Раді Вас бачити!

Їдальня зустріла нас блиском срібла й приглушеним світлом свічок. Довгий стіл, застелений білосніжною скатертиною, міг би вмістити двадцятьох гостей. Але сьогодні нас було лише п'ятеро.

Роберт сів на чолі столу. Алекс відсунув для мене стілець ліворуч від себе і батька, я сіла, старанно вдивляючись у скатертину, у свічки, у що завгодно тільки не на Джеймса, який знову опинився навпроти мене. Мама влаштувалася поруч із Робертом, навпроти Алекса. Вона досі тримала свій келих вина, вже наполовину порожній, і роздивлялася їдальню з виразом мистецтвознавця.

— Чудовий фарфор, — зауважила вона, торкаючись краю тарілки. — Мейсен?

— Так, — Роберт ледь помітно кивнув. — Вісімнадцяте століття.

— Моя бабуся мала схожий сервіз, — мама всміхнулася. — Продала його, коли переїхала з першим чоловіком до Мехіко.

Роберт моргнув.

— Переїхала, — повторив він тоном, яким міг би констатувати погану погоду. — До Мехіко.

— Із контрабандистом, — уточнила мама, ніби це щось пояснювало. — Дуже пристрасна була жінка.

— Не сумніваюся.

Його обличчя залишалося непроникним. 

— А ви, Роберте? — мама нахилилася вперед, і її очі знову заблищали. — Ваша родина завжди була така... вкорінена?

— Райти живуть у цьому домі багато поколінь, — відповів він рівно. — Ми не тікаємо.

— Не тікаєте, — повторила мама задумливо. — А як же побачити світ?

— Світ можна побачити й повернутися, — Роберт зробив ковток вина. — Різниця між мандрівником і втікачем у тому, чи є куди повертатися.

Мама схилила голову набік, роздивляючись його з новим інтересом.

—Як цікаво. Людей, які люблять переїжджати, ви називаєте втікачами? — вона зробила паузу. — І від чого ж вони тікають?

— Можливо, від самих себе.

— Тобто тут ви від себе ви не тікаєте? — мама обвела рукою їдальню. — У цих стінах?

— Ні.

Мама помовчала мить, крутнула келих у пальцях, і раптом усміхнулася посмішкою, після якої падали імперії.

— Знаєте, Роберте, я зрозуміла одну річ за своє життя, — вона відкинулася на спинку стільця. — Від себе тікають усередині. Можна сидіти на одному місці роками, і бігти щодня. Можна об'їхати весь світ, і жодного разу не зрушити з місця.

Вона повернулася до мене.

— Правда, Вероніко?

Ні. Ні, мамо, не втягуй мене в це.

Я відчула, як Джеймс напружився навпроти. 

— Правда що? — перепитала я, виграючи час.

Класичний прийом. 

— Що від себе тікають усередині, любонько, — мама дивилася на мене поглядом, від якого ніде було сховатися. — Ти ж у нас експерт із комунікацій. Скажи нам: чи можна втекти від того, хто живе в тобі?

— Тікати від себе немає сенсу, — сказала я. — Потрібно вміти домовлятися.

Мама підняла брову.

— Домовлятися? Поясни.

Я відклала виделку й підняла руки, схрестивши пальці перед обличчям.

— Тікають від внутрішнього конфлікту, — сказала я повільно. — Отже, його просто треба розв'язати.

— І як же його розв'язати? — мама нахилила голову вбік.

— По-перше, перестати звинувачувати себе в тому, що конфлікт є. І цілком точно, навіть не один. Бо це неминуче. Усі ми носимо в собі протиріччя.

Я витримала паузу. Мама всміхнулася.

— А по-друге, треба звернутися до психолога. У глибших відповідях я не компетентна.

Я знову взяла виделку й почала їсти, спокійно, розмірено, ніби щойно не відбувся допит із тортурами.

Розмову закрито. Принаймні, цю.

Мама дивилася на мене з виразом кота, який побачив, що миша втекла в нору: не розчаровано, скоріше з повагою до вдалого ходу.

Мама повернулася до Роберта знову.

— Що ж, Роберте, — промуркотіла вона, — ви завжди так сервіруєте стіл для звичайної родинної вечері? Чи це на мою честь?

Роберт промокнув губи серветкою.

— У цьому домі немає «звичайних» вечерь, Елеоноро. Є лише вечері, гідні цього столу.

— О, стіл, — мама провела пальцем по краю тарілки. — Тобто ми маємо бути гідні меблів?

Роберт завмер із келихом на півдорозі до губ.

— Я не це мав на увазі, — сказав він і замовк.

Роберт Райт замовк. Роберт Райт не знає, що сказати? Це взагалі можливо?

— А що ви мали на увазі? — в її очах затанцювали чортики.

Він відкрив рота. Закрив. Зробив ковток вина, явно щоб виграти час.

— Традиції, — видавив нарешті. — Я мав на увазі традиції.

