Раді Вас бачити!

Тиша і темрява. Така, в якій губишся, розчиняєшся. 

Я відступила і вдарилася спиною об холодний камінь. Він контрастував із жаром, що розливався моїм тілом. Нікуди було тікати. І якщо бути цілком чесною з собою, я і не хотіла тікати. Усе моє тіло перетворилося на оголений нерв, стиснуту пружину, готову розкрутитися від найменшого дотику.

Джеймс рухався до мене повільно, майже ліниво. У темряві я не бачила його обличчя, але якимось первинним інстинктом відчувала напругу, яку він випромінював. Увесь простір навколо нас пульсував нелюдським бажанням. Його запах дістався до мене раніше, ніж він сам. Мій наркотик, мій вирок, моя єдина залежність, від якої я не хотіла лікуватися.

— Вероніко, — його голос був хриплим. Зламаним. — Мені боляче.

— Де?

Він узяв мою долоню й поклав собі на груди. Я відчула жар його тіла крізь тканину. Серце під моїми пальцями було шалене, неритмічне, як у загнаного звіра.

— Тут, — прошепотів він. Але не зупинився.

Його рука повела мою долоню нижче: по ребрах, по животу повз пупок, нижче. Я перестала дихати. Він притиснув мою долоню до себе там, де його тіло говорило правду голосніше за будь-які слова.

— І тут, — видихнув він мені в губи.

Він притиснув мене до стіни різко, без попередження. Холодний камінь під лопатками, його гаряче тіло переді мною. Контраст, від якого перехопило подих. Тіло відгукнулося спалахом, що пронизав від хребта до низу живота. Спочатку його руки лягли на талію, пальці стиснулися, не ніжно, владно, так тримають те, що вирішили забрати. Потім руки поповзли нижче, по стегнах. Повільно, занадто повільно. Він знущався з мене цією повільністю: знав, що я горю, і не поспішав.

— Джеймсе.

— Тихо.

Його долоні дійшли до сідниць, стиснули жадібно, грубо, без питань, притягнули до себе, впритул. Туди, де його тіло не залишало сумнівів. Я здавлено видихнула, він видихнув мені у шию.

— Ти розумієш, — його губи проти моєї шкіри, — що я намагався?

Укус. Несподіваний, болючий, солодкий.

— Намагався не думати про тебе…

Язик, там, де щойно були зуби, заспокоїв, спалив.

— Не дивитися…

Губи нижче, на ключиці, і знову зуби.

— Не уявляти…

Я вчепилася йому в плечі. Мої ноги мене не тримали.

— І що? — прошепотіла я. — Вийшло?

Він підняв голову. У темряві я не бачила його очей, але відчувала погляд: важкий, голодний, такий, від якого одяг стає зайвим.

— Як думаєш?

Його рука ковзнула між нами вниз, нижче, під край сукні. Я перестала думати взагалі. Його пальці торкнулися мене там, де я вже була мокрою, готовою, відчайдушною. Гаряча хвиля пронизала від хребта до низу живота. Я зарила пальці в його волосся, м'яке й неслухняне. Притягнула його ближче, хоча ближче здавалося неможливим.

Мої стегна рухалися самі, назустріч його пальцям, шукаючи тертя, шукаючи більшого. Стогони народжувалися в горлі і тонули в його поцілунках, жадібних, владних, таких, що забирали повітря. Він цілував мене так, ніби хотів випити до дна, глибоко, жадібно, забираючи повітря з моїх легень.

Він відсунувся на мить, дозволив вдихнути. Його рука пішла вгору, і я ледь не заскімлила від втрати. Там, між ніг, все ще пульсувало, чекало, благало повернутися. Але його рука вже була вище: на ребрах, на вигині грудей. Долоня стиснула груди крізь тканину, а потім пальці зачепили виріз сукні, потягнули вниз. Грудь обдало холодним повітрям підвалу, сосок затвердів миттєво.

Електричний удар прошив від грудей униз, туди, де все тремтіло й благало про продовження. З мене вирвався судомний схлип, цього було так мало, до пекельного болю мало. Хотілося більше: його роту, його язика, його зубів.

