Раді Вас бачити!

Я плакала майже до ранку. Не тими красивими, кінематографічними сльозами, що елегантно котяться по щоках, ні. Це були потворні, задушливі ридання: ті, що скручують тіло в клубок, що видираються з грудей хриплими звуками, що залишають обличчя розпухлим і червоним. Я лежала на ліжку, вкрита ковдрою з головою, і тремтіла від холоду, якого не було, від болю, який був скрізь.

Джеймс, Алекс, їхні очі сповнені болю. Образи поверталися знову і знову, випалюючи все зсередини. Я затискала подушку, намагаючись заглушити звуки власного плачу, кусала кулак, щоб не закричати. Я любила їх обох, і цим знищувала всіх трьох.

За стіною стояла мертва тиша, настільки абсолютна, що дзвеніла в вухах, пульсувала в скронях, тисла на барабанні перетинки. Здавалося, ніби там зовсім нікого не було, ніби та кімната існувала в паралельному всесвіті.

Чи вони спали? Чи лежали поруч, переплівшись тілами?

Світанок застав мене з висохлими очима й порожнім серцем. Сльози скінчилися, але біль – ні. Ранок був сірий та сирий, під стать моєму стану. Світло просочувалося крізь штори: бліде, неохоче, ніби навіть сонце не хотіло бачити цей день. Я лежала нерухомо, вдивляючись у стелю. Тіло було важким, чужим, ніби набитим піском.

Я змусила себе встати, хоча кожен м'яз протестував, кожен рух відгукувався тупим болем десь під ребрами. Стояла під душем, мабуть, годину. Гарячі струмені били по плечах, стікали по обличчю, змішуючись зі свіжими сльозами. Я намагалася змити вчорашній вечір, але здавалося, він просочився під шкіру, як постійне татуювання.

Сьогодні треба було поговорити з мамою й Робертом про скасування весілля. Точніше, просто про «відкладення». Це слово мало гіркий присмак брехні на язику.

Джеймс. Сама думка про зустріч з ним різала мене зсередини гострими уламками минулої ночі. Я натягла найбільший светр, який змогла знайти: синьо-зелений, майже безформний, сині розкльошені джинси. Хотіла сховатися, стати невидимою, заховатися від цілого світу. Чим нижче я спускалася сходами, тим більше дивувала тиша дому. Коли мама в будівлі, зазвичай вона наповнює її своїм дзвінким голосом: сміхом, запитаннями, історіями, що ллються безперервним потоком. Але зараз...

Де всі?

Тиша обгортала стіни, як вата, густа, непроникна, тривожна. У кухні маячіла знайома постать: дежавю, ім'я якому Джеймс. Він стояв біля кавової машини спиною до мене, не помічаючи моєї присутності. Біла футболка облягала його рельєфний торс, окреслюючи лопатки, підкреслюючи ширину плечей, сині джинси недбало спускалися низько на стегна, волосся було трохи скуйовджене, ніби хтось пропускав крізь нього пальці...

Знову.

Думка палахкотіла, як розжарене тавро. Я завмерла на порозі, не в змозі ні увійти, ні відступити. Ноги приросли до підлоги, серце знову заколотилося шалено.

Іди геть. Розвернись і піди. Ти не готова до цього.

Але тіло не слухалося. Я просто стояла й дивилася на нього: на цю спину, ці плечі, це волосся; і відчувала, як усередині все стискається в болісний вузол. Він спіймав мій погляд над чашкою кави, і цей погляд ударив, як батіг, важкий, пекучий, безжальний.

Джеймс повільно поставив чашку на стільницю, ту саму, на якій учора я сиділа з піднятою спідницею, де інші руки зминали мої стегна. Оперся на цю стільницю кулаками, стиснув їх і переніс вагу вперед. І мій мозок зафіксував, як від цього руху натяглися жили на передпліччях, як проступили м’язи під шкірою, як його руки виглядали, ніби вони завжди знають, що роблять з чашками, з картинами, і знатимуть, що робити зі мною.

Цими руками він учора ніс Софі до своєї кімнати; цими пальцями знімав з неї сукню; цими долонями…

Я стиснула зуби так сильно, що заболіла щелепа.

