Спочатку:
На сторінку книги
Джеймс стояв біля входу, тримаючи руки в кишенях. Не йшов, не виходив, не робив жодного руху, який дав би мені привід сказати «ну, мені теж пора» і тікати звідси, зберігши рештки гідності. Тиша між нами не була порожньою, вона була переповненою, битком набитою всім, чого ми не могли сказати.
Метелики пурхали між орхідеями, сонячне світло малювало золоті ґрати на підлозі, а я стояла посеред цієї клітки: красивої, теплої, задушливої; з одеколоном Алекса на шкірі й поглядом Джеймса на обличчі, і не знала, що робити далі. Буквально не знала. Не в якомусь метафоричному, філософському сенсі, не «ой, життя таке складне, що ж мені робити», ні.
Я фізично не знала, куди подіти руки, куди дивитися, чи говорити щось чи мовчати, чи йти до виходу, біля якого стояв він чи прикинутися, що мене раптово зацікавила якась орхідея в кутку.Глухий кут. Найбільший глухий кут у моєму житті.
Джеймс стояв і виглядав так, ніби стримував щось, що рвалося на волю: щелепа напружена, плечі – як натягнута тятива, руки в кишенях стиснуті в кулаки, я бачила, як тканина штанів натягується на кісточках.
Нарешті він озвався:
— Непогана репетиція.
Голос як лезо, що загорнуте в оксамит.
— Хоча, мушу визнати, ми з тобою відпрацьовували дещо інші... па.
Останнє слово він відокремив паузою. Маленькою, ювелірною, отруйною паузою. Достатньою, щоб слово «па» перестало бути про танець і стало про все інше.
Мене обпекло зсередини, миттєво, від грудей до кінчиків пальців. Не від сорому, від того, як він це сказав, від того, що він мав право це сказати, від того, що «ми з тобою» і «дещо інші» стояли в одному реченні, і ми обоє знали, що це означає, і повітря в оранжереї стало ще гарячішим, ще задушливішим, ще неможливішим.
Я відкрила рот. Закрила.
Що тут скажеш? Який існує сценарій, у якому я відповідаю на це і ситуація стає кращою? Жодного. Нуль. Математична неможливість.
— Джеймсе, — сказала я. І більше нічого, просто його ім'я. Ніби воно могло щось вирішити, ніби воно було заклинанням, яке поверне нас у точку, де ми – просто шафер і наречена, просто знайомі, просто двоє дорослих людей, між якими нічого немає.
Він зробив крок до мене, один, і зупинився.
— Що? — тихо, майже ніжно. І від цієї ніжності стало гірше, ніж від сарказму, бо сарказм – це зброя, а ніжність – це правда. — Що ти хочеш мені сказати, Вероніко?
Нічого. Все. Я хочу сказати тобі, що коли ти стоїш ось так, за три метри від мене, в косому сонячному світлі, з цією своєю стиснутою щелепою й цими своїми неможливими бурштиновими очима – я забуваю, як дихати. Я хочу сказати, що тридцять секунд тому цілувала твого брата і думала про тебе, і що це робить мене найгіршою людиною на планеті, і що мені від цього фізично погано. Я хочу сказати тобі, що каблучка на моєму пальці, та, яку ти тримав у руках і віддав Алексу — горить. Прямо зараз горить.
Але я не сказала нічого з цього.
— Не треба, — сказала я. — Не треба отак.
— Отак – це як?
— Ти знаєш як.
— Ні, — він нахилив голову. — Поясни мені. Бо я, мабуть, тупий, мабуть, я єдина людина в цьому домі, яка не розуміє правил гри.
— Це не гра.
— Ні? — він підняв брови. — А що це тоді? Бо з мого боку це виглядає так: ти танцюєш з ним, потім зі мною, потім із ним, і ніхто не знає, під яку музику.
Слова вдарили точно в ціль. Він це вмів – влучати не в стіну, а в нерв. Без крику, без тиску, з точністю.
— Це несправедливо, — прошепотіла я.
— Несправедливо, — повторив він спокійно, зважуючи слово на долоні, ніби перевіряв, скільки воно важить. — Ти маєш рацію – несправедливо. До всіх трьох.
Тиша.
— Він мій наречений, — сказала я, і мій голос зламався, не красиво, не кінематографічно, просто тріснув, захищаючись, ніби ці слова могли щось змінити.
Він дивився на мене довго, мовчки. І я бачила, як у його очах відбувається щось: війна, землетрус, щось тектонічне; і як він тримає це всередині силою волі, яка мала б піти на щось краще. Потім він видихнув, коротко, різко, як людина, яка прийняла рішення.
— Твоя правда, — Джеймс кивнув, і щось у його обличчі закрилося, як двері на засув. — Вибач за вторгнення. Я зайшов по книгу, яку тут залишив учора.
Він пройшов повз мене, так близько, що я відчула його тепло, його запах, щось деревне й димне, зовсім не схоже на акуратний одеколон Алекса, і зупинився біля лавки в кутку.
Моє тіло розвернулося за ним, саме, без дозволу.
Він узяв книгу, якийсь потертий томик у шкіряній обкладинці, і повернувся до мене. Наші погляди зустрілися.
— Знайшов, — сказав він, піднімаючи книгу, легко, невимушено, ніби нічого не відбувалося.
