Раді Вас бачити!

Четвертий день у маєтку, і четвертий день, коли робота не відпускала. Я відкрила ноутбук, швидко пробігла очима повідомленнями від Дженні: прес-реліз для нового клієнта — косметичний бренд, який виходив на ринок із гучною кампанією. Потрібно було затвердити фінальну версію до понеділка.

Пальці забігали по клавіатурі: виправити тут, переформулювати там, додати цитату CEO, прибрати зайві прикметники, вони завжди зайві. Готово. Надіслала Дженні підтвердження, закрила ноутбук і відклала його на край ліжка. Глянула на годинник — пройшла година, саме так, як і обіцяла. Потім узяла телефон, календар висвітив нагадування: «Весілля — 12 днів».

Дванадцять днів. І я досі не сказала мамі.

Блискуче. Голова PR-відділу, яка будує комунікаційні стратегії для мільйонних брендів, не може знайти слів для власної матері. Можна в резюме дописати: «Уміє все, крім розмов про особисте».

Я відкинулася на подушки, закривши обличчя руками. І раптом згадалося:

Мені вісім чи дев'ять, вже не пам'ятаю. Мама прийшла забрати мене зі школи. У яскраво-помаранчевій сукні, з величезними сережками, що дзвеніли, як вітряні дзвіночки в бурю. Нова вона, не та сіра тінь, що місяцями не виходила зі спальні після батькового зникнення, а якась інша жінка: яскрава, гучна, незручна. Дівчатка за спиною хихотіли, а я хотіла стати невидимкою.

— Мамо, — прошипіла я за воротами. — Чому ти так одягнулася?

Вона присіла переді мною. ЇЇ руде волосся палало на сонці.

— Бо нарешті зрозуміла, хто я є, — сказала просто, невимушено.

Я мовчала. Ненавиділа цю нову її, хотіла стару: тиху та нормальну.

Через кілька місяців я дізналася, що вона зустрічається з чоловіком. Потім з іншим, потім ще з одним. Імена мінялися, як сезони.

— Мамо, — запитала я одного вечора, дивлячись, як вона фарбує губи в червоний перед черговим побаченням. — Чому ти не можеш бути з кимось одним?

Вона глянула на мене через дзеркало. Помада завмерла в повітрі.

— Знаєш, чому твій батько пішов? — запитала вона замість відповіді.

Я похитала головою.

— Бо я любила його більше, ніж себе. А це, серденько, найгірше, що жінка може зробити.

Вона повернулася до дзеркала, закінчила фарбувати губи, промокнула їх серветкою.

— Тепер я шукаю того, кого зможу любити нарівні, не більше, не менше. Поки не знайду — буду шукати.

А потім був випускний:

— Дорогенька, ти ж не збираєшся вдягати цю сумну сукню? — її голос з минулого звучав так ясно, ніби це було вчора. Мені було шістнадцять, і я щойно купила свою першу «дорослу» сукню: сувору, темно-синю, схожу на броню.

— Вона... елегантна, — я згладжувала неіснуючі зморшки, намагаючись переконати саму себе.

— Елегантна? — засміялася вона, запалюючи одну зі своїх незмінних тонких сигарет. — Дорогенька, в шістнадцять треба бути зухвалою, яскравою, живою! А ти вдягаєшся, як секретарка на похорон.

— Може я хочу виглядати серйозно?

— Навіщо? — вона випустила струмок диму. — Щоб приваблювати таких же серйозних чоловіків? Повір мені, мила, вони найнудніші.

— Знаєш, в чому твоя проблема? — мама підійшла ближче, пахнучи червоним вином і тією особливою свободою, яку я не могла собі дозволити. — Ти намагаєшся бути не тою, ким ти є.

— І ким я маю бути?

— Собою! — вона схопила мене за плечі, повертаючи до дзеркала. — Дивись, ти красива, розумна і яскрава, але ховаєш все це під маскою сірості й суворості.

Я дивилася на її відображення за моїм плечем: на яскраву помаду, що розпливалася в зморшках біля губ; на блискітки на повіках, в її віці, господи; на декольте, яке відкривало забагато; на браслети, що дзвеніли при кожному русі.

Це мала бути моя мати: жінка, яка колись допомагала мені з домашніми завданнями, яка пекла печиво на Різдво, яка тихо плакала ночами, коли думала, що я сплю. А тепер... тепер вона поверталася о третій ночі, пахнучи чужим одеколоном, тепер незнайомі чоловіки снідали на нашій кухні, тепер сусіди шепотілися за нашими спинами, а дівчата в школі питали з отруйною солодкістю: «То який уже за рахунком?»

