Раді Вас бачити!

Після того танцю в зимовому саду Джеймс зник. Він не прийшов на обід, не з'явився на вечерю. Хтось з покоївок обмовився, що він поїхав, але куди, я не питала, не мала права питати. 

З Алексом усе було... нормально. 

«Нормально» – страшне слово. Слово, під яким ховають мертві стосунки, поки вони ще ворушаться.

Я працювала решту дня. Їла механічно, не відчуваючи смаку, відповідала на питання так само, не чуючи питань. На моє щастя, Алекс теж був поглинутий роботою: терміновий дзвінок, важлива угода. Десять хвилин перерви, поцілунок у скроню, і він знову зникав у кабінеті. Він не помітив мого стану. 

До мого ліжка він також більше не приходив. Я зізналася, що відчувала його тепло вночі. Сказала, що хочу виконувати умову його батька, ту абсурдну, старомодну вимогу, яка раптом стала зручним щитом. Алекс засмутився, я це бачила. Але не сперечався, не переконував, не сказав: «До біса правила, я хочу бути поруч», просто кивнув.

Наступного ранку прийшло повідомлення від мами:

«Затримуюсь у Лос-Анджелесі. Прошу, не виходь заміж, поки не приїду».

Я перечитала тричі, і видихнула, вперше за добу.

Час. У мене є час розібратися в собі, переконатися, що моє рішення правильне, що я обираю Алекса, бо хочу його, а не тому, що боюся хотіти когось іншого. Адже так?

Після сніданку, на якому знову не було Джеймса, я блукала будинком, коридорами, кімнатами; повертала ручки напіввідчинених дверей, ніби шукала щось загублене. На мені була довга бежева сукня з кашеміру, закрита від шиї до підлоги, цнотлива, як черниця, але тканина облягала тіло так, ніби знала всі його секрети. Я не зізнавалася собі, кого шукаю. Але ноги знали і несли мене поверхами, зазираючи в кожні двері, завмираючи на кожному порозі, чекаючи.

Музичний зал зустрів мене тишею. Чорний «Стейнвей» здіймався на подіумі, той самий, на якому грав Джеймс. Важкі завіси кольору індиго відрізали зовнішній світ, антикварний годинник відмірював час. На столі з червоного дерева стояли фотографії в срібних рамках: династія Райтів дивилася на мене з минулого.

Я підійшла ближче, щоб роздивитися. Їхня мати була разюче красивою: високі вилиці, лагідна посмішка і ті бурштинові очі, які успадкував Джеймс. На одному знімку вона сиділа за цим самим роялем, в білій сукні, що спадала м'якими складками. Маленький Джеймс, кошлатий і неспокійний, притулявся до її плеча, коли Алекс стояв поруч, уже тоді серйозний, як маленький дорослий.

Щось перевернулося в грудях. Я повільно рушила далі коридором. Раптом мою увагу привернули напіввідчинені двері, крізь щілину яких пробивалося тепле світло. Серце пропустило удар. Я обережно заглянула всередину і завмерла на порозі, не в змозі вдихнути. За дверима виявилась справжня, особиста, інтимна студія з картинами. Студія Джеймса. Незакінчені картини на стінах, засохлі тюбики з фарбою і великий мольберт; скрізь лежали ескізи, начерки, неповні роботи; фарба на підлозі; у центрі кімнати стояло полотно накрите білою тканиною.

— Заходь, якщо вже тут, — його голос позаду змусив мене здригнутися. 

Як завжди, він з'явився безшумно, ніби матеріалізувавшись з повітря.

Як йому завжди вдається застати мене зненацька?

Джеймс увійшов до студії, на ходу витираючи рушником заплямовані фарбою руки. Старі джинси сиділи низько на стегнах, біла футболка була забруднена олією, неслухняне темне пасмо спадало на чоло, і потрібно було докласти неймовірних зусиль, щоб придушити бажання простягти руку й поправити те пасмо.

— Я не хотіла заважати, — мимоволі відступила я на крок. — Просто ходила будинком і...

— Вирішила пограти в Синю Бороду? — нишком усміхнувся він, але якось лагідно, без звичного глузування. — Не хвилюйся, я не тримаю скелети в шафі, принаймні не в цій кімнаті.

— Значить, це твоя студія? — я обвела поглядом зал. — І ти тут ховаєшся?

Він примружився. 

— Ховаюся? — повторив він повільно. Його погляд ковзнув по мені. — Цікавий вибір слова для людини, яка замотала себе в кашемір від шиї до підлоги.

Я закотила очі.

— Холодно? — запитав з удаваною турботою. 

— Що там? — замість відповіді я кивнула на накрите полотном. — Нова картина?

— Не зовсім, — він відвів погляд. — Швидше... дуже стара. Незакінчена.

