Спочатку:
На сторінку книги
П'єр зустрів нас біля входу. Ресторан був темним і порожнім, лише кілька свічок створювали таємничу атмосферу.
— О, я не очікував такої... делегації, — він здавався трохи збентеженим, дивлячись на Роберта й маму. У очах промайнуло щось схоже на паніку.
Цікаво.
— Сподіваюся, це не проблема? — запитав Роберт своїм мармуровим тоном.
— Ні-ні, звісно, ні. Будь ласка, йдіть за мною, — П'єр взяв себе в руки, знову втілюючи ідеальну гостинність.
Усі розсілися за великим столом у центральному залі: Алекс праворуч від мене, мама навпроти, Роберт поруч із нею.
П'єр відкашлявся й випрямився, набуваючи урочистого вигляду.
— Для мене велика честь курувати цю подію з боку кухні та напоїв, — він склав руки, ніби готувався до промови. — Родина Райт завжди була для мене особливою, і я хочу, щоб це весілля стало незабутнім.
Воно вже незабутнє.
Офіціант приніс перші пляшки. П'єр почав розповідати про врожаї та виноградники, про витримку в дубових бочках і ноти чорної смородини. Усі обговорювали вина, говорили про букети й нотки, про традиції та новаторство, про весілля. Мама ставила влучні запитання, Роберт кивав зі знанням справи. А я ледь чула їхні голоси. Одна думка стукала в голові:
де зараз Джеймс? Якщо він поїхав до неї, а вона чекає мене тут… Це не має сенсу. Щось тут не так. Щось…
Телефон завібрував.
Софі: «Спускайся до винного підвалу. Сама».
Серце пропустило удар. Я дивилася на екран: на ці п'ять слів, що світилися в темряві, як запрошення до пекла. Я знала, що не повинна йти, знала, що це якась проклята пастка. Але...
— Вибачте, — я підвелася.
Алекс підняв на мене теплий, нічого не підозрюючий погляд.
— Мені треба привести себе до ладу. Де тут туалет? — запитала я П'єра.
Він махнув рукою кудись у глибину зали:
— Праворуч за баром. Або… — він на мить запнувся, — краще скористатися гостьовим на нижньому поверсі біля винного підвалу.
— Дякую, — я кивнула.
І пішла повз бар, повз порожні столики до вузьких сходів, що вели вниз, у темряву. Лише кілька тьмяних ламп кидали жовтуваті плями на кам'яні стіни й ряди дубових бочок. І тоді я побачила її. Софі стояла в глибині підвалу, спершись на одну з бочок. У чорній сукні, із келихом вина в руці: справжня Малефісента, що вийшла з тіней. Тільки в її очах не було нічого людського: ні тепла, ні співчуття, ні, навіть, ненависті, бо ненависть потребує емоцій. Там було щось інше – розрахунок. Чистий, кристалічний розрахунок. І це робило її красу занадто гострою, майже вульгарною. Ніби хтось взяв ідеальну статую й додав їй отруйного блиску.
— Думала, не прийдеш, — сказала вона, дивно усміхаючись. — Не була впевнена, що наважишся.
Думати тобі не личить, Софі.
— Переходь до справи. У мене небагато часу, — відповіла я сухо.
Софі трохи нахилила голову: так, як кішка дивиться на мишу, яка ще не зрозуміла, що потрапила в пастку.
— Що ж тоді, — вона дістала телефон, — покажу тобі кумедну історію, що сталася в Парижі.
— Яке мені діло до Парижа? — мій голос звучав спокійно, хоча всередині все тремтіло від передчуття лиха.
— Ооо, пряме, — вона увімкнула екран, і мій світ перевернувся догори ногами.
На фотографіях було моє обличчя. Десятки ескізів різних розмірів: від крихітних, що вмістилися б на долоні, до величезних у повний зріст. Ескізи олією, незавершені, але впізнавані: мої очі дивилися з кожного полотна, мої губи, мій профіль, моя посмішка.
— Його студія була завалена тобою, — Софі прокручувала фотографії повільно, смакуючи кожну мою реакцію. — Буквально. Ти була на стінах, на підлозі, на мольбертах, скрізь.
Я не могла дихати. Кожен штрих кричав про одержимість, яку неможливо приховати. Ось вона, точка неповернення. Мить, коли вже не можна було вдавати, що те, що між нами відбувалося – лише плід уяви.
— Жан-Люк, наш спільний друг, що живе в Парижі, прислав мені це, — її голос сочився отрутою. — Я думала, це якась модель, муза, хтось із минулого. А потім побачила тебе наживо.
Її очі звузилися.
