Раді Вас бачити!

Я доїла круасан і потягнулася за телефоном. Кишені були порожні. Телефон залишився в кімнаті, а мені треба було написати Дженні, дізнатися, чи вирішилась проблема з контрактом.

— Я на хвилинку, — сказала Алексу. — Забула телефон.

Він кивнув, не відриваючись від свого екрану. 

Коридор був порожній та тихий. Я майже дійшла до кімнати і побачила його: Джеймс йшов мені назустріч: руки в кишенях, на губах красувалась та сама усмішка, від якої хотілося одночасно вдарити його і притиснутися ближче.

— Доброго ранку, — він зупинився переді мною. — До речі, у тебе дуже гарна білизна. Ота чорна мереживна.

Я відчула, як кров кинулася до щік.

— Ти...

— І ще питання, — він нахилив голову, очі смішливі, але щось темніше ховалося за ними. — У тебе є лунатизм? Бо вночі ти була дуже... активна.

Щось усередині мене вибухнуло. Я схопила його за рукав і потягнула до своєї кімнати.

— Воу-воу-воу, — він дозволив себе тягнути, підняв вільну руку. — Легше. Це викрадення? Маю телефонувати адвокату?

Двері зачинилися за нами.

— Замовкни!

— Чи може це пропозиція? — він озирнувся по кімнаті. — Бо якщо так, то я очікував більше романтики. Свічки там, скрипалі, може, троянди.

— У мене є лише одне питання, — я стояла, схрестивши руки на грудях. Намагалася виглядати впевнено, але не виходило.

Він одним рухом підхопив мене за талію, притиснув до стіни. Стегна розташувались між моїми, руки на моїй талії, подих на моєму обличчі.

— Що ти… 

— Тссс.

Його пальці ніжно, повільно ковзнули по моїй щелепі, по підборіддю, підняли моє обличчя до його. Великий палець погладив мою нижню губу, легко, ледь відчутно. Я забула, як дихати.

— Спочатку ти. Нічого не хочеш мені сказати? — запитав він, переводячи погляд з моїх губ на очі.

Його вираз був болісно ніжним і водночас голодним, ніби він стримував щось, що рвалося назовні, ніби кожна секунда коштувала йому зусиль.

Я що, потрапила у свій сон? Вони віщі? Що відбувається?

— Що ти робиш? — прошепотіла я.

— Чекаю, — його великий палець знову погладив моє підборіддя. — поки ти скажеш правду.

— Яку правду?

— Ту, яку ти шепотіла уві сні.

Серце зупинилося. Або почало битися так швидко, що я перестала відчувати окремі удари.

— Я нічого не шепотіла.

— Шепотіла, — він нахилився ближче. Його губи опинилися біля мого вуха. — Моє ім'я. І ще дещо.

Я облизала пересохлі губи. Низ живота знову стиснувся дуже знайомо, так само як уві сні. Тільки зараз я не спала.

— Ти мені відповіси, — нарешті прошепотіла я.

Він відсунувся зовсім трохи: достатньо, щоб дивитися мені в очі.

— Питай, — прошепотів він.

— Хто мене роздягнув?

Його погляд не здригнувся, не відвівся.

— Хто зняв мою білизну, Джеймсе?

Тиша. Густа. 

— Ти, — сказав він нарешті. — Сама.

— Я не пам'ятаю.

— О третій ночі, — він нахилився ближче, і його губи майже торкалися моїх. — Ти прокинулась, сказала, що тобі гаряче, стягнула сукню і кинула її мені в обличчя.

— А білизна?

— Попросила мене відвернутися.

— І ти відвернувся?

Мить тиші, коротка, небезпечна.

— Так.

Його губи були усього за міліметр від моїх. Я відчувала їхнє тепло, їхню близькість. 

— Вероніко? — голос Алекса з коридору. — Ти тут?

Я завмерла, кров застигла в жилах. Чулися кроки, він йшов сюди.

— Злізь з мене, — прошипіла я, штовхаючи Джеймса в груди. — Швидко!

Він не поспішав. Повільно, занадто повільно, відпустив мої руки, відступив на крок все ще з усмішкою на губах.

— Джеймсе!

— Вже йду, — він відступив за двері й став так, що з коридору його не було видно.

— І щоб я тебе не чула, — прошипіла я.

— Я буду тихий, як миша, — прошепотів він. — Маленька мереживна чорна миша.

Я кинула на нього вбивчий погляд і відчинила двері.

Алекс стояв на порозі. 

— Все в порядку? — він зазирнув мені за плече. — Я чув голоси.

