Спочатку:
На сторінку книги
Ні. Цього не може бути. Він не міг...
Ще один стук. Рука завмерла на ручці дверей.
— Ніко? — голос Кейт прорізав тишу. — Відкривай! Чому вимкнула телефон? Що відбувається?
Я видихнула.
Полегшення? Розчарування? Питання року.
Мій емоційний інтелект цього вечора був на висоті.
Двері видали м’який звук схожий на скрип у моїй голові.
— Ти з глузду з'їхала? — влетіла вона в квартиру, як маленький ураган, тримаючи контейнер з тим легендарним м'ясним пирогом з пекарні на розі, який я обожнювала до непристойності. — Дзвоню й дзвоню…
Кейт жила поверхом нижче: зручна близькість для надзвичайних ситуацій. Як зараз.
— Вимкнула телефон, — голос прозвучав трохи винувато.
— Помітила! Саме тому й прийшла перевірити, чи не наробила ти дурниць, — впевнено попрямувала вона до кухні, ніби це була її квартира.
— Яких таких? — пішла я за нею, вмикаючи світло. Тепле сяйво кухонних ламп створювало затишний кокон, в якому, здавалося, не існувало ні суперечливих почуттів, ні складних виборів.
— Ну, знаєш, — почала вона діловито відкривати шафки в пошуках тарілок і ножа, — наприклад, чи не відправила ти випадково повідомлення не тому брату Райту.
Я застогнала, падаючи на стілець.
— Я настільки передбачувана?
— Що? Я вгадала? Господи! — Кейт завмерла з ножем у руці, і очі розширилися, як у кота, що побачив пташку.
— Так, я випадково надіслала йому повідомлення, призначене тобі, — закрила я обличчя рукою. — Про те, як не хочу більше про нього думати...
— А він що відповів? — почала вона розрізати пиріг, ніби це могло допомогти розібратися в ситуації.
— Що йому приємно, що я це роблю, і... — голос став тихішим, ніби самі слова могли знову його прикликати. — ...що мені треба змінити свій вибір.
— Вибір?
— Обрати його. Замість Алекса.
Вона прищулилася, наче намагалася просканувати мене рентгеном.
— Ммм… Так. Цікаво. І що ти зробила? — махнула ножем у мій бік, а потім швидко почала розкладати шматки по тарілках. — Мабуть, подумала, що він правий? — в її голосі звучала така насолода, ніби вона дивилася серіал, де сюжет раптом закрутився.
— Ні, — зітхнула я. — Я подумала, що мені треба заблокувати обох братів і купити новий номер.
— О, класика, — Кейт кивнула, ставлячи переді мною тарілку. — Етап заперечення. Потім іде етап «а може, він просто жартував».
— А потім? — спитала я, колупаючи виделкою скоринку.
— Потім, — вона усміхнулася з лукавинкою, — етап, коли ти раптом помічаєш, що твій новий пароль — JamesWho?2025.
Я скривилася.
— Кейт, я не повинна про це думати! Я вирішила спробувати з Алексом. Він ідеальний. Він...
— Розумію, — сказала вона співчутливим тоном.
— Що ти розумієш? Я сама нічого не розумію, — сказала я, нещадно кусаючи пиріг, ніби не їла рік.
— Знаєш, — Кейт сіла навпроти, підперши підборіддям долонею, — коли жінка так люто нападає на пиріг, вона зазвичай намагається придушити щось інше, — пустотливий блиск заграв у зелених очах.
— Що ти маєш на увазі? — я старанно уникала її погляду, зосереджуючись на черговому шматку.
— Наприклад, бажання надіслати повідомлення певному художникові, — сказала вона так недбало, ніби ми говорили про погоду.
— Я не збираюся йому нічого надсилати, — продовжила я, — Навіть телефон не вмикатиму, — слова звучали нерозбірливо через повний рот.
— Справді? А як довго витримаєш? — Кейт підняла брову.
— Скільки треба.
— Отже, хвилин п'ятнадцять?
Я кинула в неї серветку.
— Ти не допомагаєш!
— А треба? На мою думку, молодший Райт тобі допомагає, — вона спіймала серветку й акуратно склала, ховаючи усмішку.
— Кейт!
— Що? Просто констатую факт. Я вперше бачу, щоб ти вимикала телефон через чоловіка.
— Я не... — замовкла я, розуміючи, що вона права. В пам'яті промайнули всі чоловіки з мого минулого. Жоден з них не змушував мене втрачати контроль настільки, щоб ховати телефон у шухляду.
— Гаразд. Слухай. Розповім тобі, як усе було, — відсунула я тарілку, ніби готуючись до сповіді.
І почала: про те, як цілувала Алекса, як добре мені з ним було, про глибину, якої він зміг торкнутися, що ніхто ніколи не бачив мою суть так пронизливо. Чорт забирай, він був більш ніж ідеальний, він був неймовірний! Майже неіснуючий!
