Раді Вас бачити!

Телефон завібрував, вирвавши мене з напруженої атмосфери. Повідомлення від Кейт: «Як проходить сімейна зустріч?»

Рятівне коло. Господи, дякую.

— Вибачте, — я поклала серветку на стіл і піднялася. — Мені потрібно відійти на хвилинку.

Алекс подивився на мене з турботою:

— Все гаразд?

— Так, — я змусила себе посміхнутися. — Це Кейт. Мабуть, важливе.

Я вислизнула з-за столу і вишла в коридор.

Гостьова ванна кімната зустріла мене прохолодою й тишею. Абсолютною, оглушливою, порожньою тишею, яка ударила в вуха дзвоном після тієї напруги їдальні. Фізичним, вібруючим дзвоном порожнечі, як буває, коли виходиш із клубу на вулицю і раптом чуєш, як гучно може звучати тиша.

Я зачинила двері, притулилася до них спиною й набрала номер Кейт. Вона відповіла на другому гудку.

— Ну?

— Моя мама фліртує з моїм майбутнім свекром.

Пауза. Довга. Щільна. Я чула, як Кейт на тому кінці кліпає очима.

— Що?

— Те, що ти почула, — я притиснула долоню до чола. — Вона називає його «Роберте» таким голосом, ніби вони в якомусь французькому фільмі. А він… він їй Шато Марго вісімдесят другого приніс. Сам. На кухню ходив. Своїми ногами.

— Сам?

— Сам.

— Це... ти впевнена? — голос Кейт був розгубленим. — Може, це просто... ввічливість?

— Ввічливість? — я істерично хихикнула. Тим сміхом, що живе на кордоні між «смішно» й «рятуйте». — Це неприкритий флірт, Кейт. Він порівняв її з Рузвельтом, він пожартував. Або це флірт, або я збожеволіла.

— Скоро приїжджаю. Тримайся, люба.

— Не впевнена, що зможу. Після вечері в мене зустріч із Софі. Вона хоче поговорити про Джеймса.

Пауза на тому кінці була промовистішою за будь-які слова.

— Якого чорта? Навіщо?

— Без поняття. Але це мене нервує. Софі ніколи нічого не робить просто так.

— Може це просто чергова її гра? Пам'ятаєш що розповідав Алекс?

— Пам'ятаю. Але... — я замовкла, не в змозі сформулювати те, що справді лякало.

Якщо вона знає щось? Якщо вона розповість мені те, чого я хочу чути?

— Але ти дуже хочеш дізнатися щось про Джеймса, — Кейт зітхнула, як хтось, хто спостерігає за катастрофою, яка повільно наближається. — Вероніко, ти розумієш, що відбувається? Ти шукаєш причини.

— Для чого?

— Щоб зробити те, чого найбільше боїшся.

— Кейт, не ти теж, будь ласка, — я стиснула перенісся. — Я і так намагаюся з усіх сил викинути його з голови.

— Тому йдеш на зустріч із його дівчиною?

— Вона не його дівчина, — я запнулась. — Вона... колишня.

— О, ну це все змінює, — сарказм у її голосі різав слух. — Колишня, яка хоче поговорити про нього. З тобою. Напередодні твого весілля з його братом.

Я простогнала.

— Ніко, — голос Кейт став серйознішим.

— Що?

— Що б вона тобі не сказала – пам'ятай, що це її версія історії. Не його.

Я мовчала.

Не його. Але в нього я не можу запитати. Бо якщо запитаю, то доведеться визнати, що мені не все одно. А я до цього не готова.

— Будь обережна. І не роби дурниць до мого приїзду.

Я відключилася й подивилася на себе в дзеркало.

Не роби дурниць. Легко сказати. Важче, коли все твоє життя останнім часом схоже на одну велику дурницю.

У цю мить пролунав м'який стук у двері вбиральні. 

— Вероніко? — голос Алекса. — Усе гаразд? 

Я відчинила двері.

Алекс стояв, спершись плечем на одвірок, схрестивши руки на грудях. Його брови були зведені на переніссі, глибока складка між ними, губи стиснуті.

— Тебе довго не було, — він нахилився поцілувати мене в скроню. — Усе добре? 

— Так, просто Софі написала мені. 

— Софі? — він напружився. — Навіщо? І звідки в неї твій номер? 

