Спочатку:
На сторінку книги
— Вау, — це все, що я змогла видихнути.
Посеред зали, на паркеті, що коштував як хороший автомобіль, стояв мольберт. Поруч лежала недбало скинута шкіряна куртка, а її власник — у чорній сорочці з бордовими плямами фарби, що нагадували сліди пристрасної боротьби, наносив на полотно розмашисті примітивні мазки. Кожен його рух дихав тією рідкісною, п'янкою енергією, яку ні з чим не сплутаєш: чистим, нестримним натхненням у найнебезпечнішій формі.
— Джеймсе! — Алекс намагався зберігати спокій, але я бачила, як смикається жилка на його шиї. — Припини...
— Не можу, — відповів він, не обертаючись. Голос був хрипким, ніби він щойно прокинувся. — Вона попросила.
— Хто попросив?
— Картина, — він зробив ще один стрімкий мазок червоною фарбою, що лягла на полотно, як відкрита рана. — Хіба не бачиш? Усі ці правильні лінії, вимірені кути... Вони душили її. Вбивали її душу.
Я не змогла стримати сміху — у цьому абсурдному танці на межі реальності й божевілля було щось гіпнотичне. Джеймс завмер і повільно обернувся — плавно, небезпечно.
О. Боже. Мій.
Родинна краса, що передається, як титул: високі лоби, прямі носи, чітко вирізьблені вилиці. Але цим подібність із старшим братом і вичерпувалась.
Розкуйовджене темне волосся Джеймса спадало на чоло недбалими прядками. На широкому підборідді — маленька ямочка, ледь помітна в грі тіней. Мої пальці мимоволі сіпнулися. Хотілося провести по ній, переконатися, що вона справжня.
А потім він подивився на мене.
Його очі... Боже, ці очі!
У яскравому світлі галерейних ламп його очі мерехтіли, як рідкий бурштин, з пекельним вогнем, що танцював у їхніх глибинах. Один погляд і повітря застрягло в легенях. Просто так, миттєво.
Мене обпекло. Його погляд проник всередину й влаштував у самому епіцентрі моєї душі революцію під назвою «ось тепер ти жива, Вероніко». Все, що було до цього зникло, все, що буде після перестало існувати. Лише це. Цей зв'язок, він, я.
І це злякало мене до смерті.
Його погляд зісковзнув по моїй сукні, і я фізично відчула цю подорож, повільну, вивчаючу, майже дотикову. Так художник дивиться на чисте полотно, уявляючи майбутній шедевр.
— А ось і наша прекрасна винуватиця, — він ступив вперед, залишивши червоний відблиск від підошви. Його рухи були плавними, як у великої кішки — жодного зайвого жесту, лише чиста, нестримна грація, у якій кожен поворот тіла здавався частиною невидимого ритуалу спокою та контролю.
— Вибачте? — підняла я брову, намагаючись сховатися за маскою соціальної холодності. Але голос видав мене тремтінням. У просторі між нами виникла напруга, те дивне впізнання, що трапляється, коли дві споріднені душі раптом знаходять одна одну серед безкрайного Всесвіту.
— Бордовий, — він помахав пензлем у моєму напрямку, і кілька крапель фарби описали ідеальну дугу в повітрі. — Саме цього кольору не вистачало картині. Я зрозумів це, коли побачив твою сукню серед цих блідих полотен. Як фрагмент справжнього життя в музеї воскових фігур.
Він дивився на мене так, ніби бачив у мені щось таке, що я ще не встигла розгледіти в собі. Щось, що чекало своєї миті, приховане під шарами етикету й благопристойності.
— Джеймсе... — почав Алекс тим особливим тоном, що зазвичай приберігається для примхливих дітей і сп'янілих друзів.
— Ні, серйозно! Подивись! — він повернувся до полотна з запалом, що відрізняє справжніх одержимих. У кожному його русі була первісна енергія творця. — Тепер вона дихає. Тепер вона...
— Коштує на десять тисяч доларів менше, ніж п'ять хвилин тому? — припустив Макс, але в його голосі було більше веселості, ніж занепокоєння.
— Або в десять разів більше, — я ступила вперед, ніби притягнута невидимою ниткою. Його близькість створювала магнітне поле, в якому всі закони звичайного світу переставали діяти. — Цей колір справді вдихнув у неї життя. Тепер тут є пристрасть, рух...
Червоні мазки перетворили картину, як кров, влита в жили мармурової статуї. Там, де раніше панувала холодна геометрія, тепер пульсувала дика, нестримна енергія. Бордові лінії вилися, як артерії, наповнюючи безживну структуру живим вогнем.
— От! — Джеймс тріумфально вказав на мене пензлем. — Вона розуміє!
— Обережно! — сіпнувся Алекс, але було пізно.
Крапля червоної фарби впала й потрапила точнісінько на подол моєї сукні. Я спостерігала, як бордова пляма повільно розходиться по шовку, перетворюючи досконалу тканину на полотно.
Запанувала мертва тиша.
Джеймс повільно опустив пензель, і в його очах промайнуло щось схоже на фатальне усвідомлення.
— Катастрофа, — видихнув Макс.
Алекс завмер, випромінюючи лють.
А я... Я просто засміялася. Це був ідеальний початок вечора. Сукня з Мілану, на яку я витратила половину премії, тепер прикрашена автографом найнепередбачуванішого художника Нью-Йорка.
