Спочатку:
На сторінку книги
Офіс зустрів мене звичним гаміром і ароматом свіжозавареної кави. П'ятниця — день, коли кожен звук відлунює гостро у скронях: цокіт підборів по мармуровій підлозі, шурхіт принтера, навіть кавова машина шипить з особливою зневагою, ніби розуміючи марність віри в те, що вихідні скоро настануть.
Вихідні. Яка гарна концепція. Шкода, що в моєму житті вона існує суто теоретично.
— Доброго ранку, міс Міллер! — Дженні, бездоганна, як завжди, у сірому костюмі, вже тримала напоготові папку з документами. — Ви сьогодні дуже гарно виглядаєте.
Я ковзнула поглядом вниз на себе: чорна шовкова блуза з глибоким V-подібним вирізом спадала вздовж тіла, графітова спідниця-олівець підкреслювала стегна та довгі ноги, а на талії вузький ремінець з матовою платиновою пряжкою, лаковані туфлі на невисоких шпильках завершували образ, де кожна деталь працювала на єдину мету: владу, загорнуту в бездоганну жіночність, спокусу під контролем холодного розуму.
— Дякую.
В її очах я читала ту особливу суміш відданості й професіоналізму, яку цінувала в ній.
— У вас зустріч з представниками «Горизонт Телл» о дев'ятій, прес-конференція щодо справи Андерсона об одинадцятій, а засідання ради директорів перенесли на другу годину.
— Що відбувається з Андерсоном? — я взяла папку, одночасно вмикаючи комп'ютер. Екран ожив, заливаючи стіл холодним блакитним світлом.
— «Таймс» натякає на можливе шахрайство з контрактами. «Дейлі Пост» підхопила історію, — сказала Дженні з тією особливою інтонацією, яка означала: «чергова криза, яку можете розв'язати тільки ви».
— Чудово, — я недбало кинула пальто на спинку чорного шкіряного крісла. — Отже, ми знову рятуватимемо репутацію чоловіка, який не вміє тримати язик за зубами на закритих засіданнях.
Телефон у сумці вперто мовчав. Жодного повідомлення від Джеймса.
І чому це мене взагалі хвилює? Чому моя рука тягнеться перевірити екран кожні п'ять хвилин?
— Розклад прес-конференції у вашій електронній пошті, — Дженні постукала ручкою по планшету, повертаючи мене до реальності. — А ще «Горизонт Телл» привозить новий контракт.
— Який я ще навіть не бачила? — у мій голос закралися сталеві нотки.
— Який вони хочуть обговорити з вами особисто, — сказала вона так, ніби це була найбільша честь, а не чергова спроба затиснути мене в кут.
Я зітхнула. День обіцяв бути довгим.
— Кави? — Дженні вже простягала мій улюблений латте з корицею у порцеляновій чашці: білій, з тонкою золотою облямівкою; як завжди, ідеальна температура та ідеальна кількість піни.
— Ти моя рятівниця, — я взяла чашку, відчуваючи, як аромат свіжомеленої кави поступово проясняє думки.
До дев'ятої я переглянула ранкові новини, склала три прес-релізи та відредагувала промову для ради директорів. Місто за панорамними вікнами офісу поступово прокидалося: сонячне світло відбивалося від скляних фасадів хмарочосів, перетворюючи їх на калейдоскоп світла й тіні. Красиво, майже достатньо красиво, щоб відволікти від телефону, який продовжував мовчати в сумці.
Майже.
«Горизонт Телл» прибули точно вчасно: троє людей у бездоганних костюмах з відполірованими усмішками, ніби вони щойно зійшли зі сторінок «Форбс». Від них пахло владою, грошима та тією самовпевненістю, яка приходить лише з багатомільйонними контрактами.
— Міс Міллер, — глава делегації простягнув руку. Його рукостискання було точно таким, як я очікувала — міцним, але не агресивним. — Ми чули про вашу здатність перетворювати скандали на перемоги.
— Лестощі, — я вказала на чорні шкіряні крісла, розставлені півколом перед моїм столом. — Розкажіть, що у вас цього разу?
Наступну годину ми обговорювали їхній новий проєкт: штучний інтелект для аналізу соціальних мереж. Я слухала їхню презентацію, роблячи нотатки у своєму шкіряному планері та періодично поглядаючи на мовчазний телефон. Технологія, яка могла або змінити світ, або зруйнувати чиюсь репутацію одним недосконалим алгоритмом, як деякі люди, здатні зруйнувати все, що здавалося непохитним, одним невірним словом, одним поглядом.
