Спочатку:
На сторінку книги
Частина друга
Епіграф:
«Нас тягне до меж. Ніби лише поруч з падінням ми по-справжньому відчуваємо себе живими».
Я прокинулась від дзвону у вухах. Не будильник. Щось зсередини, ніби хтось налаштовував розстроєний рояль просто в моєму черепі, натискаючи на одну й ту саму клавішу знову і знову.
Голова гуділа. Не від аперолю, його було всього два келихи – від спогадів. Його голос все ще відлунював десь на межі свідомості, його сміх, його вимова, коли він переходив на французьку.
«Je veux d'l'amour...»
Господи. Ні.
— Досить!
Я різко сіла в ліжку. Ковдра зсунулась, і прохолодне ранкове повітря торкнулось розпаленої шкіри. Мурахи пробігли по руках, і я обхопила себе, намагаючись зігрітись. Чи сховатись.
За вікном народжувався світанок. Небо розливалось рожевим і золотим. Таким ніжним, таким несправедливо красивим, що дивитись на нього з такою важкістю в грудях здавалось злочином.
Телефон спалахнув на тумбочці. Серце підстрибнуло. Потім впало.
Алекс: «Доброго ранку. Ти була неймовірною минулої ночі».
Я дивилась на екран, чекала, що всередині щось ворухнеться: радість, тепло, хоч щось. Натомість — порожнеча. Гулка, театральна порожнеча, як у залі після вистави. Світло згасло, глядачі розійшлись, а ти стоїш на сцені і не пам'ятаєш, яку роль грала. І чи грала взагалі.
Пальці завмерли над екраном.
«Дякую. Ти теж».
Надіслала і скривилась, ніби від фізичного болю. Слова виглядали фальшивими навіть на екрані. Плоскі, неживі, як засушені квіти, що випали зі старої книжки, форма є, а запах давно вивітрився. Кинула телефон на ліжко. Відвернулась до вікна. А в голові знову його голос. Не Алекса.
Скинула з себе білу футболку, в якій спала, відкрила кран, почекала, поки гаряча вода виявить бажання спуститися. Вона мене злила своєю повільністю, як і все останнім часом. Як він.
Нарешті.
Я ступила під душ, і все тіло одразу обмʼякло, майже. Плечі опустились, щелепа розслабилась, але щось всередині залишалось стиснутим. Щось, що не хотіло відпускати.
Заплющила очі. І там, у темряві, був Джеймс; його пальці на клавішах; його погляд крізь увесь зал, не просто погляд, а дотик; тепло його шкіри, коли ми стояли біля мольберту з портретом того старого, так близько, що я чула запах його одеколону і чогось під ним, чогось справжнього, чогось його; його важка, пекуче-гаряча долоня на моєму стегні.
Дідько.
В одну секунду вода стала занадто відчутною на моєму тілі. Ніби кожна крапля перетворилась на пелюстку троянди: м'яку, шовковисту, таку, що хоче, щоб її відчували. Кожна крапля торкалась так, ніби знала, де мені потрібно. Вода знаходила кожен вигин. Я відчувала, як струмінь потіком ковзає між лопатками по хребту, повільно, хребець за хребцем, ніби хтось веде пальцем, вивчаючи мене. Нижче до попереку, де спина вигинається. До ямочок над сідницями, тих маленьких впадин. Мені захотілося відчути його там.. І ще нижче. Вода стікала в ложбинку повільно, неквапливо, безжально. А потім... туди, в найчутливішу точку.
Я задихнулась. Мої руки вперлись у кахель, холодний, мокрий, реальний. Мені потрібна була ця реальність, бо все інше розмивалось. Вода падала на голову, стікала з моїх губ, розкритих, ніби я чекала чогось. Я злизувала краплі кінчиком язика. Закушувала губи, щоб не застогнати. Всередині все стягнулось у тугий вузол і одночасно розширилось. Внизу живота все пульсувало, горіло, хотілось.
Я дихала так, ніби всередині мене містився цілий світ, всі планети, весь космос. Я задихалась від такої кількості повітря, і водночас видихала все, що було, все, що я тримала в собі, все, про що боялась думати. Кожен вдих відгукувався імпульсами внизу тіла. Там, де крапля пройшла свій останній шлях. Там, де я хотіла боже, як я хотіла — щоб були руки Джеймса. Краплі безжально падали вниз, пестили, торкались там, де я забороняла собі думати, там, де тіло зраджувало розум.
Його руки. Боже. Господи.
«Je veux d'l'amour...» — мелодія знову залунала в голові, і я з силою вдарила долонею по стіні:
— Припини!
Але було пізно.
Тіло вже не слухалося. Тіло вже вирішило за мене. Рука ковзнула вниз сама, наче не моя, по животу, по мокрій шкірі, туди, де пульсувало.
Я затримала подих. Пальці торкнулися, і я здригнулася всім тілом.
Заплющила очі. Там було гаряче, мокро не від води, слизько, набрякло так, що торкатись було майже боляче. Я притиснула пальці трохи сильніше, і відчула, як пульсація відгукнулась у всьому тілі, від живота до горла.
Джеймс. Його обличчя, його руки, його пальці на моїй шкірі.
Почала рухатись, повільно, кругами. Маленькі кола навколо набряклого, чутливого центру. Не торкаючись його напряму, поки що, тільки навколо, дражнячи саму себе.
Тіло просило більше.
Я дала йому більше. Притиснула сильніше.
Ноги самі розсунулись ширше. Спина вигнулась, виштовхуючи стегна вперед, назустріч власній руці. Лоб упирався в холодний, мокрий кахель.