— І я все зрозуміла.
Я заціпеніла, скам'яніла.
— Жан переживав за нього, — продовжила Софі. — Тому й надіслав. Сказав, що не бачив його в такому стані ніколи.
Вона зробила паузу, театральну, вивірену.
— Особливо того дня, коли...
Коли що?
Я підняла на неї погляд. Вчепилася очима так, ніби від цього залежало моє життя. Світ навколо зник. Холодні стіни підвалу, бочки з вином, тьмяне світло – все розчинилося в тумані. Залишилися лише ці очі навпроти мене: чорні, бездонні, безжальні.
— Він спалив їх усі, — Софі вимовила це майже пошепки. — У каміні.
Я похолоділа, буквально, заледеніла.
— Навіщо ти показуєш мені це? — мій голос був ледь чутним, ніби повітря навкруги стало занадто густим для звуку.
— Бо хочу почути правду, — вона підступила ближче. — Що він для тебе? Просто брат твого нареченого? Чи передвесільна розвага?
Її погляд свердлив мене наскрізь.
— Я хочу зрозуміти, хто ти, Вероніко.
Усередині мене шаленів ураган емоцій: первинний страх змішувався з лютістю, сором горів на щоках, біль, той самий, від якого я тікала місяцями, стискав горло. Божевільна надія на близькість із Джеймсом билася з відчаєм. Кожен удар серця відлунював у скронях, як дзвін.
— Софі? — його голос, хрипкий і низький, заповнив простір підвалу, відлунюючи від стін, проникаючи під шкіру, змушуючи кожен нерв вібрувати в унісон. — Що ти хотіла? Чому просила заїхати з чорного входу?
Він з'явився на останній сходинці: темна постать у тьмяному світлі. Зупинився, завмер. Побачив мене. Його обличчя, на одну коротку мить, розкрилося. І я побачила страх, ніжність, біль. Усе те, що він так ретельно ховав, спалахнуло в очах і згасло.
— Вероніко? — він вимовив моє ім'я так, ніби воно боліло.
Так само, як мені боліло його бачити.
— Ну ось, — Софі відступила на крок, спостерігаючи за нами з виразом режисера, який насолоджується власною виставою. — Усі в зборі.
Джеймс перевів погляд з мене на Софі і назад на мене.
— Що тут відбувається? — його голос став низьким, небезпечним.
— Нічого особливого, — Софі знизала плечима. — Просто показую твоїй майбутній невістці твої паризькі... творіння. Ті, що ти спалив.
Він заціпенів. Я бачила, як кров відлинула від його обличчя, як стиснулися кулаки.
— Ну ж бо, Вероніко, — Софі повернулася до мене. — Скажи йому. Скажи, що він нічого для тебе не означає, що ти любиш його брата і...
— Я нічого тобі не скажу, — мій голос прозвучав несподівано твердо, хоча всередині все тремтіло. Я була на межі сліз.
— Чому?
Тиша. Густа, в'язка.
Я підняла очі, зустрівшись поглядом із Джеймсом. Він виглядав загубленим і блідим. Стояв на останній сходинці, ніби боявся ступити далі, ніби зробить крок і впаде в безодню, з якої немає виходу. Моє серце стиснулося так міцно, що стало боляче дихати.
Це була та сама мить. Мить, коли слова непотрібні, бо його очі говорили все те, що також ховалося глибоко всередині мене: ніжність, безнадійність, втома, нескінченна втома від спроб утекти від почуттів. Але найголовніше – там була любов, справжня, непохитна, позачасова. Любов двох душ, що впізнають одна одну в будь-якому житті, в будь-якому всесвіті як би далеко не розкидала їх доля. Я бачила себе в його очах.
— Ти! — її обличчя скривилося від одкровення й люті. У очах з'явився спалах чогось схожого на божевілля. Потім вона засміялася істерично. — Отже, справа в цьому. Ти теж закохана в нього. Ти, парадоксальна брехухо...
— Софі... — голос Джеймса прозвучав твердо.
Він зробив крок уперед, але вона підняла руку, зупиняючи його.
— Ні, любий, дай мені закінчити, — її голос дзвенів від напруги. — Раз уже почали цю гру в правду, дійдімо до кінця.
Вона повернулася до мене, і в її очах горіло щось дике, відчайдушне.
— Ну ж бо, Вероніко, скажи мені, як ти плануєш прокидатися щоранку поруч з одним братом, знаючи, що любиш іншого?
Слова вдарили як ляпас. Бо це правда. Найгірша, найстрашніша правда. І вона щойно вимовила її вголос.
— Софі, досить, — сталева злість прорізала голос Джеймса.