— Кожне його слово на своєму місці, кожна думка влучає точно в ціль. Він бачить мене наскрізь, але не використовує це як зброю. Навпаки...
— Навпаки? — Кейт нахилилася вперед, забувши про свою чашку чаю.
— Він ніби збирає всі мої гострі краї в якусь неймовірну мозаїку, — замовкла я, намагаючись знайти потрібні слова.
— Звучить так, ніби ти описуєш нову релігію, — подивилася на мене Кейт з легким збентеженням, ніби намагалася розгадати головоломку.
— З ним я відчуваю себе справжньою. Тією людиною, якою завжди хотіла бути, — я відкинулася на спинку стільця, відчуваючи, як по обличчю розливається усмішка.
— І все ж... — Кейт нахилила голову, як завжди робила, коли збиралася сказати щось важливе. — Як так вийшло, що цей вечір закінчився його братом?
Я завмерла. Усмішка повільно зісковзнула з обличчя. Кліпнула, відчуваючи себе совою, раптом розбудженою вдень, дезорієнтованою й неготовою до яскравого світла правди.
— Що? Не можеш відповісти?
Ні. Бо я спіткнулася об це запитання, як об поріг у темряві.
— Послухай. Він іде проти свого брата, він знає, що в нас було побачення, і все одно пише мені.
— То він знав?
— Так! Він просто прийшов до ресторану, і поки Алекс розраховувався, сказав мені, що зруйнує всі мої правила. Коли Алекс підійшов – Джеймс зник, не пояснюючи нічого.
— Так не роблять, — перервала мене Кейт. — Невже він піде проти свого брата заради дівчини, яку ледь знає? Абсолютно ненадійний тип.
— Отож! От про це я й кажу! — підскочила я зі стільця, показуючи на куток, де сховала телефон. — Він небезпечний варіант, він не вартий того, щоб навіть вмикати телефон!
— Абсолютно, — погодилася Кейт. — Просто переконайся, що, коли ввімкнеш телефон назад, у тебе вистачить сили волі не відповідати на всі його «ненадійні» повідомлення.
Я фиркнула.
— Дякую за віру, Кейт.
Вона усміхнулася так, ніби їй було мене шкода.
— Гаразд, вже пізно, Ніко, час спати, — Кейт підвелася, збираючи посуд. — Сподіваюся, завтра вранці не знайду його тут у твоєму ліжку.
— Заткнися!
Вона засміялася, але якось невпевнено.
— До речі, Алекс буде на вечірці післязавтра, ти ж підеш?
— Якій вечірці?
— Що, не призначили наступне побачення?
— Ні, ми були зайняті...
Кейт загадково усміхнулася.
— Пам'ятаєш ту благодійну подію місяць тому, на яку мене запросила Ліза? Де я мало не заснула під час промови мера?
— Ту, де ти облила шампанським якогось важливого юриста?
— Саме ту, — засміялася вона. — Алекса Райта.
— Це був він? Боже, з усією цією метушнею я навіть забула запитати, де ти його знайшла.
— Так. Ми розговорилися. Він запитав, чому я так відчайдушно намагаюся не заснути. Я чесно зізналася, що промова мера надихаюча, але смертельно нудна. Він засміявся й сказав, що це він готував цю промову.
— О Боже, — сказала я, напружено усміхаючись, але всередині все переверталося від сміху.
— Отже, виявляється, Алекс і Ліза дружать зі школи. А знаєш, що привернуло мою увагу? — Кейт нахилилася вперед, ніби збиралася поділитися важливою таємницею. — Дивлюся на нього: ідеальна постава, той фірмовий погляд, що бачить людей, але залишається добрим, може сміятися з себе, уважно слухає, ніби кожне слово важливе, а головне — його усмішка, знаєш, така... не та, яку люди натягають, бо треба, а та, що світиться зсередини душі...
— До чого ти ведеш, Кейт? — відчула я, як усе всередині стискається від передчуття.
— Я подумала: «нарешті!». Ось людина, яка тобі справді потрібна: та, що розуміє твій сарказм, яка бачить тебе справжню, під усім цим бездоганним образом успішної жінки, — вона замовкла, ніби збираючи думки. — Словом, завтра день народження Лізи. Алекса теж запросили.
Підвелася вона, готуючись піти, але потім обернулася, і щось дивне промайнуло в очах.
— Але, знаєш що? Іноді найочевидніший вибір не є правильним. Доброї ночі, Ніко.
— Гей! Що ти маєш на увазі? — крикнула я їй услід, але вона вже зачиняла двері, залишаючи мене наодинці з думками.
І з вимкненим телефоном у нічній шухляді.
Здавалося він притягував мене, як магніт. Його присутність відчувалася фізично, ніби то була жива істота, замкнена в клітці.
Телефон мовчав.
Але здавалося, він чекав.
Десь удалині прогримів останній розкат грому, як фінальний акорд цього божевільного вечора.
— Поставлю на зарядку, — пробурмотіла я, прямуючи до комода. — Просто зарядити. Нічого більше.