— Будь ласка, — видихнула я, не впевнена, про що саме прошу. Скоріше про все одночасно.

— Будь ласка що? — його голос був хриплим, темним, таким, що змушував низ живота стискатися ще сильніше.

— Не зупиняйся.

Моя рука сповзла між нами, нижче по його животу, по ременю. Нижче. Пальці торкнулися його крізь тканину: твердого, гарячого, напруженого так, що здавалося, що йому теж боляче. Джеймс загарчав: глухо, крізь стиснуті зуби, прямо мені у вухо. Його стегна мимоволі подалися мені назустріч.

— Вероніко, — попередження чи благання, я не зрозуміла. Мені було байдуже.

Я стиснула пальці сильніше. Його рука вп'ялася мені в стегно, рот накрив мій: голодний, вибагливий, такий, що забирав повітря. Одна рука м'яла мої груди, інша знова збирала поділ сукні, поки пальці знову не торкнулися голої шкіри стегна. Потім ковзнули вище по внутрішній стороні. Я застогнала йому в губи. Ноги розсунулися самі. Його пальці дійшли до краю білизни, завмерли на мить, довгу, нестерпну мить, а потім залізли під тканину.

Я була мокрою, соромно, безнадійно мокрою. І коли його пальці торкнулися мене там, ковзнули по гарячій, набряклій плоті, я вже не стогнала. Я кричала тихо, йому в губи, але кричала.

Рухи вгору-вниз, оминаючи те місце, де я найбільше потребувала, дражнили, знущалися, збирали вологу і розносили її скрізь.

— Джеймсе... — благання. Чисте, відчайдушне благання. — Будь ласка...

— Що? — його голос був оксамитом і отрутою. — Скажи мені. Скажи, чого ти хочеш.

— Тебе. Всередині. Зараз.

Один палець ковзнув у мене, повільно, болісно повільно. Я вигнулася, насаджуючись на нього.

— Ні, — голос тремтів, ламався. — Хочу тебе всього.

Мої руки потяглися до його ременя, пальці не слухалися, тремтіли, плуталися в пряжці. Він перехопив мої зап'ястя, стиснув, притиснув до стіни над моєю головою. Він притиснувся лобом до мого і важко дихав. 

— Лише трохи більше... Благаю.

— Вероніко, — його голос звучав так низько, що резонував крізь моє тіло, як вібрація. — Подивися на мене.

Я відкрила очі. Перед очима стеля, біла стеля моєї спальні. Ранкове світло крізь штори.

Боже. Це був сон.

Я лежала в ліжку, заплутана в простирадлах, із серцем, що калатало десь у горлі. Між ніг пульсувало гаряче, вологе, незадоволене. Мої пальці стискали подушку, ту саму, в яку я, мабуть, стогнала його ім'я.

Сон. Просто сон.

Безжалісний промінь сонця ударив прямо в око. Я застогнала, намагаючись сховатися під подушку. Голова розколювалася, а в роті було сухо, як у пустелі.

Прокляття. Прокляття. Прокляття!

Простирадла були вологими від поту. А я була голою. Зовсім без нічого.

Я різко сіла, стягуючи ковдру до підборіддя, наче хтось міг побачити. Серце калатало вже з іншої причини.

Чому я гола?

Вчора... вчора він приніс мене в кімнату, зняв пальто, чобітки, накрив ковдрою – я пам'ятала це, крізь туман, крізь дрімоту, але пам'ятала. Я була в сукні, в тій червоній кашеміровій сукні. А тепер на мені нічого, жодної тканини на тілі.

Я обережно підняла ковдру, глянула вниз.

Гола повністю.

Сукня лежала не на підлозі, а акуратно складена на кріслі, поруч лежала білизна.

Хто?.. Я? У напівсні? Чи… Ні. Ні-ні-ні.

Я затиснула долонями обличчя.

Будь ласка, нехай це буду я. Нехай я сама роздяглася уві сні, бо мені було гаряче. Нехай це буду я. Бо якщо не я...