— Краще бути сірою і самотньою, ніж кольоровою бл... — слова вирвалися раніше, ніж я встигла їх спіймати. Я не закінчила, але отрута вже розлилася в повітрі.

Її рука завмерла з сигаретою на половині шляху до губ, в очах майнув біль. Вона різко затушила сигарету.

— Зрозуміло.

Я дивилася на наше відображення: вона у своїй яскравій, барвистій шовковій сукні, я в своєму суворому футлярі. Як два полюси однієї планети, яким судилося ніколи не зустрітися.

— Мені незручно бути такою, як ти. Для мене правильно бути іншою, — сказала я.

Вона мовчала. Довго. А потім повернулася до мене, без звичної усмішки, без іронії, серйозна, як ніколи.

— Будь, — сказала вона тихо. — Якщо хочеш будуй свої стіни, ховайся за ними. Але одного дня, серденько, ти зустрінеш когось, хто змусить тебе подивитися на себе глибше. І тоді буде боляче, дуже боляче.

Десять років потому я лежала в гостьовій спальні родинного маєтку Райтів, за дванадцять днів до весілля, і ці слова нарешті знайшли адресата.

— Ти мала рацію, мамо, — прошепотіла я стелі. — Я зустріла того, хто змушує мене відчувати все, що я ховаю.

Закрила очі.

— Тільки це не той, за кого я виходжу заміж.

— Збираєшся так лежати весь день? — його голос застав мене зненацька.

Джеймс стояв у дверях, недбало спершись плечем на одвірок. Руки в кишенях, голова трохи нахилена.

Я різко сіла, відкидаючи волосся з обличчя.

— Збираєшся підкрадатися до мене?

Господи, сподіваюся, він не чув. І взагалі, коли ти почала розмовляти сама з собою вголос, Вероніко?

— Тільки коли в тебе такий вираз обличчя.

Я нарешті підняла очі.

— Який вираз?

— Ніби збираєшся стрибнути, але боїшся висоти. Тому вирішила поки полежати біля обриву.

Прокляття.

Він завжди бачив мене наскрізь.

— Тобі щось треба було?

— Дзвонив Алекс, запитував, як справи з вибором місця для танцю. Ти вирішила з музикою?

— Я думала ти вже обрав. Елвіс Преслі?

Його губи сіпнулися в натяку на посмішку:

— Це був жарт. «Always on My Mind» — пісня про жаль. Не найкращий вибір для весілля.

Я звузила очі.

— Дурні жарти в тебе, Джеймсе.

— Можливо. Надягай куртку.

— Що?

— Ми ідемо в оранжерею.

— Я ще зайнята.

— Ні, — він уже йшов коридором. — Не зайнята. Десять хвилин.

— Джеймсе!

— Дев'ять, — долетіло з коридору.

— Мммм! — я протягнула в порожній коридор. — От же ж!

Пальці самі знайшли номер мами. Набрала швидко, поки не передумала. На третьому гудку вона відповіла.

— Дорогенька! — її голос був таким самим, як завжди: гучним, теплим, трохи театральним. На фоні грала якась джазова мелодія. — Ти живенька?

— Мамо, я...

— Зачекай секунду, сонечко, — почулося шурхотіння, музика стала тихішою. — Так. Тепер вся твоя. Що сталося? Ти дзвониш серед дня. Або хтось помер, або... — пауза. — Стій, в мене більше немає варіантів.

— Мамо, ти як завжди.

— Я дуже рада, насправді, — в її голосі почулася усмішка. — То що?

Я вдихнула, видихнула.

— Весілля через дванадцять днів. Я хочу, щоб ти приїхала.

Тиша. Коротка, але відчутна.

— Дванадцять днів, — повторила вона. — І ти дзвониш мені зараз.

Пауза.

— О Боже, ти вагітна?

— Ні!

— Ні?

— Просто... так склалося.

— Так склалося? — повторила вона. — Тебе змушують?

— Господи, ні, звісно.

— А хто він? Той адвокат з ідеальною поставою?

— Так.

Тиша.

Я заплющила очі, відчуваючи наближення неминучого:

— Ти приїдеш?

— Звичайно, дорогенька. Хтось же має врятувати тебе від самої себе.

— Мені не потрібен порятунок.

Брехня.

— Звісно не потрібен, — у її голосі була посмішка: та сама всезнаюча, від якої хотілося покласти слухавку. — Надішли адресу, буду завтра ввечері.

— Завтра? Мамо, це...

— Не обговорюється, — відрізала вона. — Я хочу подивитися в очі чоловікові, за якого моя донька виходить через дванадцять днів, і на тебе. Особливо на тебе.

Вона поклала слухавку. Я дивилася на екран телефону.

Шість хвилин. Куртка. Мені потрібна куртка. І, можливо, чудо.