Раді Вас бачити!

— Мені потрібно знайти її улюблену книгу. Ексклюзивне видання «Великого Гетсбі»... Де я тільки маю це шукати? — пробурмотіла я, виходячи з кондиціонованого офісу в задушливу спеку липневого вечора.

Небо набувало важкого мідного відтінку на заході сонця. Я дістала телефон, мріючи про прохолодне таксі, коли різкий рев двигуна прорізав вологе повітря. «Астон Мартін» вилетів з-за рогу, пульсуючи тією енергією, що властива лише дуже дорогим автомобілям, і дуже небезпечним чоловікам.

Джеймс сидів за кермом, недбало спершись ліктем на опущене скло. Біла футболка, розкуйовджене волосся, самовдоволена впевнена усмішка, пустотливий, захопливий погляд. Втілення всього, від чого я намагалася втекти.

— Який збіг обставин.

— Ти переслідуєш мене? — схрестила я руки, намагаючись виглядати грізною, а не так, ніби моє серце намагається вискочити з грудей.

Він вийшов з машини з тією елегантною недбалоістю, що робила все навколо нього схожим на кіно. Двері грюкнули. Спершись на капот, він скопіював мою позу: руки схрещені, один кутик губ піднятий у тій усмішці, від якої в мене в животі все перевернулося.

Футболка натягнулася на біцепси. Звісно, натягнулася, бо Всесвіт вирішив, що мені сьогодні замало драми.

— Переслідую? — він нахилив голову, вдивляючись у мене. — Гучне слово.

Я зробила крок уперед, намагаючись обійти його та цю кляту машину, але підбор підступно застряг у решітці тротуару — за пів метра від його машини.

Ну звісно. Коли, як не зараз, правда?

Джеймс відреагував раніше, ніж я встигла впасти — одним плавним рухом кинувся вперед і підхопив мене за талію. 

— Обережно, музо, — його голос був надто близько до мого вуха. — Я, звісно, люблю драму, але не настільки.

Його обличчя виявилося в сантиметрах від мого. Від нього пахло шкірою та чимось диким, первісним: ароматом людини, що не знає правил. Або знає, але ігнорує. 

— Відпусти, — мій голос звучав недостатньо твердо. Недостатньо переконливо. Недостатньо чесно.

— Ти впевнена? — його великий палець малював кола на моїй талії, посилаючи електричні розряди по всьому тілу. — Думаю, сила тяжіння сьогодні не на твоєму боці.

Я мала відштовхнути його. Зараз. Негайно.

Не відштовхнула.

— Джеймсе… що ти робиш?

— Шукаю натхнення, — він нахилився ближче, його дихання лоскотало мою шию. — Здається, щойно знайшов.

Я побачила маленьку чорну родимку біля основи його шиї. Інтимна деталь. 

О ні. Ні-ні, це вже забагато.

Реальність вдарила мене, наче крижана вода. Я різко відсмикнулася, поклавши долоні йому на груди, і відштовхнула.

— Припини.

Джеймс відступив. Повільно, ніби мав увесь час світу. Але той погляд: темний, обіцяючий, небезпечний; не відпускав мене. На його губах з'явилася посмішка. Ледь помітна. Та від цього ще більш дратівлива.

— Припинити що саме?

— Все це. Те, що ти робив учора ввечері.

Він підняв брови, здивовано, ніби я щойно сказала щось абсурдне.

— Припинити говорити правду? — Джеймс сперся на капот, схрестивши руки на грудях. Його поза була розслабленою, але в очах танцювало небезпечне полум'я. — Я знаю, що ти відчуваєш те саме, — він зробив паузу, усміхнувся: — Це ж очевидно.

Моє серце пропустило удар.

— Ти помиляєшся.

— Ні, — він похитав головою, і в його очах з'явилося щось, від чого мені захотілося втекти. — Я бачу, як ти дивишся на мене. Бачу, як ти намагаєшся не дивитися, — його голос став тихішим. — Це дві різні речі, Вероніка. І друга видає тебе набагато більше.

Я відкрила рот, щоб заперечити, але слова не вийшли. Бо він мав рацію.

Боже, він мав рацію.

— Я з Алексом, — нарешті видихнула я. — Зустрічаюся.

— Вже? — він здивовано підняв густі брови.

— Так, вже, Джеймсе, — я спробувала відійти, але він, усе ще сидячи на капоті, схопив мою руку, притягуючи назад до себе. Я опинилася між його ніг, його долоні — на моїй талії.

— Припустімо, що так, — він нахилив голову, розглядаючи мене тим своїм «поглядом художника», який не просто роздягав. — І як тобі з цим живеться? Ці правильні розмови? Ці… — він зробив паузу, його погляд ковзнув до моїх губ, — безпечні поцілунки?

— Сідай у машину.

Команда в його голосі була такою владною, що в мене мало не підкошувалися коліна.

— Перепрошую?

