Раді Вас бачити!

Він опустився на коліна переді мною, повільно, майже ритуально, наче це був обряд, якому ми обоє підкорялися. Велика постать звузилася, опустилася нижче, і раптом він був тут: між моїх колін. Одна рука зарилася в моє волосся, міцно, ледь не болісно, пальці сплелися з пасмами, притягуючи мою голову ближче, не залишаючи вибору, не даючи можливості втекти. Інша рука спочила на моєму стегні.

Я здригнулася від несподіваності, від електричного розряду, що пройшов крізь мене від точки дотику. Його долоня була великою, теплою, вона стискала м'яке м'ясо крізь шовк, не ніжно, не делікатно, а владно, наче він мав право. І ковзнула вище повільно, навмисно, залишаючи після себе слід вогню на шкірі, що палала під тканиною.

Я не знала, що більше зводило з розуму: майже болісне стиснення внизу живота, що ставало нестерпним з кожною секундою, чи відсутність повітря в легенях, що робила мене п'яною, ніби я падала з висоти й не могла зупинитися.

Його обличчя було так близько, що я бачила кожну деталь: темні вії, напругу в щелепі, губи, що злегка розкрилися, наче він теж забув, як дихати.

Пауза. Його рука на моєму стегні стиснулася сильніше.

— Скажи, що між нами нічого немає.

Його дихання змішалося з моїм, гаряче, уривчасте, відчайдушне.

— І я відступлю, — продовжив він, і в голосі його була обіцянка й погроза одночасно. — Піду і більше ніколи не торкнуся тебе.

Я відкрила рота.

Хотіла сказати: «так, я нічого не відчуваю, між нами нічого немає, це помилка».

Але слова не виходили. Бо це була б найбільша брехня в моєму житті.

Його очі потемніли так сильно, що бурштин перетворився на чорний оксамит, наповнений справжньою, первісною темрявою. Вони стали центром всесвіту. Мого всесвіту.

Рука на моєму стегні ковзнула вище, повільно, навмисно. Пальці підібралися під край сукні, зачепили тонкий шовк, підняли його, і прохолодне повітря торкнулося шкіри там, де ще мить тому була тканина. Його долоня, гаряча, з ледь відчутною шорсткістю, лягла на зовнішню сторону стегна, стиснула м'яко. Я відчула кожен палець окремо: як вони розкриваються на моїй шкірі, як впиваються, не болісно, але відчутно, наче він відміряв межі дозволеного. Ще вище…

Пальці просунулися далі, сповзли по розпеченій шкірі туди, де натрапили на тонке мереживо. Він завмер на мить, не більше. Кінчики пальців зачепили край білизни, провели по ній, наче перевіряючи міцність цієї останньої перешкоди між нами.

Я відчула, як мереживо натягується під його дотиком, як він ледь тягне його вбік, наче зважуючи продовжувати чи зупинитися. Потім його рука просунулася під білизну. Не різко, не поспішаючи. Пальці, всі, окрім великого, сковзнули під край мережива, просунулися глибше, туди, де шкіра ставала ще м'якшою, ще чутливішою, вони стиснули, і я відчула, як його долоня обхоплює мене майже повністю, пальці впиваються в м'яку шкіру там, де тіло переходить у таз.

Він володів мною так, як ніхто ніколи не володів.

Я задихалася. Не могла вдихнути, не могла видихнути, не могла нічого, окрім як відчувати його руку на собі, під тканиною, на голій шкірі, там, де все моє тіло палало й пульсувало.

— Джеймсе, — вирвалося з моїх губ — хрипко, чуже, наче це говорила не я, а хтось інший, хтось, кого я не знала, хтось, повний темного, невідомого мені бажання.

— Скажи, — прошепотів він, і його губи торкнулися кутика моїх, ледь-ледь, як початок чогось неминучого. — Скажи мені ні.

Рука в моєму волоссі сплела пасма тугіше, притягнула мою голову ще ближче, на стільки, що наші лоби майже торкалися, так, що я бачила лише його очі: темні, майже чорні, повні чогось хижого.

— Збреши мені, Вероніко. Якщо зможеш.

Я не змогла. Слова застрягли в горлі, розсипалися на уламки, перетворилися на тихий, майже невловимий стогін, що зірвався з моїх губ, ледь чутний, але достатній, щоб щось у ньому остаточно зламалося.

Контроль, який він тримав із таким відчаєм, розсипався. Його пальці під білизною стиснули так, що я ледь не скрикнула. Рука в волоссі смикнула мою голову назад, різко, майже жорстоко. Наші подихи змішалися, гарячі, рвані подихи переплелися в тому вузькому просторі між нашими губами.

— Ти не хочеш, щоб я зупинявся, — прошепотів він, і це не було питанням.

Його великий палець ковзнув по шиї, натискаючи на пульсуючу артерію. Він різко притягнув мене до себе, знищуючи ті прокляті міліметри, що розділяли нас. Його губи спекли мою шкіру, як клеймо. Чуттєвий дотик, що відлунював у мені, як дезорієнтуючий вихор, розриваючи на шматки.

