Раді Вас бачити!

Раптом спалахнуло світло: жорстоке, безжалісне, витягуючи з благословенної темряви кожну деталь цієї сцени. Я різко обернулася. Дві постаті застигли в дверях. Джеймс стояв, спершись плечем на одвірок, схрестивши руки на оголених грудях. Скуйовджене волосся падало на його чоло, багряні сліди чужих поцілунків розквітали на його шиї: один біля ключиці, інший під вухом, третій на лінії щелепи. Його обличчя було нерухомим: жоден м'яз не здригнувся, жодна зморшка не порушила цю мертву гладь. Але очі горіли темним полум'ям в заледенілій оправі.

За його плечем була Софі, закутана в його білу сорочку, як у прапор переможця. Тканина сягала їй до середини стегон. Верхні ґудзики розстебнуті, відкриваючи ключиці з такими самими багряними мітками. Вона спиралася на спину Джеймса, одна рука демонстративно лежала на його плечі, обличчя спиралося на його передпліччя. На її губах грала тріумфальна усмішка.

— О, — вона усміхнулася ще ширше, і мені захотілося щось розбити. — Ви теж тут. Як мило.

Час зупинився, ми всі завмерли. Як актори в п'єсі, де хтось забув репліку. Джеймс мовчав. Його важкий, пекучий погляд почав свій повільний шлях. Спочатку моїм скуйовдженим волоссям, потім припухлими губами, нижче по шиї, по ключицях, по тканині сукні, що збилася на талії, ще нижче до рук Алекса, що все ще лежали на моїх оголених стегнах, до панчіх, що сповзли, до всього того, що мало залишитися таємним.

В його очах плавала арктична лють. Не та що кричить, чи б'є кулаком об стіну, а та, що просто заморожує все живе на своєму шляху. М'язи на його щелепі ритмічно рухалися під шкірою, ніби він стримував щось первісне, щось люте, щось, готове вирватися назовні й знищити все на своєму шляху.

— Вибачте, що перебиваємо. Знову, — його голос звучав хрипко, ніби кожен звук давався йому важко, ніби слова доводилося видирати з горла по одному. — Ми просто прийшли за молоком і печивом на ніч. Не зважайте на нас.

Джеймс усміхнувся тією знайомою, трохи кривою усмішкою, що перевертала все всередині мене. Але цього разу в ній не було тепла, не було грайливості, не було нічого, крім скла й леза.

Йому боляче? Чи це знову моя замучена свідомість видає бажане за дійсне, намагаючись знайти в його очах відбиток моєї агонії?

Алекс повільно прибрав руки з моїх ніг і обережно поправив складки сукні, ніжно, мовчки. Він пдійшов до вікна розміреним, занадто розрахованим кроком, машинально поправляючи скуйовджене волосся: спина пряма, плечі напружені. Він дивився в темряву за склом, а я залишилася сидіти на холодній стільниці, паралізована своїм збентеженням, неспроможна навіть поворухнутися.

Моє тіло здавалося розбитим дзеркалом, де кожен уламок відбивав різні версії мене: ту, якою я прикидалася, і ту, якою справді була. Зрештою, я була паралізована цими відбитками. Кожен рух загрожував порізати мене гострими краями власної брехні.

У цю мить я раптом відчайдушно зрозуміла, що обираю не між двома людьми, я обирала між двома версіями себе: тією, що була пристойною й мертвою і тією, що могла ризикнути всім заради миті справжнього життя. Між маскою й сутністю, між існуванням і диханням на повні груді. І тепер я дивилася на своє відбиття в хромованій поверхні холодильника: розмите, спотворене, але чесніше за те, що бачила щоранку в дзеркалі.

Джеймс зайшов у кухню. Він почав методично діставати з шафи коробку печива, два кришталеві келихи, що тихо, майже музично, дзвеніли в його руках. Кожен жест був підкреслено невимушеним, ніби він грав у виставі, де головна роль – байдужість.

Підійшов до холодильника поруч зі мною: наблизився так близько, що я відчула, як щось усередині починає розпирати, щось важке наче зроблене зі свинцю. Воно росло в грудях, заповнювало легені, тиснуло на ребра зсередини. Це почуття прибило мене до столу ще сильніше: я не могла зсунутися з місця, не могла відвести очей, не могла навіть дихати.

Я дивилася на його оголені плечі, на руки, що несли сліди дотиків Софі. Мій погляд мимоволі ковзав по його тілу, вбираючи кожну деталь цієї вишуканої тортури. Треба було щось робити. Що завгодно: дивитися в стіну, рахувати плитку, згадати таблицю множення. Що завгодно, аби не це. 

