Раді Вас бачити!

Будинок зустрів нас порожньою тишею. Десь у глибині розмірено та невблаганно цокав антикварний годинник. Алекс поцілував мене в скроню біля сходів.

— Лягай. Я ще перегляну документи перед завтрашнім.

— Добре.

Він пішов у кабінет, а я піднялася до спальні. Ноги були важкі, ніби набряклі водою. У кімнаті я не вмикала велике світло, лише маленька лампа на тумбочці кинула жовту пляму на стіну. Пальці ковзнули до блискавки на спині, потягнули вниз. Прекрасна сукня сповзла на підлогу м'яким жмутком. Я переступила через неї й не підняла. Холодне повітря вкусило шкіру, мурашки побігли по руках, по стегнах. Я не стала шукати піжаму, не стала знімати макіяж, не стала нічого. Просто впала в ліжко. Ковдра була важкою, пуховою, пахла лавандою й чимось домашнім. Я закуталася в неї з головою, згорнулася в клубок, притиснувши коліна до грудей. Ніби намагалася зробити себе маленькою. Непомітною. Захистити від усього, що рвалося всередині. Віскі гуділо в скронях. Думки намагалися пробитися: образи Софі, що сміється, Джеймс, що посміхається їй, її пальці на його лацкані, зачинені двері на терасу.

Ні.

Я зажмурила повіки міцніше.

Не буду думати. 

Сон накрив мене раптово, важкий, каламутний, без сновидінь. Як рятівна темрява, що забирає все. Крізь сон я відчула, як прогнулося ліжко. Алекс. Його тіло притиснулося до моєї спини, його рука обережно обняла за талію. Він вдихнув моє волосся і завмер. Я не поворухнулася, не було сил.

Коли я прокинулася, його половина ліжка вже охолола. Сіре зимове світло сочилося крізь штори. На його подушці лежала записка. Акуратний почерк, чорнило:

«Повернуся до полудня. Люблю тебе. А.»

Я довго дивилася на ці слова, на маленьку крапку після «А», на те, як рівно, як впевнено виведена кожна літера. А потім перевернулася на інший бік і закрила очі. Ще трохи, ще кілька хвилин у цьому коконі, де не треба нічого вирішувати.

— Міс Міллер, сніданок буде подано за півгодини.

— Дякую, Мері, — механічно відповіла я, стягуючи з себе ковдру.

Світло вдарило в очі, голова гуділа, не сильно, але настирливо, як нагадування про вчорашню дурість. На підлозі темніла калюжа сукні. Я обійшла її, ніби отруйну. Холодний душ ударив по шкірі, безжально вибиваючи з голови рештки сну й туману. Я стояла під крижаними струменями води, поки зуби не застукотіли.

Прекрасно. 

Потім вдягла чистий одяг. Я навмисне обрала щось просте, буденне: м'який кашеміровий светр кольору вівсянки з глибоким вирізом, що ніби випадково облягав усе, що треба; білі брюки з м'якої тканини, що повторювали кожну лінію. Волосся зібрала в недбалий хвіст, не мала жодного бажання возитися з укладкою. Обличчя в дзеркалі виглядало блідим, незнайомим: тіні під очима, слід від подушки на щоці. Я не стала нічого маскувати, лише нанесла трохи крему, щоб шкіра не тріскалася від зимового холоду.

Вчорашній макіяж розмазався по наволочці. Треба буде сказати Мері, щоб замінила.

Я востаннє глянула на себе в дзеркало.

Наречена… щастя так і пре.

Я відвела погляд і пішла вниз.

Голоси долинали з їдальні, приглушені, буденні. Я завмерла на останній сходинці.

— ...ще кави, містере Джеймс?

— Так, дякую, Мері. Трохи болить голова після вчорашнього вечора.

— Можу принести аспірин.

— Ні, кави достатньо. Я сам зроблю ще, пізніше.

«Після вчорашнього вечора». Авжеж. Цікаво, від чого саме в нього болить голова? Від шампанського чи від акробатики із Софі?

Я зайшла в їдальню. На порозі зіткнулася з Мері, вона виходила з порожнім підносом.

— Доброго ранку, міс Міллер. Містер Джеймс Райт розпорядився подати сніданок у кухні, все одно в домі лише ви вдвох.

