Спочатку:
На сторінку книги
— Вероніка!
Ліза порхала між гостями в сукні кольору шампань, ніби була бульбашкою в келиху: легка, іскриста, жива. Її стигле пшеничне волосся стікало по спині шовковистим водоспадом, мерехтячи золотими іскрами у внутрішньому освітленні. Витончені риси могли б належати порцеляновій статуетці, якби не живий блиск у бірюзових очах, що робив її схожою на лісову фею. У плавних рухах можна було впізнати балерину, або саму богиню грації, що зійшла з Олімпу на один вечір.
Вона обійняла мене, огорнувши ароматом півонії та замші, несподівана комбінація, як і все в ній.
— Нарешті! — вона відсунулася, розглядаючи мене своїми величезними очима. — О, ця сукня! Вона просто...
Її погляд ковзнув убік і завмер.
— Зачекай, — брови злетіли вгору. — Ви що, разом?
Її очі зупинилися на руці Алекса, що все ще лежала на моїй талії, природно, владно, наче там їй і місце.
— Ми... — я не знала, що сказати. Як визначити те, що ще не визначилося?
— Знайомимося, — Алекс відповів за мене, спокійно, впевнено. — Поки що.
Поки що.
— Поки що, — повторила вона, смакуючи слова. — Мені подобається це "поки що".
— Лізо, — я попередила.
— Що? — вона невинно моргнула. — Я просто радію за подругу. Хіба не можу?
Алекс тихо засміявся поруч.
— Ви давно знайомі? — він запитав.
— З коледжу, — Ліза махнула рукою. — Ми разом пережили жахливих сусідок, ще жахливіший алкоголь і принаймні трьох невдах, яких Вероніка чомусь називала бойфрендами.
— Дякую за цю інформацію, — я процідила крізь зуби.
— Будь ласка, — вона солодко посміхнулася. Потім повернулася до Алекса, і щось змінилося в її погляді. Він став гострішим, оцінювальним. — Алекс Райт. Не думала, що мій колишній однокласник зустрічатиметься з моєю однокурсницею.
— Ви знайомі? — я зробила вигляд, що не чула про це від Кейт. Навіть не знаю чому.
— О, ми навіть більше, ніж знайомі, — Ліза нахилила голову, і в її усмішці з'явилося щось хижацьке. — Алекс був капітаном баскетбольної команди, а я — головою комітету з організації випускного балу. Ми... перетиналися.
Щось у її голосі змусило мене насторожитися.
— Перетиналися? — я перепитала.
Алекс кашлянув.
— Це було давно.
— О, не так уже й давно, — Ліза не відводила від нього погляду. — Що там було на випускному, Алексе? 2012-й? Чи 2013-й? Я вже не пам'ятаю, який саме рік ти розбив мені серце.
Моя щелепа впала.
— Що?
— Розбив серце, це сильно сказано, — Алекс підняв руки. — Ми сходили на два побачення.
— Три, — Ліза поправила. — І ти зник після третього. Просто пуф. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Я чекала біля телефону, як ідіотка.
— Лізо, — він зітхнув. — Мені було сімнадцять. І я був...
— Мудаком? — вона запропонувала.
— ...незрілим, — він закінчив. — Дуже незрілим. І так, мабуть, мудаком теж.
Ліза дивилася на нього довгу секунду, потім несподівано розсміялася.
— Боже, твоє обличчя, — вона витерла сльозу з куточка ока. — Розслабся, Райте, я давно тебе пробачила. Крім того, ти ж і сам усе це знаєш. Твоя втеча була найкращим, що зі мною сталося, бо саме тоді я познайомилася з Джейком. Рада, що ми з тобою друзi.
— Радий, що все склалося добре.
— О, склалося чудово, — Ліза посміхнулася. Потім її погляд став серйозним. — Але, Алексе, Вероніка не та дівчина, від якої можна втекти після побачення.
— Я знаю.
— Лізо, — я втрутилася. — це лише наша третя зустріч.
— Саме, — вона не відводила очей від Алекса. — третя. Твоє критичне число, Райт. Я за тобою стежу.