Він схопив мене за зап'ястя й повів до пасажирських дверей. Я опиралася не так сильно, як повинна була б.

Зрадницькі ноги. Зрадницьке тіло.

— Я відвезу тебе, — сказав він, відкриваючи дверцята однією рукою, а другою все ще впевнено тримаючи мою руку.

— По-дружньому, — додав він. — Куди б ти не їхала. Раз ти вже зустрічаєшся з моїм братом… Сарказм сочився з кожного слова.

Він зачинив за мною двері несподівано ніжно для того, хто, здавалося, не визнавав півтонів. В салоні пахло його одеколоном.

Я мала відмовитись. Мала піти.

Я сіла.

Він зачинив дверцята й обійшов машину до свого боку, з тією нестерпною самовпевненою усмішкою, що так і просилася на ляпас. Коли він вмостився на сидінні поруч, у салоні раптом стало тісно, майже задушливо.

— Куди? — запитав він, і двигун м’яко заурчав.

— До книгарні, — видушила я, тримаючи погляд уперед. — Мені треба знайти книгу на завтра.

— Серйозно? — він повернувся до мене. — Я думав, такі, як ти, проводять вечори на благодійних прийомах чи корпоративних обідах.

— Такі, як я? — я підняла брову.

— Досконалі, — сказав це, як прокляття. Він їхав, маневруючи на дорозі з тією недбалою впевненістю, яка видавала роки досвіду. — Завжди знають, що сказати і як виглядати.

— Мені потрібно знайти ексклюзивне видання «Великого Гетсбі».

— Навіщо?

— Подарунок.

— Кому?

— Лізі. На день народження.

Він свиснув.

— Лізі? Тій самій Лізі Стоун?

— Так, тій Лізі.

— Вечірка, де буде мій брат?

Я мовчала, відчуваючи, як його погляд пропалює мене наскрізь.

— Як зручно. Отже, завтра і ти будеш там. З моїм братом.

— Тебе запросили? — мій голос зрадницьки здригнувся.

— Звісно, — він усміхнувся, не відриваючи погляду від дороги. У його голосі було щось таке, від чого в мене провалився живіт. — Хіба я можу таке пропустити?

— Не виглядай так налякано, — він кинув на мене погляд, піднявши одну брову. — Я не збираюся переслідувати тебе всю ніч.

Я тримала погляд уперед, але все одно відчувала. Як ледь напружувалася лінія його щелепи, коли ми зупинялися на червоне. Як ліхтарі вихоплювали гострий контур його профілю, роблячи його чимось між фотографією і маренням під час гарячки.

Моє серце чомусь билося дуже швидко. 

Я зісковзнула на сидінні, схрестила ноги, потім розсхрестила. Холод шкіри сидіння обпалював, але мені було спекотно. 

Не дивись на нього. Не дивись.

Я подивилася.

Лише погляд: швидкий, крадькома.

Його руки на кермі. Долоня, яка не стискає, а спрямовує, контролює. Довгі пальці, занадто довгі, занадто красиві для чоловічих рук, але водночас абсолютно чоловічі: широкі кісточки, квадратні нігті акуратно підстрижені. Зап'ястя. 

Господи, зап'ястя. Чому ніхто не попереджає, що саме зап'ястя може бути таким... небезпечним? 

Раптом його рука ковзнула вниз, пальці розкрилися, і він обхопив кермо знизу, впевнено, повністю. Я бачила, як сухожилля напружуються під шкірою зап'ястка, як долоня стискає, не надто сильно, достатньо, як великий палець лежить зверху, а решта обіймають знизу, і в цьому захваті, в цій простій, буденній дії стільки сили, стільки впевненості, що мені стає важко ковтати. 

Сила, яка тримає на прив’язі.

Поворот вийшов плавним, неквапливим, абсолютно контрольованим. Наче він не машину веде, а управляє всім, до чого торкається. 

Раптом, цілком недоречна, лякаюче ясна думка, що прорізала все інше:

Він уміє вести. Не машину. Взагалі.

Я злякано ковтнула повітря, намагаючись вигнати цю думку, але вона вже пустила коріння, розрослася, заповнила все.

Так само він узяв би мене: широка долоня, що накриває, п'ять пальців, що стискаються, захват, від якого не вивільнитися, та і не хочеться.

Мене смикнуло, наче від удару струмом. Я відвернулася, майже ненавидячи себе за цю думку.

Вероніко, щоб тебе. Це просто руки. Чоловічі руки. Нічого більше.

Серце калатало так, що я чула його в скронях, у зап’ястях, між ребрами, між стегнами.

Мені що, п'ятнадцять? У мене гормони розбурхалися, як у підлітка на першому побаченні?

Я доросла жінка. Я бачила чоловічі руки. Багато разів. На кермі, на столі, на клавіатурі, на собі, зрештою. Це не щось нове, не щось особливе.

