Спочатку:
На сторінку книги
Гараж був просякнутий сирим холодом: кусючим грудневим морозом, що проникав під шкіру й осідав десь між ребрами. Запах мокрого полотна змішувався з їдкою гіркотою олійних фарб і зимовою свіжістю, яка вривалася крізь щілину під залізними дверима протяжним, майже скорботним свистом. Джеймс уже розкладав картини по підлозі. Його зазвичай впевнені руки тепер здавалися трохи розгубленими, ніби не знали, за що хапатися спочатку. У цій розгубленості було щось зворушливе і дуже справжнє.
Я зачинила за собою двері. Він обернувся. На мить його обличчя залишалось без емоцій, потім здивування: ледь помітне, швидке.
— Вероніко?
— Я працювала в реставраційній майстерні, — сказала я, підходячи ближче.
Він дивився на мене і мовчав.
— Можу допомогти, якщо ти не проти.
Щось ворухнулось у його очах, він опустив погляд на картину в своїх руках: вода краплями збігала з поверхні, а лак місцями побілів, втративши прозорість.
— Я не проти, — сказав він тихо.
У куті гаража я помітила старий обігрівач з облупленою фарбою, але робочий. Увімкнула, спрямувавши так, щоб тепле повітря м'яко циркулювало по гаражу, але не било напряму на полотна.
— Потрібен фен, чисті м'які ганчірки і щось, на чому можна розкласти картини горизонтально.
Джеймс здивовано подивився на мене, потім знову повернувся до картин.
— Це те, що я написав за останні півтора роки.
— Дай подивитися.
Я наблизилася і присіла навпочіпки. Полотна були різних розмірів, переважно великі, прямокутні. І на всіх них...
— Серія називається «Дотики».
На першому полотні зображені жіночі руки: витончені, з тонкими зап'ясткам. Її пальці обгортали чашку чаю, і можна було майже відчути тепло порцеляни, майже побачити пару, що здіймалась від чаю догори. На другому були чоловічі долоні: широкі, з мозолями й подряпинами. Вони лежали на колінах розслаблено, але в цій розслабленості читалась утома, роки втоми. На третьому — дві руки, переплетені пальцями. Одна темніша, більша, друга рука світла, крихка. Вони трималися так, ніби за мить мали розірватися, ніби це був останній дотик.
Я не могла відвести очей.
Дитячі пальці, що тягнулися до метелика, старі, що перебирали намистини, руки на фортепіанних клавішах, і я впізнала рояль, той самий, за яким він грав учора ввечері. Руки, що тримали, руки, що відпускали, руки, що не встигли доторкнутися. Кожна картина була історією, розказаною через жест, через напругу м'язів, через гру світла й тіні. У них відчувалася майже болюча чесність разом із ніжною вразливістю. Щось стиснулось у мені в грудях.
— Джеймсе, — я підвелась.
Він стояв позаду. Не рухався. Чекав.
— Що?
— Передати історію життя через руки, — сказала я, повернувшись до нього. — Не через обличчя, не через очі, тільки руки.
Я знову подивилась на полотна.
— Сама ідея неймовірно складна. А те, як ти її виконав...
Я не могла закінчити, не було слів.
— Як ти це робиш? — спитала я тихо. — Як ти змушуєш руки говорити?
Він мовчав. Я обернулась. Він дивився на мене так, ніби я щойно сказала щось, чого він не очікував почути, ніколи, ні від кого. Тиск у грудях, тепло на щоках, серце, що раптом забилося поза ритмом. Його очі тримали мої, не відпускали. Я сковтнула.
Картини. Вода. Час.
— Треба рятувати, — сказала я, прочищаючи горло. — Фен, чисті, м’які ганчірки і щось під картини, без ворсу.
Щелепа Джеймса напружилась. М'яз здригнувся під шкірою. Він стиснув губи так, ніби тримав усередині щось, що не мало права вирватись назовні. Кивнув.
