Спочатку:
На сторінку книги
За дверима пролунали голоси.
— Неймовірно! — мамин голос звучав збуджено. — Просто неймовірно! Ця кімната була зачинена сім років?
— П'ять років і вісім місяці, — відповів Джеймс. — Відтоді, як я вилетів із родинного гнізда.
— І чому ти повернувся? — мама хмикнула. — З'явилася якась особлива причина знову бути вдома?
У відповідь тиша. Коротка, щільна, набита вибухівкою.
Вона дістала свій скальпель.
Мама завжди так робила: ставила питання ніби випадково, ніби просто цікавилась, ніби це було продовження розмови про погоду чи ремонт, але кожне слово було вивіреним. Вона різала глибоко, швидко, і ти навіть не встигав зрозуміти, що вже стікаєш кров'ю.
— Так. Я приїхав на весілля.
Його голос був рівним, нейтральним, бездоганно-нейтральний, занадто бездоганно.
Ми увійшли. Я увійшла за Алексом, у його тіні, за його плечем, ніби воно могло мене сховати. Підняла очі, переді мною Джеймс. Він стояв, притулившись до стіни, з ледь помітною напругою в плечах, руки були схрещені на грудях. Я подивилася на нього, і він підняв погляд у відповідь. У його очах спалахнуло щось гостре й водночас болісно ніжне. Дивне відчуття, наче всередині рве по живому. Ти розумієш, що це неминуче, і навіть не намагаєшся відвернутися, бо той, хто це робить – близький настільки, що від цього неможливо захиститися, залишається лише прийняти.
Приїхав на весілля. На моє весілля з його братом. І це вбиває його. Так само, як і мене.
Це тривало секунду, може, дві. Потім Джеймс моргнув, і все зникло. На обличчі з'явилася звична легкість, звична усмішка, звичний Джеймс, якого всі знали: безтурботний, дотепний.
— Як мило, — відповіла мама.
Мамин погляд метнувся до мене.
— О, ви нарешті тут! — вона обернулася до нас, і в її очах заблищало те саме, що блищить у очах кішки, яка бачить дві мишки замість однієї. — Алексе, рада знайомству.
Вона простягнула руку, не для поцілунку, а по-діловому, як рівна рівному. Мій наречений прийняв її долоню.
— Навзаєм, місіс Міллер, — Алекс усміхнувся своєю найкращою усмішкою. — Вероніка багато про вас розповідала.
— О, я впевнена, що недостатньо, — мама нахилила голову, роздивляючись його з відвертою цікавістю. — Вона не надто балакуча. Я ось про вас, наприклад, мало що знаю. Але ми надолужимо згаяне.
Господи.
Алекс, на його вдачу, навіть не здригнувся, лише злегка підняв брову – єдиний м'яз на його обличчі, що видав реакцію. Професійна витримка, роки судових процесів, тренований імунітет до тиску. Він ще не знав, що моя мати – не тиск. Моя мати – стихійне лихо. А від стихійних лих імунітету не існує.
— Любонько, — мама раптом повернулася до мене. — Іди сюди, ти маєш це побачити.
Її рука вказала кудись у глибину студії.
Я зайшла. Зробила крок, другий, третій… і зупинилася.
— Боже, — видихнула я.
Воно стояло на мольберті. Те саме полотно. Те, яке минулого разу було накрите білою ганчіркою. Те, яке він не дозволяв мені бачити. По краях полотна шаленіла буря кольорів: багряні спалахи, що переходили в глибоку синяву, золоті сплески на оксамитній чорноті. Кольори рухалися… ні, жили: дихали, пульсували, як жива тканина, як шкіра, під якою б'ється серце.
Мазки були широкі, відчайдушні, безстрашні, налітали один на одного, зіштовхувались, зливались і розлітались, ніби хтось намагався утримати в руках щось величезне, гаряче, таке, що не поміщається в жодну форму. А посередині – порожнеча. Недоторканне полотно, біле, беззахисне, оголене серед цього шаленства кольорів як тиша посеред крику, як те, чого він чекав і не міг знайти або знайшов, і не наважувався торкнутися.