— Принаймні, — сказала я, зустрівшись з його поглядом і відчуваючи, як щось вогняне запалюється всередині, — тепер у мене є власний витвір мистецтва. І він прямо на мені.
Його обличчя освітилося усмішкою — дикою, хлоп'ячою, заразливою. Золоті іскри заграли в бурштинових очах, ніби хтось запалив у них маленькі вогники.
— Знаєш що? Ти мені подобаєшся, — він нахилився вперед, і голос опустився на октаву нижче, ставши оксамитовим мурчанням. — Хочеш, я поставлю підпис? Через кілька років це коштуватиме цілі статки.
— Джеймсе! — ім'я брата в устах Алекса прозвучало як клацання курка.
— Що? — він глянув на брата, поставив руки в боки й закусив губу в удаваній невинності. — Я намагаюся бути джентльменом... — усміхнувся він усмішкою, що, мабуть, топила льодовики. У нього була якась дика харизма. Вона працювала, як інстинкт, без жодного зусилля, немов жила в ньому на автопілоті. Повна протилежність холодній, контрольованій досконалості брата.
Алекс похитав головою, ніби визнаючи свою поразку у вічній битві з братом:
— Іноді я не можу повірити, що ми справді родичі.
Він ступив вперед, діставши з кишені сніжно-білу хустинку, таку ж бездоганну, як його репутація. Я прийняла її, відчуваючи легкий аромат лаванди від ідеально випрасуваної тканини, і промокнула пляму.
Навколо нас зібралися щойно прибулі люди. Шепіт, погляди, клацання телефонних камер — наш маленький інцидент став головною подією вечора. Еліта Нью-Йорка обожнює ці моменти, коли світський захід стає чимось справжнім. І всім здавалося, що ця вистава була запланована.
— Блискуче... Революційно! — лунали вигуки з усіх боків. Гості фотографували смартфонами, критики строчили нотатки, а власники галерей обмінювалися значущими поглядами.
— Знаєш, — Макс задумливо нахилив голову, розглядаючи картину. — Думаю, це його найкраща робота.
— Бо вийшла за межі? — я теж нахилила голову набік, дивлячись, як червона фарба палає на полотні, повільно стікаючи на підлогу, як жива артерія. Це було гіпнотично, ніби картина справді набула пульсу.
— Бо він писав серцем, — голос Джеймса раптом став глибоким і серйозним, позбавлений показної зухвалості, що звучала раніше.
Я підняла очі й потонула в погляді Джеймса: золотому, пронизливому, що пропалював до самої душі. У ньому плескалось щось прадавнє, якась первісна сила, ніби в жилах замість крові тік рідкий вогонь. Він точно дивився так, ніби бачив мене наскрізь. Він бачив усі мої таємниці, страхи й найтемніші бажання, про які я ще не підозрювала.
Так. Тепер я була в цьому впевнена.
У ту мить я зрозуміла дві речі:
По-перше, це божевілля. По-друге, я вже занадто глибоко.
Алекс кашлянув, розбиваючи магію моменту:
— Я проведу тебе до бару. Нам усім не завадить келих шампанського й легка закуска.
— Не йдіть надовго, — голос Джеймса наздогнав нас, хрипкий, глибокий, що посилав електричні розряди по хребту. — У мене є ідея для наступної картини.
— Навіть не думай про це! — обірвав його Алекс, обережно взявши мене під лікоть. Його дотик був пристойним, впевненим і безпечним. Саме те, про що мріє кожна розумна жінка.
То чому ж усе моє єство тягнулося назад, туди, де червона фарба стікала на паркет, як краплі розплавленого сонця?
Ми рушили до бару, і я бачила, як з кожним кроком напруження залишає плечі Алекса. Ніби відстань між нами і його братом була мірилом контролю: чим далі, тим більше поверталася звична впевненість, що світ підкоряється правилам.
— Вибач за цю виставу, — сказав він, подаючи мені келих шампанського. Золотаві бульбашки піднімалися на поверхню ідеальними ланцюжками.
— Не треба, — я усміхнулася, роблячи ковток. — Мені сподобалося.
— Тобі сподобалося? — Алекс здивовано підняв брову. — Зазвичай люди жахаються від витівок Джеймса.
— Звичайні люди — можливо, — я зловила язиком краплю шампанського, що стекла по келиху. — Але я працюю в PR. Ми живемо заради історій. А твій брат... він як жива легенда.
— Скоріше як ходяча катастрофа, — Алекс похитав головою, але в голосі з’явилася та м’якість, що буває лише між братами. — Знаєш, у дитинстві він випадково підпалив наш задній двір.
— Випадково? — вигнула я брову, відчуваючи, як по обличчю розливається усмішка.
— Він намагався створити, як він висловився, «вогняну інсталяцію» для шкільного проекту з мистецтва.
— Нагороду дали?
— Місяць без кишенькових грошей і курс з пожежної безпеки.
Я засміялася.
— А ти?
— Що я?
— Що ти робив в його віці?
— Навчався, — він знизав плечима. — Готувався до вступу до юридичної школи. Намагався бути... старанним.
— Звучить нудно.
— Зате надійно.
Ось воно. Ключове слово. Надійність. Те, що я завжди шукала в чоловіках. Те, чого так відчайдушно хотіла після всіх своїх помилок і розчарувань.