Його смак, його запах, тепло його тіла.

— Я не можу... — слова зірвалися зі стогоном. 

Я притиснула долоні до його грудей і штовхнула з усією силою розпачу та страху перед тим, що він пробуджував у мені, перед тією, ким я ставала поруч з ним.

Він цього не очікував. Очі розширилися від здивування, янтар спалахнув шоком, непорозумінням, коли він втратив рівновагу. Похитнувся назад, руки сягнули в повітря, намагаючись вхопитися за щось, знайти опору, але інерція вже тягнула його. Руки вдарилися об підлогу, прийнявши на себе вагу тіла. Долоні розкрилися широко на паркеті, м'язи на руках проступили чітко під шкірою. Він впав не різко, але достатньо, щоб відстань між нами стала реальною знову.

Його футболка задерлася, відкриваючи смужку засмаглої шкіри над поясом джинсів, темна, гладка, з чіткою лінією м'язів, що йшла вниз, зникала під тканиною. Я не хотіла дивитися, не хотіла бачити, не хотіла відчувати те, що відчувала: цей голод, що розквітав всередині, темний і небезпечний. Але не могла відірвати погляду.

Він підняв голову. Повільно, наче йому важко було це зробити, подивився на мене знизу вгору. Волосся впало на чоло, тіло застигло в цьому вигнутому положенні, наче він не знав, підніматися чи залишитися так. Він не підводився, просто дивився на мене з того місця, куди я його скинула, і в його очах була суміш шоку, непорозуміння й чогось темнішого, що мені не хотілося називати.

А потім повільно, дуже повільно, кут його рота смикнувся. Майже усмішка, майже виклик.

Опам'ятавшись, я різко відвернулася, так швидко, що закрутилася голова, що світ похитнувся. Притиснула долоні до палаючих щік, намагаючись остудити їх, намагаючись змусити серце битися повільніше, намагаючись знайти хоч якусь крихту контролю в цьому хаосі.

Що зі мною відбувається? Я сходжу з розуму?

— Не хочу, Джеймсе, — у моєму голосі з'явилася сталь: холодна, тверда, зроблена з жахливого, вбивчого страху, що розривав мене зсередини. Страху перед ним, перед собою, перед тим, що я відчувала.

Він сидів на підлозі, дивлячись на мене знизу вгору, і навіть так, навіть у цьому положенні, він не виглядав слабким. 

— Не хочеш, — він повторив тихо, і в голосі його була гірка усмішка.

Повільно підвівся на лікті, очі не відривалися від мене, гострі, проникливі, що бачили крізь усю мою брехню.

— Чи боїшся, що надто сильно цього хочеш?

Слова влучили в мене, як удар у сонячне сплетення. І саме в цю мить нагорі скрипнула половиця. 

— Я приніс чай! — голос містера Ґолдберґа вірвався в наш інтимний всесвіт, як вибух, розбиваючи момент на осколки. — Сподіваюся, я не перервав творчий процес?

Джеймс підвівся одним плавним рухом. Футболка впала на місце, сховавши ту смужку шкіри, що я все ще бачила перед очима. Щось дике кружляло в його очах: суміш бажання, люті та якоїсь збудженої іронії. Провів рукою по волоссю, жест розчарування, стриманої агресії, і обернувся до дверей, де вже з'явилася постать містера Ґолдберґа з тацею у руках.

— Ні, — сказав Джеймс, і голос його був дивно спокійним, контрольованим, наче нічого не сталося. — Ви не перервали. 

Його погляд метнувся до мене швидко, гостро, повний невисловленого.

Містер Ґолдберґ увійшов до кімнати, усміхаючись добродушно, по-батьківськи. Він поставив тацю з чаєм на столик біля крісла.

— Мені пора йти, Джеймсе, — сказала я, і голос вийшoв дивно зібраним, майже холодним, таким, що не мав нічого спільного з тим хаосом, що бушував всередині.

Пауза. Довга, важка, наповнена чимось невимовним.

— Я не закінчив, — відповів він.

— Скільки тобі потрібно часу? — я запитала, і голос мий прозвучав різкіше, ніж мала намір.

Потрібна була відстань, потрібен був час, потрібна була будь-яка причина, щоб повернути цей момент до чогось нормального, безпечного, контрольованого.

Джеймс не відповів одразу. Стояв біля мольберту, тримаючи пензель, дивлячись на мене так, наче зважував кожне слово, перш ніж вимовити його.

— Ми встигнемо, — сказав він нарешті, голос спокійний, професійний, позбавлений будь-якого натяку на те божевілля, що бушувало між нами хвилину тому. — Якщо ти не будеш рухатися.

Пауза. Його погляд притемнів.

— Я не хочу спізнитися, — продовжила я, і слова вилітали з мене швидко, наче я боялася, що якщо зупинюся, то не зможу продовжити. — до Алекса.

Ім'я його брата вийшло з моїх губ і повисло у повітрі між нами, наче стальний бар'єр, що рятував мене. Від самої себе. Від того, що я ледь не зробила, від того, що все ще хотіла зробити, незважаючи ні на що.