— Так, міс PR.
Пішов до шафи в кутку гаража.
Міс PR.
Щось затріпотіло всередині мене. Він знову так мене назвав. Мені стало жарко, обпікаюче жарко.
Обігрівач. Це від нього.
Я стягнула светр і кинула його на стару дерев'яну лаву біля стіни. Залишилась в одній білій футболці: простій, облягаючий. І тоді згадала.
Ліфчик. Ти не вдягла ліфчик.
Бо поспішала. Бо тридцять хвилин. Бо «виклик прийнято».
Ідіотка.
Я взяла одну з картин, обережно, обома руками, і ледь нахилила до світла, тримаючи майже горизонтально. Вода залишила білясті розводи на лаку.
Ще можна врятувати, якщо не стояти стовпом.
Кроки за спиною.
— Знайшов усе.
Я обернулась, і час завмер. Джеймс стояв у трьох кроках: коробка в руках, очі на мені. Ні, не на мені, нижче. На білій тканині, що обтягувала груди. На сосках, які затверділи від холодного повітря гаража й, чорт забирай, проступали так, ніби я чогось хотіла. Він дивився так, ніби це було перше і останнє, що він бачив у житті. Я не ворухнулась. Руки тримали картину, я не могла прикритися, не могла поворухнутись, не могла відвести очей від його обличчя.
Я бачила, як потемніли його зіниці, як напружилась щелепа. Серце калатало. Моє. Він відвів погляд убік, знайшов лавку підійшов і обережно поставив коробку, повернувся. Тепер він дивився на моє обличчя. Тільки. Очі холодні, контрольовані.
— Командуй, — сказав він. — Міс PR.
— Що постелимо на підлогу? Є щось чисте?
— Захисна плівка підійде? — він кивнув у бік стіни. — Там рулон.
— Так. Ідеально.
Він підійшов до стіни, взяв рулон. Я схопила край. Ми розстелили плівку разом, мовчки, синхронно. Він тримав один кінець, я тримала інший. Розгладили складки: наші руки рухались поруч, не торкаючись, але я відчувала тепло його шкіри за сантиметр від своєї.
— Тепер фен, — сказала я. — Є розетка?
—Так.
Він пішов підключати. Я почала переносити картини на плівку, обережно, одну за одною, фарбою догори. Джеймс повернувся. Почав закочувати рукави: повільно, методично, згин за згином. Я не могла не дивитися. Його передпліччя сильні, з проступаючими венами під злегка засмаглою шкірою.
Картини, Вероніко. Зосередься на картинах.
— З якої почнемо? — спитав він.
Я оглянула полотна на плівці, вказала на ту, що найбільше постраждала: з переплетеними руками.
— З цієї. Тут лак найбільше побілів.
Він кивнув, увімкнув фен. Монотонне гудіння наповнило гараж, відбиваючись від бетонних стін. Джеймс присів навпочіпки, направив фен на полотно.
— Тримай ось так, — я присіла поруч, показуючи правильний кут. — Не ближче тридцяти сантиметрів, повільними рухами, від центру до країв.
Він спробував. Рука рухалась ривками: занадто швидко, занадто нетерпляче.
— Повільніше, — я поклала долоню на його зап'ясток.
Він завмер. Я теж. Його шкіра під моїми пальцями тепла, гладка. Пульс б'ється під долонею.
— Ніби гладиш кота, — сказала я тихо.
Я не прибрала руку, він не відсахнувся. Моя долоня на його зап'ястку, фен у його руці, гаряче повітря над картиною.
— Ось так, — прошепотіла я. — Саме так.
Він повернув голову, подивився на мене.
— Звідки ти все це знаєш?
— Коледж був дорогим, доводилося братися за будь-яку роботу.
— І ти обрала реставрацію?
— Мабуть, у глибині душі хотіла бути художницею. Але... все склалося по-іншому.
