Спочатку:
На сторінку книги
Повітря пахло снігом і димом.
Димом?
— Браво!
Голос прорізав тишу ззаду. Я не чула, як вона підійшла, не чула кроків, не відчула присутності. Софі з’явилася з темряви, як привид. У неї була тонка сигарета між пальцями, обличчя освітлене помаранчевим вогником. Вона теж дивилася вслід машині. Не на мене, а туди, у темряву, куди він поїхав. Затягнулася повільно, глибоко, випустила дим, який закрутився в морозному повітрі, розчиняючись у ніщо. І лише тоді опустила на мене погляд.
— Не знаю, що ти йому сказала, — її голос був оксамитовим, майже ласкавим. — Але ти молодець. Хороша дівчинка.
Її очі блищали в світлі ліхтаря, гострі, жорстокі, невблаганні. Як лезо, що чекає свого часу. Вона дістала з кишені ключі й натиснула кнопку. Десь за рогом пискнула сигналізація.
— Справа залишилася за малим, — вона всміхнулася, і ця усмішка була найстрашнішим, що я бачила за весь вечір. — Тепер він точно буде моїм.
Вона затягнулася востаннє й кинула недопалок у сніг. Він прошипів і згас.
— Іди геть, — сказала вона, розвертаючись. — Повертайся до свого нареченого. Здається, він уже тебе шукає.
І пішла. Її підбори цокотіли по замерзлому асфальту, впевнено, ритмічно, як метроном. Кожен крок – удар, кожен удар – цвях у труну того, що могло б бути.
Я дивилася їй услід, і всередині мене народжувалося щось темне. Щось первісне. Щось, що хотіло вчепитися в це ідеальне волосся й тягнути, тягнути, тягнути, поки вона не закричить, поки не відчує хоч краплю того болю, який щойно влаштувала мені.
Але я стояла нерухомо як статуя з льоду.
«Він точно буде моїм». Її слова луною билися в голові.
Моїм. Моїм. Моїм.
Усе всередині руйнувалося: повільно, неминуче, як картковий будиночок під поривом вітру. Усі мої правильні рішення, безпечні вибори – все йшло до біса. Заборонена любов... Чим відчайдушніше ми намагаємося задушити її коріння, тим глибше вони вростають у душу, живлячись нашими страхами, заборонами й запереченнями. У цьому її жорстока магія. Кожна спроба вирвати її лише робить сильнішою, перетворюючи несміливе тяжіння на дику, неприборкану силу. У ту саму одержимість, що спалює розум вщент, у залежність гострішу за будь-яку отруту.
Я ненавиділа себе за те, що дозволила всьому цьому статися, за те, що не змогла обрати поклик серця тоді, за те, що тепер опинилася в пастці між розумом і божевіллям. Одним неправильним рішенням перетворивши життя стількох людей на руїни.
Я закрила очі. Сніг падав на обличчя, холодний, байдужий, чистий. А десь позаду відчинилися двері ресторану.
— Вероніко? — голос Алекса. — Ти тут? Що сталося?
Я не могла обернутися, не могла подивитися на нього, не могла вдати, що все гаразд, бо нічого не було гаразд. Ноги не рухалися, тіло не слухалося, усередині було так порожньо й так боляче одночасно, що я не знала, як досі стою.
— Вероніко?
Його кроки наближалися, рипіли по снігу.
— Любов моя, що трапилося? Ти вся тремтиш.
Його руки обійняли мене ззаду, теплі, надійні, знайомі. І від цього стало ще гірше.
— Я… — мій голос зламався. — Мені просто…
Я не могла закінчити речення, не могла нічого сказати. Сльози душили горло, тиснули зсередини, і я боролася з ними з останніх сил.
— Ходімо до машини, — Алекс загорнув мене в своє пальто. — Ти замерзла. Все добре. Я тут.
Все добре. Нічого не добре. І вже ніколи не буде.
Я йшла до машини, кожен крок давався важко, ніби я тягла тонну свинцю. Алекс посадив мене на переднє сидіння, сам сів за кермо.
— Ти бліда, — Алекс торкнувся моєї щоки, і його рука була такою теплою, такою турботливою, що щось нарешті остаточно зламалося всередині.
Я різко повернулася до нього всім тілом.
Зараз або ніколи.
— Алексе, нам треба поговорити.
— Слухаю, — він насупився, і знайома складочка тривоги з'явилася між бровами. — Що сталося?
— Я не хочу весілля.
Кожне слово давалося важко, ніби я виштовхувала частину свого життя.
— Що? — він відсахнувся, ніби я його вдарила. Щось схоже на паніку спалахнуло в очах.
— Ти чув мене, — мій голос звучав порожньо, але твердо.
— Чому? — він подався до мене, очі потемніли від болю. — Ти мене не любиш?
Алекс дивився на мене так безпорадно. Намагаючись зрозуміти, де він помилився. Чому я раптом руйную все, що ми будували.
Він не заслуговує на це. Він ніколи не заслуговував на це.
— Ні. Справа не в цьому, — я проковтнула грудку в горлі, відчуваючи, як слова дряпають гортань. — Я люблю тебе... Просто...
Просто не так, як мала б. Просто не так, як люблю його.
—Тоді… все відбувається занадто швидко? — він вхопився за цю версію, як потопаючий за соломину. — Ми можемо перенести. На скільки захочеш. На місяць, на рік...
Його голос тремтів. І від цього тремтіння мені стало ще гірше.
— Алексе...
— Скажи мені, що зробити, — він узяв мої руки в свої. Стиснув міцно, майже до болю. — Що завгодно. Я зроблю.
Внутрішній голос кричав про правду, ту, що пекла зсередини розжареним залізом.
Скажи йому. Скажи зараз. Він заслуговує знати.