Гарне питання. Дуже гарне питання, на яке я не маю відповіді. 

— Не знаю, — знизала плечима я. — Можливо, знайшла в мережі. Я не надто ховаю контакти. 

Алекс підняв підборіддя. Його погляд став гострішим і уважнішим.

— І що вона хоче? 

— П'єр влаштовує дегустацію після закриття. Хоче запропонувати різні вина для весілля. 

— Сьогодні? Уже пізно. 

— Саме тому після закриття, коли ніхто не турбуватиме. 

Алекс промовчав. Його щелепа ледь помітно напружилася. 

— Софі й вина для весілля… — повторив він повільно. — Цікаве поєднання.

— Може, вона просто хоче допомогти?

Вероніко, ти сама віриш своїм словам?

Судячи з погляду Алекса – він теж не вірив.

— Я поїду з тобою, — раптом сказав він.

Серце пропустило удар.

— Ні, у тебе завтра рання зустріч.

— Можу перенести, — він уже діставав телефон. — Не хочу, щоб ти їздила сама так пізно.

Ні! Ні, ні, ні.

— Ти впевнений? — я намагалася, щоб голос звучав нормально. — Я впораюся, якщо що.

— До того ж, — він усміхнувся тією своєю теплою усмішкою, — я теж хотів обговорити з П'єром винну карту для нашого дня.

Я подивилася на нього: на цього чоловіка, який готовий перенести важливу зустріч, щоб я не їхала сама вночі, який хоче обговорювати вина для весілля, яке він планує з такою любов'ю; і відчула, як щось стискається всередині. Гострий, безжальний біль.

— Добре, — я змусила себе посміхнутися тією посмішкою, яка сьогодні стала моїм головним інструментом виживання. — Поїдемо разом.

І він посміхнувся у відповідь, щасливо, просто. А я стояла й думала, що є особливий вид пекла для людей, які приймають чужу любов, знаючи, що не можуть віддати її назад повністю. Я точно знаю. Я в ньому живу. Тут тепло, затишно, і хтось каже тобі «наш день» із такою ніжністю, що хочеться здохнути. Але чому я продовжувала бути в цьому пеклі? Чому не шукала виходу?

Тому що в глибині душі я ще вірила. Вірила тією впертою, дурною, відчайдушною вірою, яка тримається на нулі доказів і ста відсотках бажання, що зможу це контролювати. Що це – тимчасове. Збій у системі, помилка програми, яка виправиться сама, як тільки зміняться обставини.

Весілля відбудеться, Джеймс поїде до Парижу, і все повернеться на свої місця, і я знову стану собою: тією самою Веронікою Міллер – холодною, розважливою, залізною леді, яка керує світом, своїм і чужим. Бо єдина альтернатива – це визнати, що я не контролюю нічого, що ніяка залізна леді не витримає бурштинових очей, що Париж нічого не змінить, що час нічого не вилікує, що я закохана так, що ніколи не зможу вирвати його зі свого серця: безповоротно, руйнівно, на повну глибину.

Альтернатива була такою страшною, що мій мозок просто відмовлявся її розглядати. Перенаправляв усі ресурси на план «А»: пережити, перетерпіти, повернутися до нормальності. І була ще одна причина, підліша: я не була впевнена в почуттях Джеймса. За весь цей час він жодного разу не сказав мені, що любить мене.

Так що, можливо, це й на краще. Присутність Алекса завадить мені зробити щось дурне.

У їдальні мама й Роберт нахилилися одне до одного над чимось, як два змовники над картою війни. Їхні приглушені голоси сплетені в дивний дует: її дзвінкий сміх і його оксамитовий баритон.

— А тут їм скільки? — мама торкнулася фото кінчиком пальця.

— Алексу вісім, Джеймсу шість, — Роберт відповів тихо, зосереджено, нахилившись так близько, що його плече майже торкалося її. — Це на озері. Вони тоді втекли з дому о п'ятій ранку, щоб ловити рибу.

— І як? Зловили?

— Жабу. Алекс хотів відпустити, а Джеймс хотів залишити.

— І хто переміг?

— Жаба. Вона втекла сама.