— Можна подивитися?

— Ні, — це прозвучало жорсткіше, ніж він, мабуть, хотів. Джеймс провів рукою по волоссю.

— Вибач. Просто деякі роботи краще залишити без глядачів.

Я кивнула, розглядаючи його інші картини: хмари над океаном, або ні, не хмари, а дим, щось горить за кадром, а полотно ловить тільки відблиск катастрофи; хлопчик, що стоїть спиною до глядача перед зачиненими дверима, в занадто темному коридорі, на хлопчику занадто великий светр для його занадто вузькі плечі. Джеймс не намалював обличчя. Не треба було. Я й так знала, хто це.

Щось стиснулося в грудях, боляче, раптово. Захотілося торкнутися цього полотна. 

— У тебе болючий талант, — сказала я, не відриваючи погляду від хлопчика. — Писати так, щоб інші відчували.

Він мовчав.

— Це рідкість, — я нарешті подивилася на нього. — Більшість художників хочуть, щоб ними захоплювалися, а ти змушуєш співпереживати. 

Він дивився на мене — якось інакше. Без іронії. Без захисту.

Я відвернулася першою.

— Ти часто тут малюєш?

— Ця кімната була зачинена багато років.

— Чому?

— Мене не було вдома.

— Ймовірно, був у Парижі? — я ковзнула поглядом по ньому. — Із Софі?

— Ймовірно.

Відвернулася. Збоку помітила прочинені двері, за ними: ліжко, темні штори, приглушене світло – його спальня. Джеймс перехопив мій погляд.

— Моя кімната, — сказав він рівно. — я жив тут раніше, поки не перебрався в гостьове крило.

— Чому перебрався?

Він спрямував на мене довгий погляд.

— Ти завжди ставиш стільки запитань? — у його голосі не було роздратування, швидше весела цікавість.

— Ти цікавий, — я перевела на нього погляд. — Персонаж. Тому й питаю.

— Персонаж? — він підняв брову.

— Ага.

— І в якому жанрі?

— Ще не вирішила, — я знизала плечима. — Щось між нуаром і трилером.

Він хмикнув.

— Я переїхав, — сказав раптом, — бо ця кімната мене дратувала.

— Чим?

— Всім, — він знизав плечима. — Занадто багато старого мотлоху, старі звички, старі думки, старий я.

Я повернулася до розглядання картин. На одній був зображений сад, той самий, що за вікном, але водночас зовсім інший: більш живий, майже дикий.

— Красиво, — наблизилася я. — Ніби дивишся на те, що могло б бути, якби не ваш педантичний садівник.

Джеймс засміявся, і щось усередині мене ворухнулося від цього звуку. Його сміх звучав легко, майже безтурботно.

— Тільки не кажи цього батькові, інакше він... — він обірвав фразу на половині, помітивши щось за моєю спиною.

У дверях сиділа руда кішка, розглядаючи нас з королівською зневагою. Його бурштинові очі, разюче схожі на очі господаря, оцінювали ситуацію. 

— Ось де ти ховаєшся, — Джеймс присів і простягнув руки. Вони напружилися так, що одразу проступили вени, і я не могла вирішити, на що хочу дивитися більше: на руки чи на кумедний, зосереджений вираз котячої морди. — Ходи сюди, злодійко.

— Чия це? — нарешті перевела я погляд на кішку.

— Нічия. Моя. Вона вважає, що я належу їй, а їй уже… — він на мить замислився, прикидаючи. — Років із десять, мабуть.

Джеймс почухав кішку за вухом, і та заплющила очі від задоволення.

— Вона любить красти мої пензлі. Особливо ті, які з колінського соболю.

Моїм обличчям розлилася щира, мимовільна посмішка. Такий Джеймс, ніжний і відкритий, був для мене зовсім новим.

— І де ти їх потім знаходиш?

— Зазвичай у роялі, — посміхнувся він. — Можеш уявити реакцію батька, коли він одного разу сів грати, а з нього вилетів пензель і вдарив батька по носі, мало не збивши окуляри?

Я засміялася, уявляючи цю сцену.

— Не знала, що він носить окуляри.

— Іноді.

Я кивнула, знову поглянувши на кішку.

— Як її звуть?

— Моне. Бо… — він не встиг договорити, як кішка раптом стрибнула на стіл з фарбами. — Ні-ні-ні!

Запізно. Моне гордо пройшлася палітрою, ретельно занурюючи кожну лапу в нову фарбу: синя, жовта, кармін. Потім так само гордо перейшла на найближче полотно, залишаючи кольорові відбитки на білому ґрунті.

Джеймс застиг. Обличчя видавало суміш жаху й одночасно прийняття, як у людини, яка проходила це вже сотню разів. Я притиснула долоню до рота, давлячи сміх. Він похитав головою, дивлячись на шедевр із котячих слідів.

