Спочатку:
На сторінку книги
— Привіт, як справи?
— Жахливо.
— Наскільки?
— Максимально.
— Що сталося?
— Кейт... — я замовкла. Слова застрягли десь між горлом і правдою.
— О Боже, — у її голосі не було осуду, тільки тихе, втомлене розуміння людини, яка давно чекала цього дзвінка. — Я так і знала.
— Ти нічого не знала, — я впала на ліжко, дивлячись у стелю. Там, у візерунку ліпнини, раптом побачила краї весільного торту: три яруси і білі троянди. — Я сама нічого не знала, допоки...
— Допоки що?
Я заплющила очі.
— Доки не побачила свої руки на його полотні, доки не зустріла його погляд у тому довбаному гаражі.
Пауза.
— А потім був танець, — мій голос став тихішим. — Ми танцювали, ніби займалися коханням, Кейт.
Я накрила розпалене обличчя подушкою і приглушено застонала в неї.
— Вероніко, який танець? Який гараж? Про що ти говориш взагалі?
— Ми репетирували весільний танець.
— З Джеймсом?
— З Джеймсом.
— Господи.
Повисла вбивча тиша, перш ніж вона нервово затараторила:
— Треба щось із цим робити, так не може тривати.
— Що? — я різко сіла на ліжку. — Сказати «вибачте, я обрала не того брата»? Прийти до Алекса і пояснити, що його наречена мокріє від дотиків його брата?
Мій голос зірвався на останньому слові.
— Кейт, я не знаю, що робити, вперше в житті, взагалі. Я завжди знала, завжди мала план, схему, запасний вихід. А зараз я сиджу в кімнаті нареченої, у будинку нареченого, і думаю про його брата. І мені так добре від цих думок, що аж гидко.
— Знаєш що? — вона раптом пожвавішала. Голос змінився з обережного на той, що я пам'ятала з коледжу: голос божевільних ідей о третій ночі. — Давай втечемо, як у коледжі. Морозиво, вино і старі фільми, і жодних розмов про чоловіків.
Я мовчала.
— Коли не знаєш, що робити в конкретній ситуації, — продовжила вона, — треба почати робити те, що подобається прямо зараз. Це не втеча, а стратегічне перегрупування.
Посмішка сама виповзла на моєму обличчі, вперше за цей вечір.
— Ти найкраща з найкращих подруг, — сказала я, і голос зламався посередині.
— Ти теж, — я майже бачила її посмішку, ту саму, кривувату, з ямочкою на лівій щоці. — Що б ти не вирішила — Я поруч. Завжди.
— Навіть якщо втечу з весілля?
— Особливо якщо втечеш, — вона засміялася. — Хтось же має відволікати гостей, поки ти лізеш у вікно вбиральні, — засміялася Кейт, але в сміху прозвучала нотка серйозності. — Пам'ятаєш, як ми тікали з тієї вечірки в Брайана?
Я посміхнулася від спогаду: другий курс коледжу, вечірка в братстві, куди нас потягла сусідка по кімнаті. До мене чіплявся якийсь нудний хлопець, з економічного, який вирішив, що «ні» означає «переконай мене». Кейт відволікла його розмовою про комп'ютерні ігри, поки я вилазила через вікно туалету на другому поверсі. Приземлилася в кущ троянд і втекла, подряпана, п'яна, щаслива.
— Мені здається, — голос Кейт повернув мене до теперішнього, і я подивилася у вікно, де сніг кружляв у лютому вирі. — Що іноді треба просто довіритися моменту, перестати думати про те, що правильно, а що ні. Чого ти насправді хочеш робити зараз?
— З'їсти бутерброд з шоколадною пастою. Два бутерброди, — я була в цьому впевнена, як ніколи.
Ми засміялися, так, як сміються лише найкращі подруги: ті, що знають усі секрети й люблять одна одну попри них.
— Дякую, — прошепотіла я.
— За що?
— За те, що дозволяєш мені бути собою, навіть коли я не знаю, хто я.
— Гей, для цього й потрібні найкращі подруги, — у її голосі прозвучала посмішка.
Саме тоді прийшло повідомлення від Джен: рада директорів очікувала моєї участі в конференції.
— Кейт, мені треба йти. У мене робота. До речі, коли ти приїжджаєш?
— За чотири дні до твого весілля. Раніше не можу через роботу, ти ж знаєш, як зараз все напружено. Тримайся. Люблю.
— Я теж тебе люблю.
Я зітхнула і витріщилася у вікно на засніжений сад. Ялинка біля будинку була настільки запорошена, що от-от мала нахилитися, прагнучи скинути важкий баласт, що несподівано впав з неба.
