Раді Вас бачити!

Я вийшла за Джеймсом у сад. Він штовхнув двері плечем, легко, звично. Холодне повітря вдарило в обличчя, і я мимоволі примружилась. Сад лежав перед нами, купаючись у м'якому місячному світлі. Снігу було сантиметра два, не більше. Він вкривав землю тонким білим шаром, і дерева кидали на нього довгі чіткі тіні. Повітря пахло морозом і хвоєю, і коли я видихнула, пара з мого роту розтанула в темряві майже одразу.

Джеймс засунув руки в кишені пальта і пішов доріжкою, розслаблено, не озираючись. Я пішла за ним. Під ногами хрумтів сніг, перемішаний із гравієм. Маленькі ліхтарики по боках доріжки горіли тьмяно, жовтувато, і їхнє світло падало на сніг теплими плямами. Джеймс ішов попереду. Я дивилась йому в спину: на комір пальто, на потилицю, на те, як його волосся трохи кучерявилось від вологості. У якийсь момент він обернувся.

— Ідеш? — спокійно спитав.

— Як бачиш.

Він почекав, поки я наздожену. Тепер ми йшли поруч.

— Куди ми йдемо? — спитала я.

— Покажу тобі дещо важливе.

— Важливе?

— Для мене і для Алекса.

І все, він більше нічого не пояснив, не додав, просто йшов далі, дивлячись перед собою. Джеймс йшов близько до мене, але не надто, руки в кишенях, погляд попереду. Я намагалась зрозуміти, що відчуваю, що бачу, тільки не думати про те, чого хочу.

Доріжка звивалась між деревами, потім вийшла до фонтану. Мармурові німфи застигли, припорошені снігом. Їхні очі були порожні, без зіниць, дивились кудись у темряву. Мене прошив холод. Не від морозу. Я зупинилась, підійшла ближче. Статуї були вичищені до блиску: білий мармур, жодної плями, жодного моху. Хтось доглядав за ними навіть узимку.

— Скільки років цій статуї? — спитала я.

Джеймс теж зупинився. Подивився на німф. Потім на мене. Брови ледь піднялись, обличчя серйозне.

— Мабуть, років п'ятсот.

— Ти серйозно?

Він витримав паузу, дивлячись мені прямо в очі, не відводячи погляду. Я вже майже повірила. І тоді щось ворухнулось у кутику його рота, ледь помітно, і в очах з'явився блиск, такий, який буває в людей, коли вони ще тримаються, але вже за секунду до того, як розсміютьсяі.

— Жартую, — він усміхнувся.

Відвернувся і пішов далі. Я наздогнала його.

— Їм років сто п'ятдесят, — сказав він, коли я вже йшла поруч. — Привіз мій прапрадід Генрі.

— Звідки?

— З Франції. Він був англійцем і там познайомився зі своєю дружиною Катрін. Її родина володіла виноградниками в Бургундії.

— Англієць одружився з француженкою?

— Він був молодший син у родині, без особливих перспектив. Приїхав до Франції за чимось новим і знайшов її.

Доріжка пішла вгору.

— Катрін погодилась поїхати з ним до Америки, — продовжив Джеймс. — Але за однієї умови.

— Якої?

— Що він збудує їй дім, який нагадуватиме їй про Францію.

На невеликому пагорбі Джеймс зупинився. Я зупинилась поруч. І побачила дім. Він здіймався над садом: сірий камінь, вузькі вікна, башти по кутах, у кількох вікнах горіло тепле довтувате світло.

— Генрі почав будувати дім ще до весілля, — сказав Джеймс. — Купив землю, найняв архітектора з Європи. Хотів, щоб все було готове, коли він привезе Катрін.

Джеймс стояв поруч, дивився на дім.

— Будував вісім років. Привозив каміння з місцевих кар'єрів, але майстри були з Італії. Вітражі замовляв у Франції. Дубові панелі для бібліотеки знайшов у якомусь старому маєтку в Англії, який розбирали на частини.

— Вісім років, — повторила я.

— Катрін приїхала, коли дім був майже готовий. Вони одружились тут, у саду.

Він замовк.

— І? — спитала я.

Джеймс повернув голову, знову подивився на мене.

— Вона померла через рік через важкі пологи. 

Його голос не змінився, та сама рівна інтонація.

— Дитина вижила, це був хлопчик. Але Генрі не зміг залишитись у цьому домі, все тут нагадувало йому про неї: кожна кімната, кожне вікно, сад, який вона встигла посадити. 

Джеймс знову подивився на дім, силует якого темнів на тлі місячного неба.

— Він збудував інший дім. Той, у якому ми зараз живемо, за милю звідси. Більший, сучасніший, переїхав туди з сином.

— А цей?