— Ах, традиції, — мама кивнула з виразом абсолютного розуміння. 

Мені здається, чи слово «традиції» щойно перестало бути аргументом?

Я дивилася на Роберта і бачила щось неймовірне: він губився, відчував слабкість своєї позиції… 

І, мабуть, саме тому продовжив:

— Також, — він відкашлявся, — цей стіл бачив багато важливих розмов. І ця розмова – не виняток.

— Який чудовий комплімент, — мама всміхнулася. — Зараз я почуваюся як Черчилль на Ялтинській конференції.

Джеймс краєм губ усміхнувся.

— Ви більше нагадуєте Рузвельта, — відповів Роберт. — Він теж любив тримати всіх у напрузі.

Мама підняла келих.

— За Рузвельта! — сказала вона. — І за меблі, гідні нас.

Алекс поруч зі мною підняв келих, дивлячись на батька так, ніби побачив єдинорога. Джеймс сидів, відкинувшись на спинку стільця, з келихом у руці, і насолоджувався виставою. Він широко усміхався. І від цієї усмішки в мене перехопило подих. 

Знову. Як завжди.

Розмова потекла далі: мама розпитувала Роберта про маєток, про історію родини, про картини на стінах. І він відповідав, спокійно, стримано, але... інакше. Ніби щось у ньому тріснуло, пустило повітря. Я сиділа й дивилася, як моя мати розбирає на частини Роберта Райта – найвпливовішу людину в цьому домі; і відчувала знайоме безсилля.

На роботі я керувала кризовими комунікаціями для корпорацій, вела переговори з акулами Волл-стріт, не моргнувши оком, я гасила скандали, які могли б знищити світ. Мене називали «холоднокровною», і це був комплімент.

Але перед мамою… Перед мамою я знову ставала тією десятирічною дівчинкою, яка ховалася за дверима, коли Елеонора Міллер влаштовувала черговий «відвертий діалог» із вчителями, сусідами, чиновниками – з будь-ким, хто мав нещастя потрапити під її приціл; дівчинкою, яка стискала кулаки й шепотіла: «Будь ласка, мамо. Будь ласка, не треба. Будь ласка, зупинись».

Вона ніколи не зупинялась. Ні, вона не була жорстокою, не була несправедливою, і вона не була такою завжди. Елеонора Міллер відкрилася у всій своїй красі через рік-два після того, як тато пішов. Після того випадку і її депресії все змінилося, принаймні, я так це запам’ятала. Вона стала втіленням внутрішньої чесності й оголеної пристрасті – коктейль, який змітав усе на своєму шляху. Люди поруч із нею або горіли разом із нею, або згорали дотла, третього варіанту не було.

Можливо, саме тому таких людей я боялася найбільше на світі. Не тому, що вони погані, а тому, що вони справжні. А поруч зі справжнім неможливо прикидатися, неможливо ховатися, неможливо бути наполовину. Мабуть, тому я й бачилася з мамою так рідко. Я уникала її.

Я подивилася на Джеймса. Він крутив виделку з такою концентрацією, як ніби та була головоломкою, яку він намагався розгадати. І раптом я зрозуміла.

Він такий самий. Та сама оголена чесність. Та сама небезпечна пристрасть.

Наші погляди зустрілися, і світ навколо: срібло, свічки, голоси; розчинився в тій безодні, що лежала між нами. Я відвернулася першою. Звичайно, першою.

— Скажи мені, Алексе, — почала мама, сьорбаючи вино з виглядом тієї, що готується до важливого допиту, — як ти зрозумів, що моя донька – та сама?

— Це було... несподівано, — він усміхнувся, дивлячись на мене з ніжністю. — Коли вона облила мене шампанським.

— Невже? Як цікаво. І як це сталося?

— Того дня ми були на заході в галереї, де якраз виставлявся Джеймс, — Алекс взяв мене за руку. — І вона запропонувала втекти просто посеред заходу. Я відвів її до маленького джаз-бару неподалік.

— Чому? — мама подивилася на мене.

Алекс відповів за мене:

— Вона сказала, що помирає від нудьги.

Джеймс поперхнувся вином. Усі, як за командою, подивилися на нього.

— Вибачте, — він притиснув серветку до губ, його голос залишався спокійним. — Просто не туди…

Коли Алекс знову почав говорити, очі Джеймса знайшли мої. Його брови здригнулися, а погляд передавав справжнє здивування, змішане з ноткою сарказму. Він єдиний серед присутніх знав, чому я справді втекла. І причина точно була не в нудьзі.

— Вероніко, — мама здійняла брову з театральним подивом. — Невже там було настільки нудно?

Алекс усміхнувся, навіть не підозрюючи, що в кімнаті щось горить.

— Не настільки. Але, думаю, справа в тому, що Вероніка дуже непередбачувана.

Джеймс видав тихий звук: щось між смішком і видихом, звук людини, яка намагається проковтнути сміх і давиться ним. Він дивився на мене з виразом обличчя, від якого я хотіла дві взаємовиключні речі: зникнути й ніколи його більше не бачити або кинути в нього хлібним кошиком і дивитися, як він ухилятиметься.