Вона зробила жест: провела двома пальцями від своїх очей до його. Класичний "я бачу тебе". Алекс підняв руки в жесті капітуляції, ледь стримуючи усмішку.
— З Днем народження! — вигукнула я, раптом згадавши, навіщо ми всі тут зібралися.
Передала Лізі пакунок, загорнутий у старе золото.
— Сподіваюся, ти все ще любиш вінтажні видання Фіцджеральда?
Вона завмерла, подивилася на пакунок, на мене, знову на пакунок.
— Ти серйозно?! — вона розірвала обгортку, як дитина на Різдво. Папір полетів на підлогу. — Перше видання "Великого Гетсбі"?! Ніко!
Її очі заблищали вологим блиском, який вона ненавиділа показувати.
— Як ти його знайшла? — вона притиснула книгу до грудей. — Я шукала його роками! Роками, Ніка! На кожному аукціоні, у кожній антикварній крамниці...
Я відчула, як жар підступає до щік. Почервоніла, мабуть. Уже не розуміла власних почуттів. Усе змішалося: провина, ніжність, сором, туга, у щось невизначене, що важко сиділо в грудях.
Розповідати, як книжка потрапила до мене, я не стала.
— Маю свої секрети, — я знизала плечима, намагаючись звучати легко.
— Секрети? — Ліза звузила очі.
— Головне, що вона твоя, — я перебила швидко. Занадто швидко. — З Днем народження, Ліза.
Вона дивилася на мене ще секунду. чи дві. Я бачила, як працює її розум, швидкий, гострий, такий, що ніколи нічого не пропускав. Потім, несподівано, вона кивнула.
— Добре, — сказала м'яко.
Вона обняла мене ще раз, міцно, коротко, і прошепотіла на вухо:
— Ми ще поговоримо, Ніко. Про все.
І зникла в натовпі, залишивши мене з книжкою-привидом, чоловіком, який стояв занадто близько, і спогадами, від яких хотілося втекти.
Алекс дивився на мене.
— Потанцюємо? — він простягнув руку.
Я взяла її.
Джаз лився звідкись згори, танучи в повітрі, як карамель, огортаючи простір м'якими нотами саксофона. Алекс тримав мене так близько, що я відчувала тепло його тіла крізь тонку тканину сукні. Його дихання лоскотало шию. Ми рухалися дуже повільно, злегка похитуючись, і мовчки насолоджувалися моментом. У його надійних обіймах мені було добре, спокійно, ніби весь той божевільний день із Джеймсом був лише дивним сном.
І в ту мить пролунав голос, що перетворив усе всередині мене на крижину, а серце забуло, як битися правильно. Його голос звучав, як перша нота нової мелодії, хрипкий, чуттєвий, м'яко-гострий, як оксамит із колючками. Він був втіленням живого оксюморона, як темне світло чи солодка гіркота.
— Пані та панове, — Джеймс сів за рояль "Стейнвей", чорний і блискучий, як крило ворона.
Моє тіло застигло в обіймах Алекса.
Не оглядайся, — наказала собі. — Не смій.
Але очі, зрадницькі, непокірні, вже шукали його. І знайшли.
Джеймс сидів за роялем, наче народився там. Недбало закатав рукави темно-синьої сорочки, відкриваючи сильні передпліччя і був нехарактерно елегантним, а тому ще й небезпечнішим.
— Сьогодні я хочу подарувати іменинниці особливий подарунок.
Його пальці торкнулися клавіш легко, майже невагомо. Перші акорди французької пісні поплили над залом, змушуючи замовкнути навіть найгучніших гостей.
"Je Veux".
Пісня про свободу. Про бажання жити на повну. Про те, що гроші не приносять щастя.
Яка іронія співати це тут, у багатомільйонному лофті, серед людей, чиї годинники коштують, як уживані автомобілі.
Пальці літали по клавішах впевнено, пристрасно. А його голос... Боже, його голос. Хрипкий, з майже досконалою французькою вимовою, він огортав, як дорогий коньяк: пекучий, терпкий, залишаючи післясмак десь глибоко в душі.
Я підвела очі, не в силах протистояти магнетизму цієї миті. Я любила цю мову, цю пісню, усе, що він робив зараз, ніби зривав маску цинічного бунтаря, відкриваючи щось справжнє та неймовірно глибоке.