— Дякую, Мері.

Я пройшла крізь арку.

Кухня була просторою, з високою стелею й молочно-білими шафами прикрашеними латунною фурнітурою. Класичні фасади з легким різбюленням, масивний острів із каррарського мармуру, мідні каструлі, що висіли над ним на кованому рейлінгу. Але поруч вбудована кавова машина останнього покоління, індукційна плита, що зливалася з каменем стільниці, винний холодильник за склом. Старий світ і новий, сплетені так органічно, ніби інакше й бути не могло. Величезне вікно виходило в засніжений сад, заливаючи простір м'яким зимовим світлом. Біля нього стояв круглий стіл на гнутих ніжках, не барний, але й не парадний, накритий на двох.

Джеймс сидів там, недбало гортаючи ранкову газету, вільною рукою помішуючи каву. Ідеально випрасувана сорочка кольору слонової кістки, волосся ще вологе після душу, легка щетина на підборідді надавала вирізьбленому профілю особливої гостроти. Майже бездоганний образ. Майже… якби не свіжа подряпина на шиї, яскрава, червона, як слід від нігтя. Від довгого нігтя з бордовим лаком. Я відчула, як до горла підкочується нудота, і це була не похмільна нудота.

Він не підняв очей, коли я увійшла.

— Батько поїхав з Алексом до Нью-Йорку. Алекс просив передати, що повернеться до полудня, — його голос звучав хрипко. 

Чи то від сну, чи...

Я обірвала цю думку. Завмерла, борючись із бажанням повернутися й піти. Просто піти, сховатися у своїй кімнаті й не виходити, поки не приїде Алекс.

— Кофеїн допомагає від похмілля? — сарказм полився з мене несподівано й неконтрольовано.

Він нарешті підняв погляд.

— Тобі потрібна порада? — він підняв свою чашку, підвівся одним плавним рухом і рушив до суміжної кімнати, де стояла кавова машина.

— З чого ти взяв?

— Я бачив, як ти вчора спорожняла бар.

Я мовчки пішла за ним.

— Ти стежив за мною?

Джеймс обернувся.

— А мав би? — його погляд вдарив, як удар у сонячне сплетіння.

Кавова машина загула, наповнюючи простір між нами ледь помітною парою.

— Ти... — я склала руки на грудях. — Ти ж був із Софі. Як ти взагалі міг бачити, чим ми з Алексом займалися?

Я навмисне нагадала йому про брата, навмисне вклала в ці слова більше, ніж там було. Хотіла вдарити, хотіла, щоб йому стало паршиво.

Кавова машина видала чашку з тихим дзеньком. Джеймс узяв чашку, повернувся до мене. Простір кухні раптом здався замалим.

— Тримай, — він простягнув каву. — Від похмілля.

— Дякую, — я забрала чашку різким рухом.

— Будь ласка.

— Софі виглядала... вражаюче, — слова знову вирвалися раніше, ніж я встигла їх спіймати. 

Від надлишку емоцій я сперлася на стільницю, щоб утриматися і не впасти.

— Вона завжди така, — він відчинив холодильник, дістав маленький глечик. — Вершки?

— Ні.

Він поставив глечик на стіл, присунув до мене цукорницю, все це мовчки, з тією невимушеною грацією рухів, яка мене дратувала. Я сьорбнула каву. Вона обпекла язик. Занадто гаряча, занадто міцна, як його погляд, коли він нарешті підняв очі. Джеймс спостерігав за мною, нахиливши голову набік, ніби вивчав гру світла на моєму обличчі. 

— Краще? — запитав він.

— Про що ти?

— Ну, похмілля... відступає?

Я примружила очі, відхилившись назад і склавши руки на грудях. Вдала образу, або майже вдала, бо куточок губ мимоволі сіпнувся вгору.

— У мене немає похмілля.

— Дивно, — він підніс чашку до губ, спостерігаючи за мною поверх краю.

— Чому?

Він знизав плечима, легко, невимушено, але його очі не відпускали мене ні на мить.

— Ну не знаю. Ти не схожа на когось, хто вміє пити.

— Чому? — я перехилила голову набік.