— А цей залишився. Генрі доглядав за ним до самої смерті: приходив сюди щодня, наказав синові робити те саме, і його синові, і так далі.

Він засунув руки глибше в кишені.

— Ніхто з Райатів тут не жив із того дня, як померла Катрін. Але ніхто й не дав йому занепасти.

— Сто п'ятдесят років?

— Сто п'ятдесят років.

— Неймовірна історія.

— Так. Генрі похований тут у саду, поруч із Катрін.

Я помовчала.

— Там хтось є зараз? — спитала я.

— Ні.

— А чому світло?

Джеймс засунув руки глибше в кишені.

— Батько просить вмикати, коли приїжджають гості, щоб було видно дорогу, і щоб дім виглядав... живим.

— Він водить сюди гостей?

— Усіх. Завжди.

Я подивилась на нього, він дивився на дім. Його обличчя нечитабельне.

— Навіщо?

Джеймс відповів не відразу. 

— Ти бачила, як батько поводиться з людьми: він не говорить про себе, ніколи не показує, що відчуває, не пускає близько.

Пауза.

— Але цей дім, — він кивнув у бік замку. — Цей дім говорить замість нього: історія Генрі, історія Катрін, сто п'ятдесят років доглядання за місцем, де ніхто не живе.

Я почала розуміти.

— Він показує гостям, на що здатні Райати, — сказала я повільно. — Коли люблять.

— Щось таке.

Ми стояли мовчки. Я переступала з ноги на ногу і сніг хрумтів під моїми ногами.

— Ходімо, — сказав Джеймс через плече. — Ми майже дійшли.

Він пішов далі. Ми підійшли до дверей. Джеймс витяг із кишені ключ: старий, бронзовий, із хитромудрою головкою, вставив у замок і повернув. Двері відчинились із тихим скрипом. Усередині було тепло, хтось підтримував опалення. Світло з вікон падало на підлогу довгими жовтими прямокутниками. Пахло деревом, старими книгами і чимось сухим, солодкуватим, як у бабусиній скрині.

Я увійшла за Джеймсом. У вібальні були високі стелі, камін із мармуровим порталом, великі вікна. Меблі накриті білими чохлами: дивани, крісла, стіл у кутку. На стінах висіли картини, багато: портрети, пейзажі, щось абстрактне, деякі у важких золочених рамах, явно старовинні, інші більш нові.

— Тут ви ховали цукерки від батька? — спитала я.

Джеймс обернувся. Усмішка: справжня, не ввічлива.

— Так. Батько сюди сам ніколи не заходив.

— Значить, він не виконував наказ Генрі? Доглядати за будинком?

— Виконував, просто через інших людей, а не своїми руками.

Він пішов далі, углиб кімнати. Я пішла за ним.

— Він не любить це місце, — сказав Джеймс, дивлячись собі під ноги, на старий паркет, що поскрипував під кроками.

— Чому?

— Мені здається, воно нагадує йому його душу.

Він усміхнувся, якось сумно: кутики губ ледь піднялись і одразу опали.

— Що ти маєш на увазі?

Джеймс йшов далі, дивлячись вниз, на підлогу.

— Батько дуже самотній. Особливо з тих пір, як втратив...

Він запнувся, зупинився, підняв голову, подивився вперед на двері в наступну кімнату, потім знову опустив погляд.

— З тих пір, як втратив нашу маму.

Ми стояли посеред вітальні: білі чохли на меблях, картини на стінах, світло з вікон.

— А ваша мама? — спитала я обережно. — Вона любила це місце?

Джеймс рушив до дверей, поклав долоню на одвірок, не обертався.

— Любила. Вона часто приводила нас сюди, коли ми були маленькі.

Він штовхнув двері. За ними з'явилася бібліотека. Величезні полиці від підлоги до стелі, тисячі корінців: шкіряні, тканинні, старі, нові. Дубовий стіл посередині, два крісла біля каміна. На столі лежали карти, папери, якісь записники.

— Ця бібліотека поповнювалась із кожним поколінням, — сказав Джеймс. 

Він підійшов до однієї з полиць, провів пальцями по корінцях.

— Раніше тут вчили дітей, коли в заможних сім'ях ще було домашнє навчання, наймали вчителів, вони приїжджали сюди.

— І вас тут вчили?

— Іноді. Мама любила привозити нас. Сиділа в тому кріслі, — він кивнув на крісло біля каміна, — і слухала, як ми відповідаємо уроки.

Він підійшов до вікна, відсунув штору.

— Там була конюшня, — він кивнув кудись униз, у темряву саду. — Нас вчили їздити верхи щоранку.

— Була?

— Ми перенесли її, років п'ятнадцять тому. Зробили школу верхової їзди для місцевих дітей.

Він обернувся до мене.