— Вона імпресіоністка.

Я не витримала й засміялася вголос. Уперше за ці дні. Джеймс подивився на мене й посміхнувся.

— Треба її зловити, поки вона не розмалювала весь дім.

Ми намагалися спіймати кішку, але Моне виявилася швидшою. За хвилину студія нагадувала поле бою. Фарби всіх кольорів були на підлозі, на меблях, на незаґрунтованих полотнах. Сліди лап вели від вікна до дверей і назад, ніби вона спеціально малювала карту власного тріумфу. Я задихалася від сміху, а Джеймс – від марних спроб перехитрити тварину, яка явно була розумнішою за нас обох.

— Стій, — він раптом схопив мене за зап'ясток. — Не рухайся.

Я завмерла. Моне сиділа на верхній полиці прямо над нами, біля її лапи стояла відкрита повна банка з блакитною фарбою. Кішка подивилася на нас згори вниз, і у жовтих очах не було жодного сумніву.

— Моне, — Джеймс сказав це тихо, попереджуючи. — Навіть не думай.

Але вона думала. Повільно, з насолодою, не відриваючи від нас погляду, вона поклала лапу на край банки.

— Ні!

Кішка штовхнула банку лапою. Я заплющила очі, чекаючи холодного удару, замість цього відчула ривок: руки Джеймса схопили мене за талію й притягнули до себе. Він крутнувся, закриваючи мене собою. Далі брязк, холодні сині бризки падали на підлогу десь збоку. І тиша.

Я стояла, втиснувши обличчя Джеймсові в груди, і чула, як шалено б'ється його серце. Його рука досі лежала на моїй спині. Він не відпускав, я не відсторонялася.

— Ти в порядку? — його голос, який я відчувала всім тілом, вібрував у його грудях.

Я підняла голову, він дивився на мене зверху.

— Здається, так.

— У тебе тут фарба, — він обережно провів великим пальцем по моїй вилиці, витираючи блакитну краплю.

Його дотик був теплим і ніжним.

Сміх вирвався сам, нервовий, трохи істеричний, такий, що не зупиниш. Від усього: від того, що я знову опинилася в його руках, від того, як калатало серце, від його футболки, розмальованої, як дитячий малюнок після уроку образотворчого мистецтва.

— А в тебе всюди, — видавила я крізь сміх. — Ти став Синьою Бородою!

Він завмер, подивився на мене так, ніби не вірив своїм вухам. А потім в його очах щось хижо блиснуло.

— Ну, якщо так...

— Ні! — я відступила. — Навіть не думай!

Запізно. Його заплямовані пальці ковзнули по моєму носу точним, швидким рухом, залишаючи холодний блакитний слід. Я завмерла.

— Тепер ми обоє, — він усміхнувся. Вовчою усмішкою переможця.

— Ти не маєш права! — відступила я, намагаючись зберегти серйозний вираз.

— Це все ти влаштувала.

— Я?! — моя щелепа впала. — Це твоя кішка!

— Вона нічия.

— П'ять хвилин тому вона була твоя!

— Це було до того, як вона влаштувала теракт, — він знизав плечима. — Тепер я її не знаю.

— Ну, сам напросився!

Я відскочила до столу і схопила перший-ліпший пензель, вмочила в банку з червоною фарбою, різко обернулася – і довга багряна лінія вже красувалася поперек його футболки. Він завмер, опустив погляд на червону смугу, підняв на мене.

— Ти цього не зробила.

— Щойно зробила.

Він похитав головою: повільно, з виразом людини, яка прийняла рішення.

— Добре.

Його рука занурилася в калюжу блакитної фарби, аж по зап'ястя. Я кинулася бігти.

— Сюди, маленька терористко! — його голос був небезпечним.

Я пірнула за мольберт, він обійшов збоку. Я вискочила з іншого боку, і його пальці ледь не зачепили мою талію. Серце калатало божевільно, ноги неслися самі навколо столу, повз перекинуте відро, через хаос розкиданих пензлів.

— Ти не втечеш! — він ішов за мною спокійно, не поспішаючи. Знав, що здобич нікуди не дінеться.

Я метнулася вбік, і встигла провести ензлем по його щоці від скроні до підборіддя.

— Тепер ти справжній індіанець, — видихнула я.

Він провів пальцем по щоці, глянув на червону фарбу.

— Іди сюди... — у його голосі змішалися сміх і щось інше, щось, від чого все перевернулося всередині.

Він переслідував мене колами, і я зрозуміла страшне: я не хотіла тікати, я хотіла, щоб він мене спіймав.

Але легко здатися? Ніколи!