Його пальці лежали на потертій шкірі обкладинки, і я подумала, чітко, нестерпно чітко, з тою ясністю, від якої хочеться зажмуритися, що хочу знати, яку книгу він читає, хочу знати, на якій він сторінці, хочу знати, чи загинає він куточки чи використовує закладки, хочу знати про нього все: кожну дрібницю, кожну звичку, кожну думку перед сном.
І це бажання було страшнішим за будь-який поцілунок. Бо поцілунок – це тіло, а це бажання – це було щось інше, щось, від чого не відмахнешся словом «потяг», щось, що має іншу назву – ту, яку я відмовлялася вимовляти.
— Що читаєш? — запитала я.
Навіщо? Навіщо я це запитала? Він іде. Він розвертається й іде. Відпусти його. Відпусти!
Але я запитала, бо мій рот – зрадник, бо моє тіло – зрадник, бо все в мені – зрадник, окрім совісті, і вона зараз стояла в кутку й тихо ридала, бо її ніхто не слухав.
Джеймс зупинився напівдорозі до дверей, подивився на книгу у своїх руках, потім на мене, і на мить, на одну крихітну, випадкову мить, його маска дала збій. Щось тепле, щось живе, щось справжнє проблиснуло в бурштинових очах, як сонце, що на секунду виглянуло з-за хмар. А потім він усміхнувся не тією мертвою усмішкою, а своєю: тією, від якої у мене завжди підгиналися коліна, тією, що жила тільки в лівому куточку його рота.
— Щось про людину, яка дуже передбачувана і вічно приймає погані рішення, — сказав він. — Тобі б сподобалося.
І пішов.
Крижаний холод огорнув мене, але я його не відчувала. Я майже нічого не відчувала окрім болю. Дикого, тваринного, такого, що не має конкретного місця, бо він скрізь: під ребрами, в животі, в руках, які висіли вздовж тіла й не знали, що з собою робити, в горлі, яке стиснулося так, що не пропускало ні повітря, ні звуку, всюди. Ніби він одним реченням, одним легким, кривим, точним реченням, переламав мені кожну кістку, акуратно, по черзі. А потім пішов, навіть не озирнувшись.
«Тобі б сподобалось».
Три слова. Ніжні й жорстокі одночасно. Бо в них було все: і те, що він знає мене, і те, що він бачить мене, і те, що це нічого не змінює.
Він пішов, і слідом за ним із оранжереї пішло тепло. Не фізичне, а те інше, невидиме, яке завжди з'являлось, коли він був поруч, і яке я не помічала, поки воно не зникло, як помічаєш повітря, тільки коли його забракне.
Я стояла. Дивилася на зачинені двері, орхідеї цвіли, метелики літали, сонце малювало свої ґрати на підлозі. Усе було як хвилину тому, і нічого не було як хвилину тому. Під ребрами наростав лід, повільно, шар за шаром, як наростає іній на склі: холодний, гострий, кристалічний.
Я відчувала, як він повзе від грудей вгору, до горла, і знала: якщо зараз відкрию рот, з нього вийде не слово – крик або нічого. Я стояла і мовчки кричала. Без звуку, без сліз, без жодного зовнішнього прояву, бо я навчилася. За ці тижні в цьому домі, між цими двома людьми, я навчилася кричати так, що ніхто не чує, руйнуватись так, що ніхто не бачить, горіти зсередини і водночас посміхатися. Корисна навичка. Огидна, потрібна навичка.
Я стояла і раптом зрозуміла з абсолютною, кришталевою ясністю, що я – катастрофа, не жертва обставин, не заручниця почуттів, не героїня трагічного роману. Я катастрофа, яка ходить, усміхається й знищує все, до чого торкається.
Телефон завібрував у кишені пальто, що досі лежало на лавці, і цим витягнув мене з вируючих думок. Або, точніше, кинув у нові. Я машинально залізла в кишеню, екран спалахнув. Це було повідомлення від Софі.
О, чудово. Саме те, чого мені зараз бракувало.
Як дощ на похоронах. Як птах, що влітає у вікно. Як Всесвіт, який дивиться на тебе зверху й думає: «Знаєш що? Давай підкинемо ще».
«У П'єра сьогодні приватний вечір. Тільки для близького кола. Ти маєш прийти».
Я витріщалася на екран. Букви складалися в слова, слова складалися в речення, речення – в ситуацію, яку мій мозок відмовлявся обробляти, бо він і так працював на межі, як ноутбук із двадцятьма відкритими вкладками, в половині з яких були пожежі.
Що?
«Це важливо», — з'явилося наступне повідомлення. — «Нам треба поговорити».
Нам.
Я надрукувала: «Нам?» — і стерла. Написала знову:«Навіщо?»
Три крапки – вона друкувала. Мить. Ще одна.
«Дізнаєшся. Це про Джеймса».
Я засміялася, хрипко, майже істерично. Софі. Проклята Софі з її паризькими історіями, які вона розповідала так, ніби кожна з них була кінофестивальним короткометражним фільмом.
«У мене вечеря з мамою», — написала я.
«Після вечері. Об одинадцятій. І П'єр теж чекатиме. Він хотів запропонувати вино для твого чудового весілля».
Я кинула телефон назад у кишеню, але її слова вже врізалися під шкіру, як заноза.
«Твоє чудове весілля»,«Це про Джеймса»
Ніби я мала право обговорювати його. Ніби я мала право навіть думати про нього, особливо напередодні цього весілля. Особливо після того, що щойно сталося.