Я опустила очі на свої панчохи, що сповзли до колін, потрібно було їх підтягнути. Підчепила пальцями тонку тканину й почала повільно натягувати її на ногу. Повільно, бо руки тремтіли, і якщо б я поспішила, це було б видно. Паралельно з цим я відчувала жар його шкіри, чула його дихання: надто рівне, надто контрольоване і занадто гучне.

Я бачила, як напружені м’язи на його спині ворушаться під шкірою з кожним рухом. Я бачила це периферійним зором, тим зрадницьким боковим зором, який працював на нього навіть коли я дивилася на власні коліна.

Джеймс відчинив холодильник, потім обернувся через плече. Його погляд упав на мої ноги, на пальці, що тримали тканину панчіх, на смужку оголеної шкіри над коліном. Затримався. А потім, убивчо повільно, ніби це вимагало від нього величезних зусиль, піднявся до моїх очей. Невимушено, майже глузливо, демонструючи пляшку молока, стиснуту в руці, як останній аргумент у нашій мовчазній війні:

— Хочеш?

Стільки підтекстів дзвеніло в цьому простому запитанні, що я навіть не змогла похитати головою. Я залишилася нерухома, дивлячись на нього. У його очах танцювали золоті іскри: то відблиски кухонного світла, то відбліски люті, що клекотала під поверхнею удаваного спокою.

Я бачила все з болісною ясністю: як ледь помітно тремтить куточок рота, як пульсує вена на напруженій шиї, як білішають кісточки пальців, що занадто міцно стискають скляну шийку пляшки. Здавалося, один невірний подих – і вся ця конструкція самоконтролю обвалиться, поховавши нас під уламками.

Алекс різко повернувся до брата. Його голос прозвучав несподівано твердо:

— Джеймсе, я налию їй сам, якщо вона захоче. Можеш йти.

Джеймс витріщився прямо на брата, щось первісне було в його погляді.

— Звісно, — сказав він нарешті.

Одне слово, і напруга між нами розкололася, залишаючи після себе кровоточиву тишу.

Джеймс підхопив коробку з печивом одним плавним, майже танцювальним рухом і невимушено попрямував до виходу. Софі весь цей час стояла біля дверей, притулившись до косяка, усміхаючись. Джеймс дав їй те прокляте печиво, звільнивши руку, й обійняв за шию: невимушено, володарськи, ніби роблячи заяву в невимовленій суперечці. У цьому жесті була показна інтимність. Майже вульгарна своєю демонстративністю.

Софі притулилася до нього: млява, задоволена, як кішка, що нагрілася на сонці. Її рука повільно ковзнула по його оголених грудях. Потім вони пішли.

— На добраніч, — його голос долинув із коридору, відлунюючи від стін.

Десь далеко грюкнули двері. Настала тиша, мертва і нестерпна.

Алекс стояв біля вікна, спиною до мене, нерухомий, як статуя. Потім повернувся.

Я дивилася на нього, такого змученого, такого дорогого, із застиглим болем у глибині блакитних очей. Він стояв, уперши руки в боки. Його волосся було скуйовджене, сорочка зім'ята, а на обличчі – маска втоми й чогось гіршого. Його погляд ковзнув по мені, у ньому читалося питання, відповідь на яке могла зруйнувати все.

— Є щось між вами?

Його питання позбавило мене дару мови.

Я дивилася на нього. Рот відкрився, і закрився. Слова застрягли десь у горлі, гострі й колючі.

— Є чи ні? — повторив він тихіше, небезпечніше.

— Чому ти питаєш? — мій голос звучав хрипко, зі зрадницькою затримкою.

— Я бачу.

— Що ти бачиш?

— Що ти навіть не запитала, про що я. Про кого, — у його словах була гіркота, глибока, застаріла. — Ти одразу зрозуміла.

Він стояв нерухомо, але я бачила, як стискаються його кулаки, як біліють кісточки пальців, як пульсує вена на скроні.

— Алексе... — слова застрягли в горлі, як колюча грудка.

Я зісковзнула зі столу, ноги ледь тримали, коліна тремтіли, і схрестила руки на грудях.

— Очевидно, ти не мав на увазі Софі?

— Очевидно, — він відвернувся, і я побачила, як барва заливає його шию, піднімаючись до щік хвилею, не від збентеження, а від стриманої люті.

Я стояла, вдивляючись у його спину: у напружені лопатки під тканиною сорочки, у руки на підвіконні.