Я перестрибнула через повалений стілець, посковзнулася на мокрій підлозі, вхопилася за край стелажа, втримавши рівновагу. Джеймс цим скористався: його пальці ковзнули по моїй спині від лопатки до попереку. Блакитний слід з’явився на бежевому кашемірі. Я вирвалася і пірнула під стіл, виставивши пензель, як зброю. Він нахилився, заглядаючи в мою схованку, його очі блищали.

— Спіймав.

— У твоїх мріях.

Я вискочила, тицяючи пензлем йому в шию, раз, два, три. Червоні лінії виглядали як подряпини від нігтів. Я прикусила губу від зосередженості, малюючи методично, старанно, ніби він був моїм полотном, ніби я мала право. Він підняв руки в жесті капітуляції. Але я бачила – він був готовий: тіло напружене, м'язи зібрані, він тільки прикидався здобиччю.

— Моне! — крикнула я, тицяючи пензлем убік.

Він повернув голову, на півсекунди, яких було якраз достатньо. Я вибралася з-під столу і втекла, встигаючи вмочити пензель у фарбу. І знову в атаку.

— Непогано, — він обернувся. — Але вдруге це не спрацює.

Кинулася на Джеймса, він відскочив, метнувся ліворуч – я за ним, він праворуч, різко, без попередження. Його рука схопила мій лікоть.За мить я вже була притиснута до стіни, мої зап'ястя притиснуті над моєю головою. Одна його рука тримала обидві мої, друга рука впиралася в стіну біля мого обличчя. Пастка, і я в ній, розпатлана й з божевільним пульсом.

— Спіймав, — його дихання гаряче на моєму обличчі. — Нікуди бігти, міс Піар.

Я важко дихала, дивлячись на нього знизу вгору.

— Здаєшся? — видихнув він.

— Ніколи.

Його очі потемніли. Я раптом відчула все, з пронизливою, болючою ясністю: його тіло гаряче, важке, притискає мене до холодної стіни. 

— Це нечесно, — видихнула я. Голос хриплий. — Тримати не можна.

— Не можна? — він нахилився ближче. Його дихання торкнулося моєї щоки. — А хто встановлює правила?

Я мовчала. Унизу живота палала в'язка пожежа, вона повзла вгору, захоплюючи ребра, легені, горло, ще мить, і вона дістанеться голови, і тоді вже я зроблю щось, чого не зможу пояснити ні собі, ні йому, ні Алексу. Але він послабив хватку. Пальці розтулилися, випускаючи мої зап'ястя, він опустив свої руки й відступив на півкроку. 

Я могла втекти. Ні, я мала втекти. Замість цього я опустила руку, що досі стискала пензель, повільно, майже ніжно, провела по його щоці, залишаючи червоний слід на засмаглій шкірі. Це був не удар, не помста, а щось інше, щось, для чого не існувало слів. Він перестав дихати, його очі стали майже чорними.

— Що ти робиш? — голос низький, хриплий.

— Малюю, — прошепотіла я.

Пензель випав із моїх пальців, стукнув об підлогу. Ніхто з нас не подивився вниз. Його погляд опустився на мої губи, затримався. А потім щось змінилося в його очах. Він різко відсторонився: один крок — і між нами з'явилося повітря, ще один — і холод, третій — і він вже був чужим.

Джеймс провів рукою по своєму волоссю, розгублено, майже безпомічно, залишивши там блакитний слід, але не помітив цього. Він дивився на мене так, ніби я була чимось небезпечним, чимось, від чого треба тікати. Він відкрив рот, і потім закрив. 

— Кішка пішла, — сказала я.

Навіщо я це сказала? Не знаю. Просто треба було щось сказати. Щось звичайне, щось, що поверне нас у світ, де люди не стоять ось так розмальовані, розбиті, на відстані вдиху від найбільшої помилки у своєму житті.

Він подивився на мене так, ніби я сказала щось зовсім інше. А потім засміявся, тихо, надломлено.

— Тобі теж треба йти, — сказав він. — Переодягнутися.

— Так, — відповіла я. — Треба.

Вискочивши в коридор, майже біжучи, я зупинилася біля великого дзеркала. З скляних глибин на мене дивилася жінка з викликом, ніби запитуючи: «Хто ти насправді?» Розкуйовджене волосся, розрум'янені щоки і блакитна фарба на носі. Раптом я зрозуміла, що мене лякає не стільки можливість втратити контроль, скільки визнання того, як відчайдушно я цього хочу.

Моне з'явилася ніби нізвідки, потершись об мої ноги. В її муркотінні я чула глузування.

— Задоволена? — прошепотіла я, дивлячись в її бурштинові очі. Вона кліпнула, ніби кажучи: «А ти?»

І я не знала, що відповісти. Іноді достатньо одного незапланованого моменту, щоб зрозуміти: всі твої «ніколи» перетворюються на «вже».