— Де Алекс? — холодно запитала я, вдаючи, що не помічаю його пильного, що заморожує душу погляду.

— Я з ним минулої ночі не спав, — відповів він. — Не знаю.

— О, — я почула отруту у власному голосі. — Тоді ти, мабуть, знаєш, де Софі?

Його щелепа стиснулась. Пауза.

— Знаю. Ти хотіла з нею поговорити?

Він знущається?

— Я вже все з нею обговорила. Мені вчора вистачило історій про твої ескізи, — я ввімкнула кавову машину, і вона загула. — Намалював і спалив. Щастить вам, художникам: сьогодні пристрасть – завтра попіл.

На останньому слові я впевнено, майже злісно повернулася до нього обличчям. І відразу зрозуміла свою помилку. Його очі, неможливі бурштинові очі, раптом наповнилися такою гострою мукою й стриманою ніжністю, що перехопило подих.

Він дивився так, ніби хотів потонути в мені, розчинитися, просочитися під шкіру. Той погляд позбавляв волі, вивертав навиворіт, спалював до основ усі сумніви в його почуттях. Це був біль. Справжній, живий, кровоточивий біль.

Не дивись на мене так. Будь ласка. Я не витримаю.

Кавова машина клацнула – кава була готова. Джеймс похитав головою, видавши короткий, майже болісний сміх. Я схопила чашку і пішла до вікна так швидко, що кава плеснула на пальці, гаряча, майже болюча, і я подумала: 

Добре. Нехай болить. Нехай щось болить зовні, тому що всередині вже нема місця. 

За вікном був ранок. На доріжці працівник неквапливо, розмашисто змітав сніг. Доріжка, лопата, сніг. Зчистив, і чисто.

Джеймс зробив крок до мене, я не обернулася. Я дивилася у вікно на сніг, на сліди від лопати. Ще крок. Він став ближче, не впритул, але ближче. Достатньо близько, щоб я відчувала тепло, яке йшло від нього.

О Боже. О Боже.

Я не могла дихати, не могла рухатися. Стояла й дивилася у вікно і не бачила нічого: ні снігу, ні доріжки, ні чоловіка з лопатою, ні ранкового сонця. 

— Рада, що дізналася?

Його голос біля вуха. Прямо біля вуха, так близько, що я відчула не слова – повітря, яким вони були зроблені. Теплий видих на шкірі, там, де шия переходить у плече. Я здригнулася усім тілом. Не тремтіння, не мурашки, а повне, відверте, беззахисне здригання, яке неможливо пояснити протягом, або холодом, або чим завгодно іншим, крім правди. І правда була проста і катастрофічна: його голос біля мого вуха робив з моїм тілом речі, які Алекс не міг зробити за рік поцілунків.

— Ні, — видихнула я ледь чутно й поставила чашку на підвіконня.

Брехня, – сказало щось усередині мене тихо і чесно.

— Брешеш, — сказав він.

Ніби почув, ніби стояв не за моєю спиною, а всередині моєї голови, де я ховала все. Він нахилив голову, його підборіддя опустилося до мого плеча і його дихання пройшлось по моїй шиї. Я закрила очі.

— Ти завжди кусаєш губу, коли ховаєш справжні почуття.

Моя нижня губа була між зубами. Я навіть не помітила, коли це сталося. Він помітив. 

— Як от зараз.

Я обернулась різко, на рефлексі, так, як обертаєшся на звук власного імені в натовпі: не думаючи, не плануючи, просто тілом, тому що тіло вже давно не питало в мене дозволу, коли справа стосувалась Джеймса Райта. І зрозуміла, що зробила помилку. Його руки вже стояли по обидва боки від мене: долоні на підвіконні, пальці розставлені, і я опинилась між ними.

Його передпліччя були напружені, я бачила це, тому що вони були прямо тут, по обидва боки від мого обличчя, і дивитися було нікуди, зовсім нікуди, крім як на нього. Він не торкався мене, і це було найгірше. Ні рукою, ні грудьми, ні коліном: ніде, жоден контакт, тільки тепло і запах, і три сантиметри повітря між нами, і ці три сантиметри були відчутнішими за будь-який дотик, який у мене коли-небудь був з будь-ким.