— Це був мамин проєкт. Останній. Вона хотіла, щоб діти з округу мали доступ до коней, а не тільки ми.

Він замовк. Десь цокав старий годинник.

— Ходімо, — сказав Джеймс. — Покажу тобі, навіщо ми прийшли.

Він пішов до вузьких дверей у кутку бібліотеки. Я не одразу їх помітила, вони були того самого кольору, що й дерев'яні панелі на стінах. Джеймс відчинив двері, за ними були сходи: вузькі, круті, вони йшли вниз, у темряву.

— Обережно, — сказав він. — Тримайся за поручень.

Він пішов першим. Я за ним. Сходи скрипіли під ногами, повітря ставало холоднішим із кожним кроком. Пахло каменем і чимось затхлим: старим вином, може.

Унизу Джеймс увімкнув світло.

Підвал. Але не такий, як я очікувала, не темний льох із цвіллю на стінах, а просторе приміщення з низькою стелею, цегляними арками, кам'яною підлогою. Уздовж стін знаходились дерев'яні стелажі з пляшками. Сотнями пляшок, може тисячею.

— Винний льох? — спитала я.

— Частково.

Джеймс пройшов повз стелажі. Я йшла за ним, роздивляючись пляшки: на деяких припав пил товщиною в палець, етикетки пожовклі, написи ледь читабельні. Він зупинився біля ще одних дверей: важких, дерев'яних, із залізними петлями.

— Тут, — сказав він.

Потягнув за ручку, і двері відчинились, важко, із глухим звуком. За ними була невелика кімната, може, чотири на чотири метри: стіни — голий камінь, посередині стояв старий стіл, два стільці, а у кутку — скриня. Але не це привернуло мою увагу.

На стінах висіли рамки, багато рамок, і в кожній була не картина, а дитячі малюнки: яскраві, незграбні, з тими кривими лініями, які бувають тільки в дітей. Я підійшла ближче. На одному малюнку: два хлопчики верхи на конях, під ними кривим дитячим почерком: «Я і Алекс. Перегони». На іншому: жінка з довгим волоссям, у синій сукні. Вона тримала за руки двох хлопчиків. Підпис: «Мама, я і Алекс біля фонтану».

Мій погляд переходив від рамки до рамки. Два хлопчики будують сніговика, два хлопчики їдять торт, два хлопчики сидять на дереві, жінка читає їм книжку, жінка грає на піаніно, жінка цілує одного з хлопчиків у чоло.

— Це твої? — спитала я тихо.

— Мої і Алекса, але переважно мої.

Джеймс стояв посеред кімнати й дивився на малюнки так, наче бачив їх уперше.

— Мама зберігала кожен, говорила, що колись ми виростемо і забудемо, як воно було, а вона — ні.

Я зупинилась біля одного малюнку. На ньому була жінка із довгим волоссям, вона лежала в ліжку, очі закриті, навколо неї квіти, багато квітів. Підпису не було.

— Це... — я не змогла закінчити.

— Це я намалював у день, коли вона померла, — сказав Джеймс. 

— Як її звали? — спитала я тихо.

Джеймс не відповів одразу.

— Маргарет, — сказав він нарешті. — Маргарет Райат.

Він вимовив це ім'я так, наче торкався чогось крихкого.

— Батько звав її Мег.

Він підійшов до скрині в кутку, відкрив її.

— Ось, — сказав він. — Ось навіщо ми прийшли.

Я підійшла. У скрині лежали альбоми, багато альбомів: старі, потерті, із загнутими кутами. Джеймс витяг один, розкрив. Всередині були фотографії, чорно-білі, потім кольорові: двоє хлопчиків на конях, двоє хлопчиків із тортом, двоє хлопчиків у піжамах біля ялинки. Джеймс перегортав сторінки. Хлопчики росли від фото до фото. На одному фото стояв смішний беззубий Алекс із рибою в руках, явно пишався уловом, на іншому позував Джеймс у костюмі ковбоя, капелюх з'їхав на очі, на третьому були обидва, вимазані шоколадом та сміялись у камеру.

На наступних фото була жінка поруч із ними. Темне волосся, великі очі, тримала обох хлопців на колінах. На іншому фото вона ж сміється, а хлопці висять на ній, як мавпенята. Я вдивилась у її обличчя, і раптом побачила ті самі очі, той самий розріз, той самий колір: темний, глибокий, ті самі кучері, що вилися над чолом, той самий вигин губ, коли вона сміялась. Джеймс був схожий на неї, дивовижно схожий. Наче хтось узяв її риси й переніс на чоловіче обличчя. Я глянула на нього, він стояв поруч, дивився на фото. 

— Ти дуже на неї схожий, — сказала я.

Він не здивувався, чув це не вперше.