Тоді чому зараз я сиджу тут, стиснувши коліна так, що вони тремтять, і намагаюся не дивитися на те, як його долоня обхоплює кермо знизу?

Це абсурд.

Але тіло не слухало. Тіло жило своїм життям, і воно вже прийняло рішення без мене.

Я знову подивилась. Знову, ніби прикута.

Ноги злегка розкинуті, займали простір. Чоловік, якому не треба доводити, що він тут головний. 

Джеймс мовчав. Не намагався заповнити тишу жартами чи дрібними розмовами. І від цього вона ставала нестерпною.

Ліктем лівої руки спертий на край вікна, а пальці... пальці торкалися його губ: легко, ненавмисно, наче він задумався про щось своє і навіть не усвідомлював, що робить. Вказівний і середній пальці ледь притиснуті до нижньої губи, не стискають, просто лежать там. І цей жест такий особистий, такий інтимний, що я маю відвернутися. Зараз. Негайно.

Але я не можу.

Я затримую подих.

Він злегка повертає голову до вікна, профіль стає більш різким у світлі ліхтарів, що пробігають повз, і пальці рухаються знову. 

Господи.

Усередині мене щось обривається.

Вказівний палець другої руки постукував по керму в ритмі чогось, що грало лише в його голові. І кожен удар відлунював у мене десь глибоко. Там, де не має права нічого відлунювати від простого постукування пальцем.

Але відлунює. Боже, як відлунює.

Великий палець провів по керму: повільно, майже несвідомо.

У мене пересохло в роті. Я облизала губу, одразу прикусивши її так сильно, що відчула металевий присмак.

Цей рух б'є прямо в тіло. Нижче. Набагато нижче.

І я не можу нічого з цим зробити.

Напруга збиралася десь глибше за думки. Без образів, без фантазій, просто стиснення. Очікування, наче всередині щось скрутилося у вузол і тепер пульсує, живе, вимагає.

Я чую, як мої власні ноги реагують раніше за розум: внутрішні м'язи збираються тугою пружиною, стегна стають до болю чутливими, наче кожен нерв там прокинувся і тепер прислухається. До чого? До нього. До того, як він дихає. Як рухається. Як його пальці обіймають кермо.

Господи. Мене зводять з розуму його руки. Це взагалі нормально?

Це не еротика. Це водіння. Люди водять машини щодня. Це буденність. Норма.

Але люди не водять машини так. Не з цією тихою, абсолютною владою. Владою без зусилля. Контролем, який не треба демонструвати, бо він і так є, очевидний та непорушний.

Я сиділа поруч, ідеально рівна, ідеально зібрана, з ідеально спокійним обличчям, і відчувала, як усередині мене щось повільно, методично, безжально виходить з-під контролю. Не гучно, не драматично, а неминуче та шокуюче. 

— Все гаразд? — спитав він.

Голос низький, спокійний. Такий самий упевнений, як його руки. Як його посадка. Як кожен його подих.

— Так, — я не впізнала свій голос: він був надто тихим, надто хриплим. — Просто трохи захитало.

Брехня. Мене не захитувало. Мене вело, несло кудись на хвилі чогось первинного, нестримного, чогось, що я боялася назвати вголос. Кудись, куди я не давала собі дозволу. 

Але тіло вже йшло.

І я не знала, як його зупинити.

І, здається, це лякало мене рівно настільки ж, наскільки — Боже, допоможи — притягувало.

Джеймс увімкнув радіо. З динаміків полилася пісня, повільна, чуттєва, з тими словами, що ніби читали мої думки.

Я підіймаю стіни — ти їх читаєш.

Ховаюсь у тінь — а ти вже в мені.

Ти бачиш усе, що я навіть від себе ховаю — знімаєш,

І входиш туди, де пульсує мій світ у глибині.

Я стиснула руки на колінах. Кожне слово вдаряло в груди, ніби хтось підглянув у мої думки й переклав їх на музику.

Кажу "відійди", а серце шепоче "ще ближче".

Кажу "не можу", а тіло кричить "вже в тобі".

Ти входиш так, що навіть подих ріже,

Нерви змикаються, я тону в тобі.

Я повернулася до вікна, намагаючись зосередитися на чомусь іншому: на вогнях, що пролітали повз, на відблисках у склі... але музика не відпускала.

Свобода — це те, за що так довго боролась.

Свобода без тебе — це тиша, що б'є.

Джеймс мовчав, але я відчувала його усмішку. 

— Це не дорога до книгарні, — я заметушилася на шкіряному сидінні, коли «Астон» повернув у незнайомий район. Старі цегляні будинки вишикувалися по обидва боки вузької вулиці.

— Ні, — він усміхнувся, паркуючись між припаркованими автомобілями. — Це дорога до чогось кращого.

— Джеймсе...

— Розслабся, — він кинув на мене швидкий погляд. — Я не збираюся тебе викрадати. Принаймні поки що.