Вода спадала по спині, та я вже не відчувала її. Тільки власні пальці. Тільки те, як наростало всередині: туго, гаряче, неминуче. Краплі ковзали по грудях, торкалися сосків, але і вони розчинялися десь на тлі.
Я не відчувала води, я відчувала себе, втрачала контроль. Там, внизу, пульсувало так сильно, що я відчувала власне серцебиття там. Не в грудях, а там, між ніг. Набрякле, гаряче, потребуюче.
Швидше.
Дихання змінилось, стало уривчастим, коротким. Я ловила повітря ротом, ніби його не вистачало. Лоб впирався в кахель. Я підняла підборіддя і торкнулася гарячими губами холодної плитки, гладкої, мокрої. Одна рука на стіні, пальці розставлені, нігті шкрябають по плитці: друга — там, внизу, не зупиняючись. Живіт скорочувався з кожним видихом. Із горла вирвався звук, щось середнє між стогоном і схлипом. Я закусила губу, щоб замовкнути. Не допомогло. Коліна почали тремтіти. Я присіла трохи нижче, розставивши ноги ширше, щоб не впасти. Стегна тремтіли. Внизу живота все стискалося тугіше, ближче, майже на межі. Я заплющила очі міцніше.
Джеймс.
Уявила його руку замість своєї. Більшу, гарячішу, впевненішу. Його довгі пальці торкаються мене, знають, що роблять, знають, де натиснути сильніше. Стискають різко, сильно, і відпускають, зводять з розуму, знов беруть у полон, знов відпускають, зникають убік, і знову полон.
Кожен рух сильний, різкий, гарячий. Його уривчасте дихання на моїй шиї. Його голос низький, хриплий, прямо на вухо. Я майже чула його:
«Ти не хочеш, щоб я зупинявся».
«Тобі не личить спокій».
Дихання зупинилось. Затрималось у грудях. Все тіло напружилось, застигло на межі.
Ще. Ще.
І я впала. Тіло вигнулося, скоротилося. Хвиля прокотилася від центру до кінчиків пальців, гаряча, оглушлива. Дихання зірвалося у стогін, задушений, притиснутий до стіни, рука ледь втримала мене. Пульсувало довго, хвилями. Поки не стихло.
Дихала уривчасто. Тіло стало м’яким, порожнім. Але в голові досі був він.
Джеймс.
Я розплющила очі.
— Твою ж… — прошепотіла я воді. — це була помилка.
Я хочу його. Хочу. Все ще хочу.
Вийшла з душу, загорнута в рушник, у свою кімнату.
Телефон знову ожив. Цього разу — Кейт: «Ти в порядку?»
«Визначення «в порядку» надто розпливчасте», — написала я у відповідь, відчуваючи, як гіркота підступає до горла.
За вікном прокидався Нью-Йорк: гамірний, яскравий, безсоромний у своїй відвертості. Місто, яке ніколи не спить і ніколи не бреше.
На відміну від мене.
Кава, макіяж. Звичний ритуал перетворює мене з живої людини на бездоганну. Кожен рух відшліфований роками практики, консиллер під очі ховає сліди безсонної ночі та небажаних думок, помада малює усмішку, якої немає, туш робить погляд глибшим, приховуючи все, що не повинно бути видно. Я вже не пам'ятала, як виглядає справжня я.
Хоча тоді, в ресторані з Алексом, я думала, що відчула себе…
— Очевидно, я помилялася, — роздратовано сказала собі, збираючи речі в бежеву сумку. Бездоганна сумка для бездоганної жінки, як це все набридло.
Таксі, офіс, зустрічі. Весь день пролетів, як у тумані, розмитий по краях, як акварельний малюнок під дощем. Я усміхалася, кивала, приймала рішення та підписувала контракти: досконала міс Міллер, королева PR.
Жінка, яка ніколи не помиляється.
— Міс Міллер, ваш підпис тут, — сказала Дженні, передаючи документи один за одним, як колоду карт у нескінченній грі.
— «Горизонт Телл» чекає відповіді щодо нової стратегії.
— «Дейлі Пост» просить коментар.
— Засідання перенесли на четверту.
Я кивала, підписувала та диктувала відповіді, відчуваючи себе автоматом, запрограмованим на успіх. До вечора я навіть почала вірити у свою гру. Майже забула смак тієї свободи, що пульсувала в венах, коли чужий голос співав про бажання жити життям сповна.
Так минуло кілька днів.
Джеймс більше не писав, більше не з'являвся. Він зник з мого життя так само раптово, як і з'явився, залишивши після себе лише пляму червоної фарби на сукні та присмак «а що якби» на губах.
Його відсутність відчувалася, як фантомний біль: болить там, де вже нічого немає.
Від Алекса я дізналася, що він поїхав до Парижу, без зворотного квитка. Я не питала деталей, Алекс не пропонував. Він просто почав з'являтися частіше, заповнюючи собою простір, що раптом став порожнім, і я дозволила йому це. Він забирав мене з офісу щодня, в один і той же час, ніби за розкладом, записаним десь у його бездоганному щоденнику. Його пунктуальність була постійною, як схід сонця.
— «Ле Бернардін» сьогодні?
— Щось простіше, можливо? — усміхнулася я, але очі залишалися серйозними. — Я втомилася від формальності.
Він розуміючи кивнув, і ми опинилися в маленькому італійському ресторанчику, де повітря було наповнене ароматом базиліку та свіжої пасти, а офіціанти говорили з таким акцентом, що здавалося, ми десь у римських провулках. Наступного дня в суші-барі з видом на Центральний парк, де кожен рол був витвором мистецтва. Потім в затишному французькому бістро, де грав джаз...