— Чому? Бо правда б'є занадто сильно? — вона повернулася до нього.
— Вийди, — тихо, але твердо сказав Джеймс, дивлячись на Софі.
— Якщо я вийду, Джеймсе, — вона нахилила голову, і щось небезпечне блиснуло в її очах, — я розкажу все гостям. Усім нагорі.
Він не відповів. Дивився на неї довго мовчки, і в його очах не було ні страху, ні злості, лише нескінченна втома. Потім розвернувся й швидко, люто злетів сходами.
— Джеймсе! — я кинулася за ним.
Але Софі схопила мене за руку. Її холодні пальці впилися в шкіру, як кігті.
— Знаєш, що найкумедніше? — прошепотіла вона, як рептилія, майже мені на вухо. — Я хотіла, щоб ти його принизила, відштовхнула, щоб він нарешті перестав тебе любити.
Вона стисла мою руку міцніше.
— Але замість цього… — її губи викривилися в чомусь, що мало бути усмішкою. — Ти така жалюгідна. Мені тебе шкода.
Я вирвала руку і кинулася нагору. Кров пульсувала в скронях, все перед очима пливло, світ навкруги здавався нереальним, розмитим.
Нагорі грала музика, линули голоси: там, в іншій реальності, вечір продовжувався. Алекс, моя мама й Роберт вибирали вино для весілля, що тепер здавалося найвитонченішою формою самогубства.
Швидше. Швидше.
Вхідні двері, холодне повітря вдарило в обличчя, обпалило легені. Сніг падав великими пластівцями, кружляючи в світлі ліхтарів. І тоді я побачила його – темну постать, що йшла до чорного «Астон Мартіна».
— Джеймсе! — вирвалося з мене.
Він завмер на півкроці. Не обернувся, просто стояв: спина пряма, плечі напружені, рука на ключах. Сніг падав на його темне волосся, на чорний светр, на все те, що лежало між нами, невимовлене, неможливе, нестерпне.
— Джеймсе, — повторила я тихіше. — Будь ласка.
Я сама не розуміла, чого хочу від нього. Що хочу йому сказати. Що хочу, щоб він сказав мені. Я нічого не розуміла. Мені просто потрібно було назвати його ім’я ще раз.
Його ліва рука піднялася до перенісся, стиснула, затрималася на мить. Це був той жест, яким чоловіки ховають те, чого не хочуть показувати, те, що пече очі, те, що душить горло. Потім він повільно обернувся. І я побачила його обличчя: бліде, напружене, з очима, що горіли темним вогнем. Він зробив вдих, глибокий, рваний і заговорив майже зі злостю:
— Скажи мені! Скажи мені, що вона сказала правду.
— Яку правду? — я тремтіла чи то від страху, чи то від холоду, чи то від нервів, не знаю, не важливо.
— Що ти любиш мене, — його голос зламався. — Скажи мені, що вона сказала правду.
— Джеймсе, я… — слова застрягли в горлі. Я не могла вловити жодного.
— Вероніко, — він зробив крок до мене. — Будь ласка. Я так втомився від цієї гри, я більше не можу.
Ще крок.
— Скажи мені, що це правда.
Ще крок.
— Скажи, що це правда. Я прошу тебе!
Він притиснув свій лоб до мого. Його щелепи були зведені, напружені. Він майже гарчав.
— Скажи мені. Я ж бачу, що ти мене любиш. Я ж не божевільний.
Я мовчала.
— Вероніко, — він дихав важко, уривчасто. — Вимов хоч слово. Інакше я зараз піду до цього проклятого столу і сам скажу все.
При згадці про Алекса страх хлинув на мене, як крижана вода: потоком, лавиною.
Він піде, скаже Алексу зараз. Ні. Ні, тільки не це.
Я відсахнулася від його чола так різко, ніби він був заразний, ніби його дотик міг мене спалити.
— Ні, Джеймсе.
Він дивився на мене, округливши очі.
— Ні, що?
— Ти нікому нічого не скажеш, — мій голос звучав чужим, холодним, мертвим. — Я наречена твого брата.
Я зробила кілька кроків назад. Джеймса ніби вдарили. Він стояв нерухомо, з обличчям, на якому щось вмирало просто зараз, просто в цю мить. Через вічність він кивнув, коротко, по-злому.
— Добре, — сказав він. — Добре, — повторив, ніби в маренні.
Відвернувся й пішов до машини. А я стояла на снігу й дивилася, як він відкриває двері, як сідає всередину, як заводить мотор, як люто зникає в темряві, забираючи з собою все, чого я так боялася.