Джеймс завмер. На мить, коротку, але достатню, щось пробігло по його обличчю. Щось темне, болісне, що він швидко сховав за маскою байдужості.

— Звісно, — сказав він тихо, майже холодно. 

Опустив погляд на полотно. Взяв пензель. Занурив його у фарбу різким, жорстким рухом.

— То сиди спокійно, — додав він, не дивлячись на мене. — І я закінчу швидше.

Холод у його голосі обпік мене більше, ніж жар, що палав у ньому раніше.

Я сиділа, дивилася на нього як він малює, як його рука рухається по полотну, швидко, майже агресивно, наче він карав його за щось. За мене, за себе, за ситуацію, в якій ми опинилися. Я втрачала відчуття часу, втрачала відчуття себе. Сиділа в цьому кріслі, у цьому світлі, під його поглядом і відчувала, як щось у мені змінюється, розмивається, перетворюється на щось інше. На когось іншого. Когось сирого, вразливого, справжнього.

— Майже готово, — він сказав раптом, і голос його вирвав мене з трансу.

Він відступив від мольберту на крок, на два, дивлячись на полотно з таким виразом обличчя, що я не могла розшифрувати.

— Готово, — сказав він тихо. — Іди.

Я піднялася з крісла, відчуваючи, як усе всередині дзвенить від напруги, підійшовши до портрета, і завмерла. 

Це не була я. Або це була я, але така, якою я себе ніколи не бачила. Жінка на портреті була схожа на щось нереальне, майже божественне. Темне волосся спадало на одне плече важкою хвилею, що ловила світло. Оголене ліве плече, тонка лінія шиї, ключиця — усе намальовано з такою ніжністю, з такою увагою до деталей, що шкіра вкрилася мурашками. Але найстрашнішими були очі: вільні, дикі, живі. Вони горіли внутрішнім вогнем, дивилися просто на глядача: темні, глибокі, повні того, що не хотілося називати: вразливості, бажання, чогось дикого й неприборканого.

— Це... — почала я, але слова застрягли в горлі.

Що це? Красиво? Страшно? Правдиво?

— Це ти та, — він з'явився позаду мене безшумно, як тінь. Його дихання ворушило розпущене волосся на шиї, — яку я бачу. Та, яку ти ховаєш. 

Я повільно обернулася до нього.

Він дивився на мене, не на портрет, на мене. І в його очах було все те саме, що я щойно побачила на полотні: вразливість, бажання, щось темне й небезпечне, що тягнуло мене до нього, незважаючи ні на що.

— Я не... — почала я, не знаючи, як закінчити речення.

Я не така. Я не хочу бути такою. Я боюся бути такою.

— Та, яка... — його шепіт торкнувся скроні, — хоче жити серцем….

Щось у мені зламалося, тихо, остаточно, як тріщина в склі. Всі мої стіни, весь мій контроль, вся моя впевненість, що я знаю, чого саме хочу, розсипалися в попіл під цими словами. Бо він мав рацію. І я це знала. Але визнати це в реальності означало зруйнувати все. Все, що я так старанно вибудовувала. Це означало визнати, що я не знаю себе так добре, як думала. Зруйнувати весь свій світ. І вчитися жити по-новому.

Сльози пекли очі, гострі, несподівані. Я кліпнула, намагаючись втримати їх, не дозволити впасти.

Не тут. Не зараз. Не перед ним.

— Мені потрібно йти. Дякую за книгу, містере Ґолдберґ.

Слова вилетіли різко, як постріли, як остання лінія оборони. 

Джеймс не рухався. Стояв, дивлячись на мене, і я бачила все в його очах розуміння, біль, розчарування. 

Я швидко розвернулася й попрямувала до виходу. Від близькості, від тепла, від правди, яку він змушував бачити.

— Я підвезу тебе, — сказав Джеймс холодно. Майже змирено.

Схопила сумку, відчуваючи, як тремтять руки.

— Не потрібно, — я вже набирала номер, не дивлячись на нього, знаючи, що якщо побачу його ще раз, то остаточно пропаду. — Викличу таксі.

— Вероніко...

— Ні, — я підняла руку, зупиняючи його. — Будь ласка, не кажи нічого.

Краєм ока я бачила, як він спостерігає за моїм відходом з тим самим жадібним, розпачливим поглядом, яким писав портрет, ніби намагався запам'ятати кожну деталь, кожен рух.

Містер Ґолдберґ, збираючи чашки біля того самого крісла, що ще зберігало тепло мого тіла, пробурмотів ніби сам до себе, але достатньо голосно, щоб я почула:

— Іноді найбільша сміливість — це дозволити собі бути собою.

Я вирвалася на вулицю, зіткнувшися зі стіною літньої спеки. Сіла в таксі, назвала адресу, механічно, на автопілоті. І лише коли машина рушила, забираючи мене від цього будинку, від нього, від тієї версії себе, яку він побачив, я зрозуміла, що по щоках течуть сльози.

— Ви в порядку, міс? — співчутливо запитав водій, дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.

— Так, — я витерла сльози зворотньою стороною долоні, розмазавши туш.