Кожен мій подих був сповнений його запаху, спокусливого, зводячого з розуму: сандал, кедр, щось димне, гірке. І під усім цим був просто він, тепло його шкіри, тепло тіла, яке стояло занадто близько. Він дихав мені в обличчя, його очі були на моїх губах і вони заманювали своєю одержимою ніжністю.

— А ти завжди граєшся з людьми? — мій голос тремтів від злості. Чи від чогось іншого. — Чи лише з тими, хто трапляється під рукою?

Злість і образа, ревнощі й неподоланне тяжіння – усе змішалося й вибухнуло в серці, як ядерний реактор. 

Він підняв очі, вдивляючись у мої зіниці, і знайшов мою душу.

— Це ревнощі, Вероніко? 

Чотири склади: Ве-ро-ні-ко. І кожен склад був окремим дотиком. 

Що він зробив з моїм іменем?

Це було так ніжно, що я майже задихнулася.

— Це огида.

Його очі потемніли до кольору самої темряви.

— До чого саме? — він нахилився ближче.

Його губи були біля моїх. Відстань, яку можна було виміряти подихом. Один вдих – і вони б зустрілись, один рух, мій або його – і все.

 — До того, що я був із Софі минулої ночі?

Він сказав це тихо, майже пошепки. Його губи рухались так близько до моїх, що я відчувала форму кожного слова на своїй шкірі. Софі – Ім'я, яке я ненавиділа чути з його рота, яке я ненавиділа ще більше, коли він вимовляв його, стоячи так близько до мене. Його погляд знову ковзнув до моїх губ, пекучи нестерпним жаром.

Скажи «відійди». Скажи «Алекс». Скажи будь-що.

Я мовчала.

— Чи до того, — його голос став нижчим, тихішим, — що хотіла б бути на її місці?

Ляпас пролунав раніше, ніж я зрозуміла, що підняла руку, гучний, різкий. 

Я вдарила його.

Його голова відхилилась убік, трохи, ледь помітно. Він не відступив, не прибрав руки з підвіконня, не зрушив жодним мускулом, крім тих, які зрушила за нього моя долоня.

Тиша. Він повільно повернув голову назад. З тією ж контрольованою, нестерпною повільністю, з якою він робив усе сьогодні: ставив чашку, підходив до мене, нахилявся. І я побачила його очі.

Я чекала гніву, образи, холоду. Я чекала, що він відступить, що скаже щось їдке. Замість цього в його очах був тріумф, тихий, темний, зосереджений. Тріумф, бо я себе видала, бо байдужі люди не б'ють, байдужі люди кажуть «ок» і виходять із кімнати, байдужі люди не горять. Я горіла, і він це бачив.

— Як передбачувано, — він усміхнувся без радості, без сарказму. Посмішка, в якій було щось зламане і щось переможне одночасно, і я не знала, яка частина лякала мене більше.

Він не відсунувся, навіть не спробував.

— Знаєш, що ще передбачувано?

Я не відповіла, стиснула зуби. Моя долоня все ще горіла, і я не знала, що мене злить більше: те, що я його вдарила, чи те, що хотіла торкнутися знову. Не вдарити – торкнутися, покласти долоню на червону щоку і відчути тепло.

Він нахилився повільно, глузливо повільно. З такою відвертою, безсоромною повільністю, що це було майже люб'язно, ніби він давав мені час: час зрозуміти, час відсунутися, час сказати «ні» і піти, і зачинити двері, і ніколи не повертатися на цю кухню. Він давав мені вибір. Я знову його не зробила.

— Це.

Його губи зависли біля моїх, не торкаючись. Так близько, що я відчувала їхню форму повітрям: контур нижньої губи, тепло верхньої, і між нами залишилось стільки простору, скільки поміщається між «так» і «ні», між «ще ні» і «вже так» – менше за подих, більше за все, що я коли-небудь відчувала.

Я здригнулася.

— Як дурень, я повірив твоєму фальшивому поцілунку з моїм братом на Дні народження Лізи, — його шепіт зігрівав губи, опалював шкіру, просочувався під неї. — Скажи, він був фальшивим, так?

І тоді його губи торкнулися моїх. Просто торкнулися, просто контакт. Шкіра до шкіри, тепле до теплого. Я більше не могла вдихнути.