— Між мною й Джеймсом нічого немає. Ніколи не було, — слова звучали правдиво, бо фізично між нами справді нічого не було. 

Він питав про фізичний контакт, чи не так?

Алекс повернув голову, не до кінця, лише в профіль: різка лінія щелепи, стиснуті губи.

— Нічого, — повторив він повільно. Пробуючи слово на смак. — Ніколи.

— Ніколи.

Моє серце калатало так голосно, що він мав би чути. Долоні спітніли, і я стиснула їх у кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в шкіру.

Він повернувся дивлячись на мене довгим, проникливим поглядом, ніби намагався прочитати правду під шарами моєї напівправди. Щось схоже на втомлену покірність людини, яка вже знає відповідь, але все ще сподівається помилитися, спалахнуло в очах.

Він бачить. Він усе бачить. І все одно хоче вірити мені.

— Тепер відповідай ти, — мій голос прозвучав твердіше, ніж я очікувала. — Навіщо питав?

Його щелепа стиснулася, розслабилася, стиснулася знову. Він завагався, ніби зважуючи, чи озвучувати те, що може зруйнувати все остаточно:

— Бо він ревнує тебе до мене.

Земля вилетіла з-під моїх ніг. Якби я не спиралася стегном на стільницю, точно б упала. Пальці вчепилися в холодний мармур, який був єдиною точкою опори в світі, який хитався. Повітря в легенях раптом закінчилося, серце заколотилося шалено, намагаючись пробитися крізь грудну клітку.

— І що? — слова вилетіли грубо, різко. — Яке це має відношення до мене?

Навіщо я це сказала?

Сказала, бо лють залила мене хвилею: сліпа, гаряча, безрозсудна. Вона піднялася кудись із глибини, затьмарюючи розум, випалюючи всі думки. Лють на Джеймса, який так «ревнував», що спав з іншою.

Хоча що я собі думаю? Я щойно сама намагалася зробити те саме.

Алекс дивився на мене, як під мікроскопом: ретельно вивчаючи кожну тріщину в моїх обладунках, кожну павутинку брехні в очах. Він бачив злість. І, здається, сприйняв її за роздратування від його жорстоких питань, за образу через недовіру, не розуміючи, що ця лють спрямована не на нього.

— Вероніко, вибач, — він підійшов до мене.

Його руки обійняли мою шию м'яко, обережно, ніби я була чимось крихким, що могло розсипатися від необережного дотику. Він притягнув мене до себе, ніби намагаючись захистити від цілого світу, зарився обличчям у моє волосся, глибоко вдихнув, ніби хотів увібрати мене повністю: мій запах, моє тепло, мою сутність. Почав цілувати ніжно, майже благоговійно: голову, скроню, вилицю. У кожному його дотику була зворушлива, пронизлива, майже болісна ніжність.

Я відсунулася.Мені було огидно. Не від нього, а від себе, від подвійної гри, в яку занурилася по серце, від себе, як людини, яка заслуговувала на всю любов у всесвіті, але не отримувала навіть краплі чесності.

У цю мить я зрозуміла, що люблю Алекса по-справжньому, по-людськи, глибоко, сильно. І саме тому я хотіла провалитися крізь землю, розчинитися, як дим, зникнути безслідно. Сором палив мене зсередини, як розжарене вугілля. Я не хотіла робити йому боляче. Моє прокляте, нерозумне серце виконувало якесь немислиме божевілля – встигло покохати їх обох, по-різному, з різною інтенсивністю, але однаково щиро. І ця подвійність роздирала мене.

— Алексе, я хочу піти в свою кімнату.

Я м'яко, але рішуче відштовхнула його. 

Він відступив, загублений, незнайомий, ніби хтось стер з обличчя його вічну впевненість, зішкрябав її до живого м'яса. Щось беззахисне, майже дитяче, попливло в його очах: так дивиться людина, коли відчуває, що втрачає щось важливе, але не знає, як це зупинити.

На порозі я сповільнила крок:

— Я тебе люблю.

Ці слова були правдивими, але я не змогла дивитися йому в очі, коли їх промовляла. Він не відповів. Залишився стояти на місці як застигла статуя з живим серцем, що б’ється.

Найголоснішою річчю в стосунках є тиша. Не та тиша, що виникає від браку слів, коли двоє людей розуміють одне одного настільки добре, що говорити не потрібно. А та оглушлива, що народжується від їхнього надлишку: коли слова розпирають груди, рвуться назовні, але ти притискаєш їх усередині, бо кожне слово може стати останнім.