Мама засміялася тим справжнім сміхом, від живота, від якого її плечі затрусилися і рудий каскад волосся сковзнув уперед. Роберт дивився на неї – і на його обличчі було щось, чого я не бачила ніколи: щось тепле, розгублене, незахищене. Це було обличчя чоловіка, який показує комусь фото своїх дітей і раптом розуміє, що цей хтось дивиться не з ввічливості, не з обов'язку, а з тією зацікавленістю, якої йому, мабуть, не вистачало роками.

Я подивилася на Алекса, він виглядав так само шокованим, як і я.

Джеймс зник? мабуть, пішов до своєї кімнати в гостьовому крилі.

— Десерт? — Роберт підняв голову, і щось несподівано пустотливе, несумісне з його образом, засяяло в очах.

— Ні, дякую, — я вислизнула з обіймів Алекса. — Нам треба йти.

— У цю годину? — мама здійняла брову. — І куди?

— Le Château, — відповів Алекс. — Наш друг П'єр організовує винну дегустацію для весілля.

— О, — мама обмінялася поглядами з Робертом.

Щось блиснуло між ними: якась безмовна розмова, яку я не могла прочитати.

— У такому разі думаю, я теж поїду, — вона відкинулася на спинку крісла. — Хочу переконатися, що вино на весіллі моєї доньки буде гідним.

Тільки не це.

— Елеоноро, — сказав Роберт, і його голос набув нових, майже галантних ноток. — Дозвольте мені вас супроводжувати. Я маю певний досвід у виборі вин.

— Чудово! — мама сплеснула в долоні з ентузіазмом. — Сімейний похід!

Вона повернулася до входу й подивилася кудись за наші з Алексом плечі.

— Джеймсе! — вигукнула вона. — Приєднаєшся до нас?

Я обернулася.

Джеймс стояв у дверях, у чорному светрі, у чорному пальто, із ледь розгубленим виразом обличчя. Очевидно – він щойно підійшов і не знав, про що ми говоримо.

— На жаль, у мене плани на вечір.

— Ммм, — мама хитнула головою з розумінням. — у молодого неодруженого чоловіка. Я розумію. Що ж, шкода.

— Іншим разом, — сказав він, діставаючи ключі від машини з кишені.

— Куди їдеш? — насупився Алекс.

— До Софі.

Світ зупинився.

До Софі? Що це, до біса, означає?

Я відчула, як по шкірі повзе холод. 

— До Софі? — перепитав Алекс, і щось напружене з'явилося в його голосі. — Думав... Вона хіба не говорила, що… — він запнувся.

Я бачила, як він намагається щось зрозуміти: розгадати гру, не видаючи гравців. Алекс-адвокат, тому завжди обережний зі словами.

— Що? — Джеймс дивився на брата.

— Нічого, — Алекс похитав головою.

Джеймс кивнув і попрямував до виходу. Я спіймала відголоски знайомого запаху його одеколону: терпкого, складного, саме того, якого боїшся відчути поряд, знаючи, що після першого вдиху ніколи не зможеш забути цей слід.

Алекс злегка нахилився до мене:

— Можливо, вона просто написала тобі, а сама не збиралася приходити? П'єр, напевно, попросив її передати запрошення.

Я мотнула головою.

Логічно. Звучить логічно.

Але всередині мене вже розгорілася пожежа. Чи то від ревнощів, чи то від дивного передчуття недоброго.

Вона ж чекає на мене там…

— Ну що? — мамин голос долинув із коридору.

Вона вже одягала шубу, ту саму леопардову, у якій приїхала. Роберт стояв поруч, подаючи її з такою галантністю, ніби вони були в якомусь старому голлівудському фільмі.

— Підемо вибирати вино для цього... — мама зробила театральну паузу, — чарівного весілля?

Чарівного.

Я спостерігала, як мама поправляє комір. Як Роберт надягає своє пальто — чорне, бездоганне, як він сам. Як Алекс перевіряє телефон, хмурячись на якесь повідомлення. А потім я глянула у вікно: чорний «Астон Мартін» виїжджав із під'їзної доріжки, і задні ліхтарі червоними крапками танцювали в темряві, поки не зникли за поворотом.

Я стояла якийсь час нерухомо. І раптом запитала себе: чому я відчуваю себе мовчазною рибою в акваріумі? Під товщею застійної води, де кожен рух сповільнений, кожен звук приглушений, кожен подих – це боротьба за виживання.