— І ви хочете, щоб я...
— Підготували громадську думку. Змусили людей побачити можливості, а не загрози, — у його голосі звучала та особлива інтонація, яку я чула сотні разів — суміш прохання та наказу.
Я відкинулася на спинку крісла, уважно вивчаючи їхні обличчя.
— Загрози є?
— Вони завжди є, — він усміхнувся відрепетируваною усмішкою, тією, що з'являється на обкладинках бізнес-журналів. — Питання в тому, як їх подати.
Телефон у сумці мовчав.
Чому я взагалі про це думаю? Чому кожна пауза в розмові змушує мене поглядати на ту прокляту сумку?
— Дайте мені день на вивчення матеріалів, — я закрила ноутбук з дещо більшою силою, ніж потрібно. — Завтра у вас буде попередній план кампанії.
Після їхнього від'їзду я довго стояла біля вікна, дивлячись на місто внизу. Нью-Йорк жив своїм життям: поспішаючі люди здавалися крихітними цятками, жовті таксі зливалися в один нескінченний потік, вітрини підморгували сонячними відблисками. Десь там внизу, в тому киплячому потоці, був чоловік, який обіцяв зламати всі мої правила.
І тепер мовчав.
— Міс Міллер? — голос Дженні витягнув мене з роздумів. — П'ятнадцять хвилин до прес-конференції.
Час було вдягти маску бездоганного PR-директора та рятувати репутацію Андерсона. Знову. Ніби весь сенс мого життя полягав у тому, щоб рятувати інших, поки моє власне життя перетворювалося на заплутаний клубок суперечностей.
Прес-зала гуділа, як розворушений вулик. Камери клацали, як набридливі комахи, блокноти та планшети завмерли в очікуванні сенсації. Журналісти, фотографи, блогери — всі прагнуть крові, я відчувала їхній голод на шкірі. Я поправила бездоганний комір білої шовкової блузки та підійшла до подіуму, цокаючи не дуже високими підборами по відполірованому до блиску паркету.
Чому не дуже високими? Бо це була одна з маленьких іроній життя: жінка, здатна проводити восьмигодинні переговори без жодної помилки, категорично не вміла носити високі підбори. Природа, наділивши мене модельним зростом, забула додати інструкцію до граційної координації в просторі.
— Доброго ранку, пані та панове...
Дві години. Дві нескінченні години ретельно підібраних фраз, ухильних відповідей та професійних усмішок. Я танцювала свій звичний танець: маневрувала між правдою та брехнею, перетворювала скандал на історію успіху.
— Міс Міллер, «Таймс» стверджує...
— «Таймс» любить драматичні заголовки. Ми віддаємо перевагу фактам, — моя усмішка була відшліфована роками практики: професійна, але не холодна, впевнена, але не зарозуміла.
— Але документи...
— Усі документи перевірені незалежними аудиторами. Повний звіт у вашій електронній пошті, — я відбивала питання, як фехтувальник — швидко, точно, не даючи супротивнику часу подумати.
Телефон у кишені піджака мовчав.
До біса.
До другої години я була виснажена, але рада директорів чекала на мене. Тринадцять людей навколо величезного столу з червоного дерева. Кожен зі своїми планами, кожен зі своїми амбіціями. Їхні костюми коштували більше, ніж річна зарплата пересічного співробітника; їхні годинники могли нагодувати село в Африці.
І знову танець: цифри, графіки, прогнози... я жонглювала фактами, як професійний фокусник, перетворюючи їхні страхи на можливості, їхні сумніви на впевненість. Це була моя стихія, моє сольне шоу, де кожен жест був відточений до досконалості.
О шостій вечора я нарешті залишилася сама. Сиділа за столом, відкрила електронну пошту, і сто сорок нових повідомлень вимагали моєї уваги. Телефон мовчав, і ця тиша здавалася оглушливою в тихому, порожньому офісі.
Чому його мовчання дратувало мене більше за всі його нахабні повідомлення? Чому я почувалася, як підліток, що чекає дзвінка після першого побачення? Це було смішно, непрофесійно та зовсім не схоже на мене.
— Міс Міллер? — Дженні зазирнула в офіс, її силует на тлі вечірнього пейзажу здавався майже примарним. — Час йти. Вам потрібно купити подарунок для Лізи на завтра, пам'ятаєте?
Ліза. Точно.