Я подивилася на нього поглядом, який мав означати: «Припини, а то я тебе вб'ю». Він подивився у відповідь поглядом, який означав: «Спробуй». Мама перевела погляд з мене на Джеймса, потім на Алекса.

— Це неймовірна історія, — мама всміхнулася. 

— Скажи мені, Роберте, — вона ковтнула вина, — як ти ставишся до порушення традицій?

Роберт поклав ніж і виделку паралельно: ідеально рівно. Я підозрювала, що він і спав паралельно до стін.

— Залежить від того, яких саме.

— Наприклад, — мама нахилилася вперед, і мені раптом стало холодно, хоча в їдальні було двадцять три градуси і горів камін, — якщо твоя невістка виявиться не такою... консервативною, як очікувалося?

Вона зупинилася, зробила паузу. 

— Непередбачуваною, як каже твій син. І зробить щось, чого ти зовсім не очікуєш.

Я поперхнулася. Не кашлянула, не вдавилася, я поперхнулася так, що вино спробувало вийти через мій ніс.

Мамо! Мамо, що ти робиш?! Мамо, ми ж домовлялись! Гаразд, ми не домовлялися. Але… я ж твоя донька!

— Знаєш, Елеоноро, — раптом усміхнувся Роберт, — моя покійна дружина колись перефарбувала їдальню в багряний колір просто тому, що їй набрид зелений.

Він помовчав, і щось м'яке промайнуло в його очах. Щось, чого я ніколи раніше не бачила.

— Я не міг їсти тут тиждень, бо колір виїдав очі.

Тиша.

Алекс і Джеймс завмерли. Вони дивилися на батька так, ніби він раптом заговорив чужою мовою.

Він згадав дружину при всіх. Роберт Райт, який ніколи не говорить про особисте, щойно розповів історію про свою покійну дружину.

— І що ти зробив? — тихо запитала мама. У її голосі несподівано з’явилися ніжні нотки.

— Звик, — Роберт знизав плечима. — А потім навіть полюбив. І закохався в неї ще сильніше, — Роберт подивився мамі прямо в очі. 

— О! — мама відкинулася на спинку крісла, явно вражена. — Тож якщо твоя майбутня невістка одного дня вирішить, наприклад... пофарбувати твій кабінет у рожевий...

— Мамо! — я витріщилася на неї з жахом.

— Що? Це гіпотетично. Суто теоретично як уявний експеримент.

— У такому разі, — Роберт нахилився вперед, і блиск спалахнув у його очах, — я б запропонував бордовий.

Алекс протер обличчя долонями, повільно, ретельно, жестом людини, яка перевіряє, чи не спить. Я його розуміла. Господи, як я його розуміла. 

— Кажучи про кольори… — мама промокнула губи серветкою.

Я внутрішньо напружилася всім тілом: кожним м'язом, кожним нервом, кожною клітиною свого тренованого на мамині витівки організму. Бо я знала цей жест. Коли вона так робила, зазвичай слідувало щось вибухове.

— Джеймсе, — вона повернулася до нього з усмішкою, що не віщувала нічого доброго. Ніжною, теплою, абсолютно смертоносною усмішкою. — Чому ти використав саме бордовий у картині, що висіла в галереї на Манхеттені?

Ні! Ні, мамо, тільки не це. Не за столом, який «бачив багато важливих розмов». Бо ця розмова може стати останньою.

Алекс підняв голову, явно не розуміючи підтексту. Джеймс завмер із келихом у руці, потім повільно підняв очі від тарілки, щось сире й чесне спалахнуло в них.

— Цей колір занадто... особистий для мене.

— Особистий? — Роберт підняв брову. — Вони можуть бути особистими? Ніколи не думав, що художники можуть віддавати якимось кольорам перевагу.

— О, кольори можуть розказати більше за слова, — сказала мама. — Особливо коли справа стосується почуттів.

— Мамо... — я спробувала її зупинити.

Але безуспішно. Зупинити Елеонору Міллер – все одно що зупинити поїзд, поклавши руку на рейку. Поїзд не зупиниться, а руки не стане.

— Наприклад, бордовий, — вона ніби не чула мене. — Це колір пристрасті, яку намагаються сховати за пристойністю. Чи не так, Джеймсе?

— Не завжди вдається сховати, — сказав він, навіть не піднімаючи очей. Просто кинув відповідь.

Поклав у рот шматок стейка, повільно, ретельно пережовуючи. Із виразом обличчя, від якого мене пройняло тривогою.

«Не завжди вдається сховати». О, Боже. 

— Цікава теорія, — Роберт подивився на маму з якимось новим виразом. Ніби намагався відвернути увагу до себе. — А що ти думаєш про зелений?

— Зелений? — вона нахилила голову. — Колір тих, хто чекає, хто спостерігає, хто не наважується діяти.