Тут було все: його бездонна ніжність, його згубна пристрасть, його самотність. Відчайдушна, яскрава самотність людини, чия душа занадто велика для кімнати, в якій вона живе. У кожному мазку читалася історія. Нерозказана, некохана, непрожита. У кожному кольорі був він.
Він навчився перетворювати свій біль на мистецтво. І це мистецтво стояло переді мною й кричало мовчки, красиво, нестерпно.
— Я ніяк не можу закінчити її, — сказав Джеймс. Його голос був тихим, рівним, ніби мова йшла про погоду. Але я чула те, що під голосом. — Завжди чекаю на... щось.
Він не дивився на мене, а дивився на полотно.
— Це настільки неймовірно, що в мене немає слів, Джеймсе... — прошепотіла я, відчуваючи, як голос зраджує мене тремтінням. — А може... може, саме в цьому її сила? У тому, що вона незавершена. Ніби вона все ще дихає, все ще чекає.
Я подивилася на нього, і все, що я так старанно ховала за ввічливими усмішками, за правильними словами, за обручкою на пальці, вирвалося назовні. Одним поглядом, одним подихом. Я не встигла зупинити це, як не встигаєш зупинити сльози, коли вони вже на щоках, уже все, уже пізно.
Він дивився на мене так, ніби в кімнаті більше нікого не було, ніби всі інші існували в якомусь іншому вимірі.
— Вона як життя, — почула я власний голос, хриплий і незнайомий. — Завжди незавершена, завжди на межі чогось, що ще не сталося. І ця порожнеча в центрі... — я ковтнула, — вона не вада, вона – душа.
Джеймс дивився на мене мовчки, нерухомо. Навіть повітря навколо нього завмерло, ніби й воно боялося ворухнутися. А потім він заговорив тихо, майже пошепки. Тим голосом, який я чула лише раз, у гаражі. Голосом, яким не говорять із чужими, яким не говорять навіть із близькими, яким говорять лише з тими, кому вирішили довіритися повністю, остаточно, без страховки.
— Як вічність. Та, що завжди кудись іде, але ніколи не приходить. Завжди ще незавершена, завжди ще... можлива.
Можлива.
Слово впилося під шкіру, як скапка. Тиша оглушила.
Мама дивилася на нас із виразом людини, яка щойно знайшла останній пазл і не впевнена, чи хоче бачити повну картину.
Алекс… Я боялася подивитися на Алекса. Він дивився на мене так пильно, ніби намагався прочитати щось на моєму обличчі, щось, що він раніше не помічав. Потім його погляд метнувся до брата, і назад до мене.
У дверях хтось кашлянув. Роберт стояв на порозі з келихом червоного вина в руці.
— Вино для Елеонори, — сказав він рівно. — І вечеря вже чекає, якщо екскурсія закінчена. Не хотілося б так кардинально порушувати розпорядок дому.
Мама підійшла до нього й забрала келих, повільно, ніби дражнячи.
— Роберте, ви особисто принесли мені вино, — вона зробила ковток, не зводячи з нього очей. — Я зворушена.
— Не звикайте, — відповів він сухо. Але я помітила щось ледь смикнулося в куточку його губ.
Він жартує? Роберт Райт щойно пожартував?
— Прошу до їдальні, — він відступив убік, пропускаючи нас. — Усіх.
«Усіх» було вимовлене з натиском. Ніби хотів переконатися, що ніхто не залишиться в майстерні.
Ми рушили до виходу одне за одним, як слухняні привиди. Мама попереду, з келихом, із посмішкою, із абсолютною впевненістю, що цей вечір належить їй, Роберт поруч, але на відстані, яка з кожною хвилиною скорочувалась на міліметр. Алекс узяв мене за руку. Його пальці були холодними.