— Знаю.

І більше нічого не додав.

— Це ваше місце? — спитала я.

— Так, ми з Алексом часто сюди приходили, сиділи, дивились фотографії.

Він сказав це просто, буденно.

— Мама любила цей дім, і ми любили. Після того, як її не стало, це залишилось єдиним місцем, де... — він знизав плечима. — Де вона ще була.

Він закрив альбом, поклав у скриню. Ми стояли мовчки.

— Не знала, що ти такий сентиментальний, — сказала я.

Він повернув голову, подивився на мене, одна брова ледь піднялась.

— Я?

— Зберігати дитячі фотографії, малюнки, водити сюди гостей.

— Я не воджу сюди гостей.

Він сказав це просто, без натиску, але щось у його голосі змінилось. Я зрозуміла, що сказала щось не те, або саме те.

— А мене? — спитала я.

Він подивився мені в очі.

— А тебе, — пауза, — я хотів познайомити з Алексом, маленьким.

Секунда, дві, я завмерла.

— Твій наречений у п'ять років — це щось особливе.

Слово «наречений» прозвучало інакше, ніж решта слів. Трохи повільніше, трохи тихіше. Джеймс відвів погляд, рука потягнулась до потилиці.

— Там є альбом, де він у костюмі супермена, — сказав він уже іншим тоном. — Три місяці не знімав, спав у ньому.

— Три місяці?

— Алекс, — Джеймс знизав плечима. — Коли він щось вирішує, він не відступає.

Він присів біля скрині, почав перебирати альбоми, пальці ковзали по корінцях.

— Ось.

Витяг один, розкрив. Алекс, маленький, пухкий, серйозний, стояв у червоно-синьому костюмі, руки в боки, підборіддя вгору, плащ із простирадла звисав до п'ят. Я не втрималась і засміялась.

— Він і тоді так дивився?

— Він завжди так дивився. Наче світ винен йому пояснення.

Джеймс перегорнув сторінку. Алекс біля ялинки у тому самому костюмі, в руках меч із картону.

— А ти? — спитала я. — Теж рятував світ?

— Ні, я малював карти скарбів і продавав їх Алексу за цукерки.

— Продавав?

— Бізнес є бізнес.

Він підвівся, простягнув мені альбом.

— Можеш взяти. Подивишся нагорі, тут холодно.

Я взяла альбом. 

— Ходімо, — сказав і пішов до дверей.

Ми піднялись сходами. Джеймс ішов попереду, я за ним, притискаючи альбом до грудей. У бібліотеці було тепліше, я тільки зараз зрозуміла, як замерзла там, унизу. Джеймс зупинився біля вікна, відсунув штору, подивився назовні.

— Сніг повалив, — сказав він.

Я підійшла ближче. За вікном сад потопав у білому, сніжинки падали досить густо, і ліхтарики вздовж доріжки ледь пробивались крізь цю завісу. У Нью-Йорку цієї зими був тільки дощ зі снігом: сіра каша під ногами, мокрі черевики, парасольки, що вивертались від вітру. А тут справжній сніг: білий, м'який, як у різдвяних фільмах.

— Нам краще повертатись, — сказав Джеймс. — Поки не замело.

Але він не рухався. Я стояла поруч, дивилась на сніг і відчувала його, те, як він дихав: повільно, рівно. Щось щеміло в моїх ребрах, тупо, глухо, наче всередині стиснули кулак і не відпускали. Хотілось його обійняти, просто так, нічого не кажучи. Я ніколи раніше не відчувала чужий біль як свій, ні з Алексом, ні з подругами. А тут стояла в чужій бібліотеці, серед чужих книжок, і щось усередині боліло так, наче це я втратила маму, коли мені було вісім років, наче це мої малюнки висіли на стіні в підвалі.

— М?

Він не повернувся, дивився далі у вікно. Я хотіла щось сказати, але не знала що.

— Дякую, — сказала нарешті.

Тепер він повернувся.

— За що?

— За те, що показав.

Він довго дивився на мене. Сніг за вікном падав і падав.

— Ти виходиш заміж за мого брата, — сказав він. — За кілька місяців ти станеш частиною цієї родини, цього дому та цієї історії.

Пауза.

— Я хотів, щоб ти знала, у що вписуєшся.

— Та я вже зрозуміла, — я різко подивилася на нього й додала: — Усе одно, про особисте завжди важко говорити.

Він дивився на мене. Щось ворухнулось у його обличчі ледь помітно, на долю секунди, потім зникло.

— Не так важко, як мовчати, — сказав він тихо.І відвернувся до вікна.

Сніг падав і падав. Ліхтарики вздовж доріжки ледь пробивались крізь білу завісу.

— Ходімо, — сказав він. — Поки не замело.