— Так! — сказала я занадто голосно. — Все чудово. Я просто... шукала телефон. Розмовляла сама з собою. Знаєш, як буває.

— Знайшла?

Телефон був на ліжку. Я швидко підбігла й схопила його.

— Ось він! — помахала в повітрі. — Знайшла.

Коли поверталася до дверей, мій погляд мимоволі ковзнув у куток кімнати. Джеймс стояв за дверима, тримаючи руки в кишенях, а на обличчі була та сама усмішка. Він навіть не намагався ховатися. Просто стояв і дивився на мене.

Два брати. Один на порозі. Інший за дверима. І я… між ними.

Він що, зовсім не боїться що Алекс його побачить? Що все розкриється? Боже. Кого я розбудила?

— Ідемо? — Алекс простягнув руку.

— Так, — я взяла його долоню. 

Ми йшли коридором, і з кожним кроком щось спливало з глибини пам'яті, уривками, картинками.

Чому я роздяглась? Що я шепотіла? Чому він залишився?

І раптом: спалах. Його обличчя наді мною в напівтемряві. Місячне світло на вилицях. Мої пальці, вчеплені в його долоню. Сльози на моїх щоках. Мій голос хриплий, зламаний: «Я більше не можу, не можу вдавати, не можу дивитися на тебе і робити вигляд, що нічого не відчуваю».

І далі – ще гірше.

«Я люблю тебе. Давно, завжди. Я піду до нього зараз і скажу все». Тоді я хотіла встати й піти до Алекса посеред ночі, п'яна, в сльозах, і сказати йому, що кохаю його брата. А Джеймс мене зупинив.

Його голос, ніжний, але твердий: «Ні. Не так, не сьогодні. Поспи».

Потім мені стало гаряче. Я стягнула сукню, білизну, п'яно, незграбно, не думаючи. Він відвернувся і чекав. А потім я знову знайшла його руку в темряві, сплела пальці з його. І так і заснула: з його долонею в своїй, з його обличчям, останнім, що бачила.

Ноги підкосилися.

— Алексе, — я зупинилася біля туалету на першому поверсі. — Секундочку. Я швиденько.

— Звісно.

Двері зачинилися за мною. Я обперлася об раковину, дивлячись на своє відображення в дзеркалі: бліде, перелякане. Тепер я розуміла чому він так змінився, чому ці усмішки, чому ця впевненість, чому він більше не ховається.

Він думає, що я його люблю. Бо я йому сказала. І хотіла скасувати весілля тієї ж ночі.

— Господи, — прошепотіла я своєму відображенню. — Боже, що я наробила?

Я стояла, вчепившись у раковину, і намагалася дихати: вдих, видих, вдих. Сором, страх, надія – все змішалось у в'язку, гарячу масу, що заповнювала груди, горло, очі.

Надія? Чому надія?

Може, тому що нарешті зізналась собі? Вголос. Без відмовок, без «це просто потяг», без «мені здалося».

Я сказала йому, що люблю його. А що, якщо це правда? Чи це просто бажання забороненого? Адреналін від того, що не можна? Азарт гри, де ставка – чуже серце?

Я не знала. Але там, у глибині, щось тихо шепотіло: «Ти знаєш. Завжди знала. Просто боялась визнати.”

Господи. Що робити?

Я відкрутила кран. Холодна вода вдарила в долоні. Я плеснула нею в обличчя раз, другий, третій, допоки холод не пробрав до кісток.

— Вероніко? — голос Алекса з-за дверей. — Все добре?

— Так! — голос занадто високий. — Вже виходжу!

Витерла обличчя рушником і відчинила двері.

Алекс стояв там. Людина, яка мене любить, людина, яку я маю любити.

— Ти точно в порядку? — він взяв мене за руку. — Ти бліда, як стіна.

— Обіцяю більше ніколи не пити стільки вина, — я змусила себе посміхнутися. 

— П'єр вміє спокушати, — Алекс посміхнувся у відповідь. — Хочеш, можемо потім порепетирувати наш танець?

Хочу? Якщо зараз відкладу – невідомо, чи буде весілля. Я просто втечу, я себе знаю. Втечу, не озираючись.

Усвідомлення пробило, як холодний душ.

Ні. Я не можу так вчинити. Не з Алексом. Не з людиною, яка півтора року був поруч, яка ніколи не давала приводу сумніватися, яка дивиться на мене зараз із такою теплотою, що хочеться провалитися крізь землю. Зараз потанцюю з ним і все пройде. Все має пройти.

— Так, — сказала я. — Давай порепетируємо зараз.

Він посміхнувся, щиро, радісно.