на мене. Вогонь тріщав, тіні танцювали на стінах.

Я підійшла ближче.

— Не боїшся розбудити весь дім? 

— Ні, — сказав він, не піднімаючи голови. — Ти не спиш, Алекс, мабуть, теж...

Він зробив паузу, його пальці завмерли на клавішах. Потім він підняв погляд і подивився на мене, повільно, зверху вниз; по халату, що ледь тримався на плечах, по нічній сорочці під ним.

Я мимоволі сковтнула.

— А батько... — він відвів очі і знову торкнувся клавіш. — Це єдине, що йому справді подобається в мені, моя музика.

Я мала піти, розвернутись і піти. Замість цього я підійшла ще ближче, зупинилась біля роялю, поклала долоню на чорне лаковане дерево: гладке, прохолодне під пальцями.

Він підвів очі: бурштинові, з золотими відблисками від світла лампи. Вогонь танцював у них, або щось інше, щось неприборкане, щось, що він так старанно ховав увесь вечір.

Акорд.

Його погляд тримав мій, не відпускаючи. Щось стиснулось у мене внизу живота: гаряче, тягуче. Один погляд, одна секунда, і все перевернулось.

Новий акорд.

Він опустив очі на мою руку, що лежала на роялі, на мої пальці, на зап'ястя. Серце пропустило удар.

Скажи щось. Будь-що. Зараз.

— Алекс питав про портрет, — вирвалось у мене.

Його пальці на мить завмерли, потім продовжили.

— Який портрет?

— Той, який ти писав пів року тому.

— А.

— Я сказала, що він загубився.

— Загубився?

— У метро. Я їхала додому і забула його на станції.

Він хмикнув. Пальці все ще ковзали по клавішах.

— Красива історія.

Я помовчала.

— А де він насправді?

Джеймс дограв фразу, потім ще одну.

— Згорів, — сказав він байдуже.

— Згорів?!

— Так.

— Як це згорів?

— Вогонь, Вероніко, знаєш, таке гаряче, помаранчеве.

— Я знаю, що таке вогонь!

— Ну ось.

Він продовжував грати, спокійно, ніби ми говорили про погоду.

— Ти спалив мій портрет?!

— Не твій, мій, — він грав далі, не дивлячись на мене. — Це було... — він затримався, добираючи слово, — випадково.

— Випадково?

— Так, свічка впала.

— Свічка?

— У Парижі часто вимикають світло, я палив свічки.

— І одна з них випадково впала на мій портрет.

— На мій портрет, — поправив він. — Але так, приблизно так і було.

Його пальці не зупинялись: бігли по клавішах, ніби ця розмова його зовсім не стосувалась.

— І ти не спробував загасити?

— Спробував.

— І?

— Не встиг.

— Серйозно? 

— Полотна дуже швидко горять, Вероніко. Мабуть ти здивувалась би.

Я відчула, як щось закипає всередині.

— І до того ж, я не дуже хотів його рятувати, — додав він байдуже. — Він мені не подобався.

— Не подобався?

— Ні.

— Це... — я не знаходила слів. — Ти ж сам його написав. Як він міг тобі не сподобатись?

Він відірвався від клавіш, підняв голову, подивився на мене.

— Таке часто буває, — сказав він. — У художників.

Акорд. Низький, глибокий.

Він опустив очі.

— Ти не повинен був так з ним вчиняти!

— Не переживай, Вероніко, — його пальці знову заковзали по клавішах. — Світ нічого не втратив.

— Ти... — почала я. 

— Так?

— Безсовісний!

— Мені це часто кажуть.

Я схрестила руки на грудях: різко, від обурення, від безсилля щось відповісти на цю його нестерпну байдужість. І халат, який і так ледь тримався, сповз з плеча. Лямка сорочки сповзла за ним. Музика обірвалась. Його руки завмерли над клавішами. Він дивився туди, на оголену шкіру, на ключицю.

Клятий халат. Вдруге за вечір.

Я бачила, як здригнувся м'яз на його щелепі, як він закусив нижню губу. Я підхопила лямку, натягнула на плече, стисла халат на грудях обома руками, ніби від того залежало моє життя.

Секунда, дві.

Потім Джеймс заплющив очі, видихнув: повільно, важко. Ледь похитав головою, ніби скидаючи думки.

— Гарна піжама, — сказав він, і його пальці знову торкнулись клавіш. — Тобі треба спати.

Він не дивився на мене більше, тільки на свої руки, на клавіші. Я мовчала.

— Завтра буде довгий день.

— Чому?

— У цьому домі всі дні довгі. Добраніч, Вероніко.

Він не підняв голови.

— Надобраніч, — я повернулась і пішла до дверей, відчуваючи, як його погляд пропалює мені спину. Або це мені здалось.

У коридорі я почула, як мелодія змінилась: стала глибшою, темнішою. Я намагалась йти швидше, але ноги наче налились свинцем, кожен крок давався важко. Дійшла до своєї кімнати, зачинила двері, повернула замок, клацання прозвучало занадто голосно в тиші. Скинула халат на крісло, залізла під ковдру, накрила подушкою на вуха, намагаючись заглушити звуки, які долинали звідти, з західного крила. Не допомогло.

Другий концерт Рахманінова. Я знала цю мелодію надто добре: один з тих творів, що супроводжують тебе все життя, без причини, без пояснення; просто щось у цих звуках завжди відгукувалось десь глибоко всередині, у місці, про яке не хочеться думати вголос. Ці звуки проникали крізь будь-яку перешкоду: крізь стіни, крізь двері, крізь подушку на моїх вухах. Як думки, які я не хотіла думати, як питання, на які не хотіла відповідати.

Чому мене так тягне до цієї людини?

Я перевернулась на інший бік, стиснула подушку сильніше.

Ти наречена його брата. Ти щойно була з Алексом.

Телефон на тумбочці завібрував, повідомлення від Алекса: «Не можу спати. Думаю про тебе».

Я дивилася на екран, доки він не погас. З першого поверху досі лилася музика, тихіша тепер, повільніша, як буря, що вщухає. Джеймс грав щось своє, я ніколи не чула цієї мелодії: у ній була та сама дика краса, що й у його картинах, та сама зневага до правил, та сама невгамована пристрасть. І чомусь, це звучало як…

Прощання.

Музика нарешті затихла, залишивши порожнечу, що здавалася голоснішою за будь-який звук. Ніч обіцяла бути довгою. У цьому домі, як казав Джеймс, усе було довгим: дні, ночі, хвилини між ударами серця. 

Особливо хвилини між ударами серця.

Завтра буде новий день. Але тепер, у темряві цієї кімнати, я дозволила собі визнати те, що весь день ретельно заперечувала: присутність Джеймса досі впливала на мене як наркотик, небезпечний, заборонений, неймовірно привабливий. Але найстрашніше було не це. Найстрашніше було те, що десь глибоко всередині я розуміла: це лише початок.