— Просто так і є, — він відпив каву, не відриваючи від мене погляду. — Ти взагалі не схожа ні на кого.

Я завмерла з чашкою біля губ. Щось теплішало всередині.

— Це комплімент?

— Не факт, — він опустив очі, нарешті. І ця мить переведення подиху дала мені змогу вдихнути. — Пий, поки не охолола.

От же ж нахаба. «Не факт».

Він відійшов до барного столу й втупився в свою газету. Ніби мене тут і не було, ніби щойно не повісив у повітрі цю фразу, від якої хотілося одночасно вилити решту кави йому на голову і.. що ще? Я не хотіла думати, що «і».

Я допила каву, відчуваючи, як гарячий напій спалює образу по дорозі вниз.

— Ну що ж? — я відставила порожню чашку й схрестила руки на грудях, рятуючись у діловому тоні.

— Ну що ж, що? — він перегорнув сторінку, навіть не глянувши в мій бік.

— Ти взагалі слухаєш?

— Кожне твоє слово, — сторінка знову прошелестіла. — Просто чекаю, поки скажеш щось цікаве.

Я порахувала до трьох. Потім до п'яти. Не допомогло.

— Що ми будемо з тобою робити, поки Алекса немає?

Газета нарешті опустилася. Він повернувся до мене, і в його очах з'явився той темний блиск, від якого мені завжди хотілося зробити крок назад.

— Що ти хочеш зі мною робити? — сказав він рівним тоном, майже нейтральним. Але щось у повітрі змінилося, ніби хтось перекрив кисень.

— Я не... — я відчула, як щоки заливає жар. — Я мала на увазі весілля. Треба займатися весіллям. Ти ж... ти тепер дружба.

— Правильно, дружба, — посміхнувся він куточком губ, але посмішка не дійшла до очей.

— Алекс казав, ти маєш список обов'язків.

— І що в списку? Дегустація торта? Пошук смокінга?

— Взагалі, — я дістала телефон, гортаючи нотатки, які надіслав Алекс. — Треба обрати місце для першого танцю.

— Місце? — він склав газету, відклав убік. Тепер уся його увага була на мені, і я не знала, чи це краще, чи гірше. 

— Алекс хоче щось особливе. Сказав, ти знаєш маєток краще за всіх.

— Сказав, значить, — Джеймс пробарабанив пальцями по столу. На мить в його очах промайнуло щось, начебто він, наче згадав якийсь жарт, зрозумілий лише йому. — Гаразд, є одне місце.

— Яке?

— Оранжерея у східному крилі.

— Оранжерея? — я підняла брови. — Узимку?

— Саме взимку, — він підвівся, забираючи наші чашки до мийки. Його рухи були скупі, точні, навіть у такій дрібниці. — Там скляний дах і опалення.

Непогана ідея. Я задумливо закусила губу.

— А що за пісню ви обрали? — він раптом опинився поруч, заглядаючи через моє плече на екран телефону. 

Я не чула, як він підійшов, ніби з'явився з повітря. Його подих торкнувся моєї шиї. Тепло чужого тіла за спиною, і цей аромат: сандал, кава, щось димне; занадто близько, занадто знайомий. Хотілося заплющити очі, відхилитися назад, зарити ніс у вигин його шиї й дихати, дихати, дихати… Я стиснула телефон міцніше.

— Тільки не кажи, що Алекс обрав вальс, — його голос був низьким, майже інтимним.

— Чому? — дивно, як моє «чому» прозвучало майже нормально.

— Бо мій брат танцює, як табуретка. 

Я нервово засміялася:

— Це неправда, він...

— Ви вже репетирували?

Щось дивне промайнуло в його голосі. Я обернулася і зрозуміла свою помилку. Він був занадто близько, наші обличчя знаходилися за сантиметри одне від одного. 

— Ні, — я поспішила закрити нотатки, відступаючи на крок. Стегно боляче вдарилося об стільницю. — Але ми танцювали в ресторані. І я можу його навчити, у нас ще є трохи більше тижня.

— Трохи більше тижня, — повторив він, і кут його рота сіпнувся. — У тебе вийде тільки якщо ти вчителька від Бога.

— Я брала призові місця з бальних танців. Щось вигадаю.

Його брова злетіла вгору.