— То ти малюєш?
Я не відповіла. Підійшла до наступної картини, присіла.
— З цією гірше, — сказала я тихо. — Бачиш? Фарба почала підніматись.
Він присів поруч. Я бачила, як стиснулась його щелепа.
— Можна виправити?
— Не тут. Не зараз, — я похитала головою. — Потрібен консерватор. Спеціальний клей, який вводять під фарбу шприцом, потім притискають гарячим шпателем.
Він мовчав, дивився на картину.
— Головне зараз не торкатись, — сказала я м'яко. — І тримати горизонтально. Коли повністю висохне віднести до професіонала.
— Скільки їх таких?
Я оглянула решту картин.
— Три, може, чотири. На інших тільки лак побілів. Це можна виправити.
— Добре, — сказав він. — Що робимо далі?
Я взяла чисту ганчірку з коробки.
— Ти сушиш, а я прибираю зайву вологу з тих, де лак пошкоджений.
Я схилилася над картиною, на якій були зображені старечі долоні на молитовних намистинах. Обережно промокала поверхню, знімаючи воду, що зібралась у заглибленнях фарби. Потім перейшла до полотна з дитячими пальцями, що тягнулись до метелика. Тут було більше пошкоджень: білі плями по всьому полотну, там де вода просочилась під лак.
Працювала мовчки, зосереджено. Мені подобалось це: коли руки знають, що робити, і голова може не думати. Майже не думати.
Я відчула його погляд раніше, ніж побачила. Підняла очі. Він сидів достатньо близько. Достатньо, щоб я помітила вену на його шиї: виступаючу, пульсуючу. Він нахилився над картиною, і вена пульсувала під шкірою, рівномірно, гіпнотично. Я відвела погляд.
Картини, Вероніко. Зосередься на картинах.
Він відчув мій погляд, підняв голову, подивився на мене у відповідь. Секунда, дві. Я відвела очі першою. Мої щоки горіли.
— То ти не відповіла, — почула я його голос. — Ти малюєш?
Я схилилась над полотном, промокнула воду з поверхні.
— Ні.
— Але?
Гудіння фена, запах вологої фарби і розчинника.
— Я не знаю, як це пояснити, — сказала я нарешті. — Я не малюю. Але... я бачу.
— Бачиш що?
— Композицію, світло, те, як колір розмовляє з кольором, — я провела пальцем над поверхнею картини, не торкаючись. — Коли я дивлюсь на картину... я відчуваю, що хотів сказати художник, навіть якщо він сам цього не усвідомлював.
— Тоді чому ти не пішла навчатися? Наприклад, зараз?
Я знизала плечима.
— Рятувати легше, ніж створювати.
— Хм, тепер усе ясно.
— Що ясно?
— Твоя установка в голові.
— Установка?
— Так.
— Як ти можеш знати установки?
— Ти бачиш світло на картинах, а я бачу твою установку.
— Психолог?
— Ти ж не художник?
— Хм, припустімо. І яка в мене установка, на твою думку?
— Ти впевненна, що хочеш це почути від мене?
— Джеймсе… — я підвелася, витерла піт з чола. Здавалося, я вся була мокра. — Хочу.
Від роботи з розчинником і гарячого повітря з фену атмосфера в гаражі стала густою й вологою. Я відчувала, як краплі поту стікають між лопатками, а футболка просочується, зрадливо прилипаючи до тіла. Вона була майже прозорою місцями, у тому числі й там, де були груди.
Його погляд зісковзнув, затримався на вигинах мого тіла. На мить, на одну довгу, нескінченну мить. Він не відвів очей відразу. Не зміг або не захотів. А я стояла, дозволяючи йому дивитися. Раптом, так просто, так страшно, я зрозуміла. Не подумала, не вирішила, просто зрозуміла. Тілом, шкірою, кожною клітиною.
Я хочу тебе, Джеймсе. Я. Хочу. Тебе.