Але дивлячись у ці очі: повні болю, повні страху, повні любові; я не змогла.
— Так, — почула я власний голос. — Мабуть, занадто швидко. Мені потрібен час.
— Тоді давай відкладемо, — сказав він, цілуючи мої руки. — На місяць, на два. Скільки тобі потрібно?
— Я... — я завагалася, вибираючи слова, що не ранили б так глибоко, — не знаю, скільки мені потрібно.
Алекс поклав руки мені на скули й притягнув до себе повільно, обережно, як приручають дику тварину. Він пахнув чимось таким знайомим, таким близьким, із тонкою ноткою витриманого вина.
— Тоді не будемо гадати, — його голос вібрував десь біля маківки. — Просто візьмемо паузу без термінів, без зобов'язань.
Я зарила носа в його шию, відчуваючи, як залізний обруч навколо грудей поступово ослаблюється.
«Пауза». Таке просте слово, таке рятівне. Але хіба можна взяти паузу від себе самої? Від тієї штучної оболонки, яку ми будуємо роками, яку ми обрали для власного блага. Тієї самої, що її створив мозок, щоб було «безпечно». Вона стає нашою нестерпною кліткою.
Ми вчимося говорити обрані слова, носити обраний одяг, жити обраним життям, хоча всередині продовжуємо залишатися тими, ким справді є. Ми замкнені в золотих ґратах, стиснені в розжарених лещатах, як дикі звірі, спіймані у власну пастку, ніби хтось повільно затягує корсет: ребро за ребром, вичавлюючи все повітря з легенів. І чим досконаліша ця оболонка, чим витонченіша, тим лютіше болить душа, смертельно тужачи за свободою, природною для серця.
— Алексе, — жах прорізався крізь туман, — а як же твій батько? Гості, запрошення..?
— Хай усе йде до дідька, — він раптом засміявся, і було щось нове в цьому сміху — якась легкість, якась дивна свобода. — Поговоримо з ними завтра. Вони все одно зараз… зайняті.
Зайняті. Мама й Роберт. За пляшкою вина у напівтемному ресторані. Який дивний вечір.
Я дивилася на Алекса і не вірила. Не вірила в те, який він.
Господи, який він хороший. За що я так із ним? Чим він заслужив цю брехню, ці напівправди, цей хаос, який я приношу в його ідеально вибудуване життя?
— Гей, — прошепотів він мені на вухо, помітивши мій стан. — Усе буде добре. Ми розберемося.
Я зітхнула, важко. Так, ніби намагалася видихнути з себе всю провину, весь сором, усю цю нестерпну ніжність, яку він не переставав дарувати.
— Вероніко, мені не потрібне ідеальне весілля, — він відсунувся, щоб подивитися мені в очі. — Мені потрібно, щоб ти була щасливою. Візьмемо паузу, поки все не проясниться.
Щасливою. Він хоче, щоб я була щасливою. А я навіть не знаю, що це означає. Можливо, він має рацію. Іноді потрібно просто взяти паузу, щоб зрозуміти, чого насправді хочеш. Або, можливо, я просто боягузка, яка не може зізнатися ні йому, ні собі, що вже давно зрозуміла, чого хоче. І кого.
— Поїхали додому? — запитав він, поцілувавши мене в маківку.
— Так.
Алекс дістав телефон і набрав батька:
— Тату, ми поїдемо.
— М? Уже? — голос Роберта звучав незвично розслаблено. — Ми ж іще не визначилися. І Елеонора розповідає захопливі історії про свої покази в Мілані.
— О, це ще нічого! — мамин голос почувся якось занадто близько, занадто поруч.
Вона що, сидить у нього на колінах?
Я струснула головою, відганяючи цю думку.
Ні. Ні, Вероніко. Не йди туди. Тобі вистачає власних проблем.
— Я ще до Турину не дісталася... — продовжувала мама. — Там була історія з пожежними сходами й викраденим манекеном.
Приглушений сміх Роберта: справжній, не той ввічливий, аристократичний, а живий; пролунав у слухавці. Алекс перехопив мій погляд. Я бачила, як він намагається приховати здивування і щось ще, щось схоже на тендітну надію.
— Я пришлю водія за вами, — сказав він і поклав слухавку.
Ми помовчали.
— Вони там..? — почала я.
— Так, — Алекс хитнув головою, і в його голосі почулося щось схоже на збентеження. — Здається, так.
Цей вечір стає все більш сюрреалістичним.
Ми їхали. Сніг падав великими пластівцями, перетворюючи місто на різдвяну листівку. Але я зовсім не відчувала святковості. Спостерігала за сніжинками, що падали за вікном. Вони здавалися попелом із мого серця, який падає прямо в безодню. У машині грав джаз: саксофон плакав за тим, що могло б бути, контрабас відраховував удари мого серця. Я впізнала мелодію "My Funny Valentine".
Яка іронія.
Алекс однією рукою міцно стискав кермо, іншою – моє коліно. Мені стало ще гірше, нудило. Він мовчав і я мовчала.
Коли ми майже доїхали додому, Алексу зателефонували.
— Це знову той важливий клієнт із Токіо, — сказав він, кинувши на мене перепрошуючий погляд, і ввімкнув гучний зв'язок.
Японська мова, швидка й гостра, як удари катани, заповнила машину. Алекс привітався японською, і вони перейшли на англійську.
Машина зупинилася біля дому, й Алекс кивнув мені на двері, даючи зрозуміти, що я можу йти. Він залишився в машині, занурившись у розмову про контракти й угоди: у те, що колись було знайомим мені світом, де все підкоряється логіці й розрахункам.
Логіці. Яка логіка може пояснити те, що зараз відбувається в моєму серці?