Він підняв голову. Його погляд важкий, пекучий, майже відчутний, зустрівся з моїм. Крізь натовп, крізь десятки людей, крізь Алекса, що тримав мене в обіймах. Наче в залі більше нікого не було. З цієї миті Джеймс більше не шукав інших очей. Він співав не для Лізи, не для захоплених гостей, що завмерли з келихами в руках. Він співав для мене.
«Je veux d'l'amour, d'la joie, de la bonne humeur...»
Я хочу кохання, радості, гарного настрою...
«Ce n'est pas votre argent qui fera mon bonheur...»
Не ваші гроші принесуть мені щастя...
Я притиснулася до Алекса ближче, майже болісно вп'явшись пальцями в його руку, намагаючись заземлитися, намагаючись не потонути в цьому голосі, у цих словах, у цій миті, що здавалася нескінченною.
«Je veux crever la main sur le cœur...»
Вмерти з рукою на серці.
Знову іронія.
Саме це я й робила зараз: вбивала щось усередині себе. Щось жадібне, щось дике, щось, що тягнулося до нього всупереч усьому.
Він прикусив губу, жест, що перевернув усе всередині, заплющив очі, поринаючи в музику, а коли відкрив, його погляд знову пронизав мене, як розжарена голка.
«Je veux crever la main sur le cœur...»
Він повторив цю фразу тихіше, інтимніше. І я відчула, як щось тріснуло в грудях. Щось тріснуло в грудях. Я не думала, просто розвернулася до Алекса й поцілувала його. Сильно, майже грубо, вкладаючи в поцілунок усю свою паніку, увесь відчай, усю безвихідь моменту. Не так, як цілуються на людях, не так, як належить цілувати того, кого знаєш лише кілька днів. Так цілуються, коли тікають.
Алекс здригнувся від несподіванки. Я відчула, як напружились м'язи під моїми долонями. На мить він завмер, не розуміючи, що відбувається, а потім відповів. Його губи розкрилися назустріч моїм, рука ковзнула по спині. Він цілував мене так, ніби це було саме те, чого він чекав увесь вечір.
Джеймс збився з ритму. Одна мить, одна фальшива нота, одна тріщина в досконалому виконанні.
Я почула – він відчув, але продовжив. І його голос став іншим: нижчим, глибшим, з якоюсь новою хрипкістю, від якої все всередині стискалося в болісний вузол.
Ми обидва відчули біль у ту мить.
«Je veux d'l'amour, d'la joie, de la bonne humeur...»
Я хочу кохання, радості, гарного настрою...
Через мить я відірвалася від Алекса. Він дивився на мене трохи здивовано, трохи п'яно від поцілунку, з м'якою посмішкою, яка говорила: "Не знаю, що на тебе найшло, але мені подобається". Якби він знав. Я повернулася до нього спиною. Він обвив руками мою талію, міцно притискаючи до себе, поклав підборіддя мені намаківку.
Джеймс доспівував останній куплет, дивлячись кудись поверх голів, у порожнечу, де мене більше не існувало. Він не просто відвів погляд, він закрив двері, відрізав мене, викреслив.
Останній акорд упав, як гільйотина. Не крапка, а хрест. Жирний чорний хрест на всьому, що могло статися, але тепер уже ніколи не станеться.
Оплески розбилися об мої вуха приглушеним гулом. Ліза обіймала його, я бачила це периферійним зором, крізь каламутну плівку, що затягла світ. Ніби хтось різко викрутив різкість на об'єктиві, і все навколо розмилося, втратило значення.
А потім він просто... зник. Не попрощався, не глянув, розчинився в натовпі, ніби його ніколи й не було.
Решту вечора моє тіло функціонувало на автопілоті. Губи розтягувалися в усмішці: правильній, ввічливій, мертвій. Язик вимовляв потрібні слова. Алекс тримав мене за руку, цілував скроню, шепотів щось ніжне.
А всередині мене була тільки тиша. Величезна, дзвінка, ідеально порожня. Як та єдина фальшива нота, яку ніхто не почув у бездоганному виконанні. Крім мене, крім нього, крім нас обох.