— Хочеш пораду?

Він підійшов до острова, туди, де стояла моя порожня чашка. Його рука потягнулася повз мене, і раптом усе завмерло: плече за сантиметри від моїх губ, шия з виступаючими венами під засмаглою шкірою, маленька родимка біля її основи. Він узяв чашку й відійшов, не затримуючись ні на мить. Біля мийки він поставив обидві чашки в раковину, підкотив рукави на кілька обертів і відкрив воду. Я дивилася на його засмаглі, сильні передпліччя, на широку спину, де кашемір облягав кожен м’яз, окреслюючи лопатки й звужуючись до талії. Опустила погляд нижче: туди, де джинси обіймали стегна, натягуючись саме там, де слід, і саме так, як не слід. Його тіло ледь помітно хиталося в ритмі цих простих рухів, і щось у цьому буденному жесті: чоловік миє чашки, було нестерпно інтимним, нестерпно гарячим.

Припини.

— То хочеш чи ні? — запитав він, ставлячи чашки на полицю.

Я кліпнула раз, другий.

— Що?

— Пораду, — сказав він терпляче.

— Так, — я відкашлялася. — Давай.

— Обирай щось повільне, — він повісив рушник на гачок, не відводячи від мене погляду. — Щось, де можна просто погойдуватися з боку в бік.

— Сумніваєшся в моїх здібностях?

— У його.

— І що ти пропонуєш?

— Наприклад, «Always on My Mind», — він сперся стегном на стільницю, схрестивши руки на грудях. — Елвіса Преслі.

Я завмерла. Пісня про жаль, про втрачені можливості, про слова, які не були сказані вчасно.

— Занадто сумно для весілля, чи не так?

— Але правдиво.

— Що ти маєш на увазі?

— Пісні про вічне кохання, — він знизав плечима. — статистика розлучень каже, що більшість із них — брехня.

Щось кольнуло в грудях, ніби хтось смикнув за невидимий шов.

— А ти, значить, не віриш у вічне кохання?

— Я не казав, що не вірю, — тканина сорочки натягнулася на його плечах. — Я казав, що більшість із них – брехня.

Тиша, густа. Я не знала, що відповісти, не знала, чи хочу знати, що він має на увазі, стояла посеред кухні, залитої зимовим світлом, і відчувала себе так, ніби ступила на тонку кригу.

— Мені треба попрацювати, — сказала я нарешті, роблячи крок до арки. — Повернуся за годину.

— У неділю? — його брова піднялася в удаваному здивуванні, але очі залишалися серйозними. Вивчаючими.

— У мене дедлайн.

— Авжеж.

Я вже розвернулася, вже майже перетнула арку, коли його голос наздогнав мене:

— Вероніко?

Зупинилася, повернулася. Він стояв у тому ж місці, спершись на стільницю, але його погляд ковзнув кудись убік до круглого столу біля вікна, накритого на двох.

— Ти не поїла.

Я тільки тепер помітила: біла скатертина, срібні прибори, тарілки під сріблястими ковпаками, які зберігали тепло, глечик із апельсиновим соком, кошик зі свіжими круасанами, порцеляновий горщик із маслом, баночки з джемом – усе, до чого ніхто не торкнувся. Його тарілка теж була чистою.

— Ти теж, — сказала я.

Він коротко усміхнувся.

— Я звик не снідати.

— Така сама звичка і в мене.

— Але весільні приготування забирають багато енергії, — він схилив голову набік. — Тобі треба їсти щось окрім віскі й кави.

Я відчула, як спалахнули щоки.

— Дякую за турботу, — я повільно підвела очі, зустрічаючи його погляд. Затрималася на мить. А потім ледь помітно усміхнулася і провела язиком по нижній губі. Повільно, ніби задумавшись про щось зовсім інше.

— Зворушливо.

Я бачила, як здригнувся м'яз на його щелепі. 

От і добре.

Розвернулася й пішла до арки, повільно, не озираючись.

— Завжди будь ласка, — почула я за спиною його голос. І тоді, тихіше, майже пошепки: — Сестричко.

Це слово вдарило між лопаток. Я не зупинилася, не обернулася, просто пішла далі по коридору, вгору сходами, до своєї кімнати.