Я не була готова думати про альтернативу.

Я обернулася. На нічному столику стояла склянка води й дві таблетки аспірину. Поруч лежала записка, написана розмашистим почерком:

«Від головного болю. P.S. Ти хропиш».

Я витріщилася на папірець, потім на таблетки, на воду, знову на папірець. Це був не почерк Алекса, не той акуратний, каліграфічний, де кожна літера виведена з педантичністю людини, яка звикла до контрактів і дрібного шрифту. Цей почерк був іншим: різкі штрихи, нахилені вправо, ніби літери кудись поспішали.

Джеймс. Він був тут. Він бачив мене голою. Він залишив аспірин і записку про хропіння.

Я застогнала і впала обличчям у подушку. Скривилася, бо пам'ять почала постачати образи з учорашнього вечора: винний підвал; Софі та її руки, що ковзали по плечах Джеймса, як змії; моя істерика з вином... 

О Боже. Я блювала. А він... він тримав моє волосся.

…як я висла на його руці, як притискалася губами до його шиї, як тицяла пальцем йому в прес і питала, чи він робот, як моя рука сповзла нижче...

Ні. Ні-ні-ні. Як я назвала його запах? Буря з райських квітів?

Я знову застогнала.

А потім він ніс мене на руках, вкривав ковдрою, цілував у маківку. І я сказала йому... що я йому сказала? Щось про морозиво? А ще той сон. Господи.

І знову натягла ковдру на голову. 

Може, якщо я сховаюся під нею назавжди, реальність просто зникне? Або принаймні вдасть, що вчорашній вечір ніколи не відбувався?

Цікаво, що гірше: пам'ятати кожну секунду минулої ночі чи не пам'ятати нічого? Бо зараз я застрягла десь посередині: уламки спогадів спалахували, змушуючи мене червоніти сильніше з кожним разом.

Хтось постукав у двері. Я завмерла під ковдрою й перестала дихати.

— Вероніко? — голос Алекса. — Ти прокинулась?

Я сіла так різко, що голова закрутилася.

— Так! — голос був хриплим, чужим. — Хвилинку!

Записка. Записка на столику. Його почерк.

Я схопила папірець і запхала його під подушку, потім поставила склянку з водою на підлогу за ліжко, таблетки заховала в кулак. Серце калатало так, ніби я ховала труп, а не клаптик паперу.

Двері відчинилися.

— Доброго ранку, соня, — сказав Алекс, просунувши голову крізь двері. 

Його голос був ясним, як джерельна вода, занадто ясним для моїх запалених нервів. 

Алекс сів на край ліжка, нахилився, поцілував мене в лоб. Його погляд ковзнув по мені: розпатлане волосся, ковдра, притиснута до грудей, голі плечі.

— Як ти себе почуваєш?

— Голова болить, — це була правда. — Трохи.

— Не дивно, — він усміхнувся знову. — Джеймс сказав, ти вчора... розважилась.

Джеймс сказав… Що ще він сказав?

— Що саме він сказав? — я намагалась, щоб голос звучав легко.

— Що ти мила, коли п'яна. І що ви повернулися додому о другій ночі.

Мила. Він назвав мене милою.

Алекс нахилився, щоб поцілувати мене. Я повернула голову, і його губи торкнулися щоки.

— Я зуби не почистила, — сказала швидко. Занадто швидко. — Як твоя робота? Вирішив той терміновий випадок?

Він завмер на мить. Щось промайнуло в його очах: здивування? підозра?, але зникло так само швидко.

— Так, — він випрямився. — Довелося попрацювати до третьої ночі, але все владнав.

До третьої ночі.

 — Вибач, що залишив тебе. Сподіваюся, Софі не надто тебе турбувала?

Її розповіді про Париж, її погано прихована лють, коли він посадив мене поряд із собою в машині. «Ти сідаєш спереду, Софі». Боже, як він це сказав: як відрізав її.

— Ні, — збрехала я, відчуваючи, як горло стискається. Думаю, я вже ненавиділа себе. — Усе було... весело.

— Шкода, що мене там не було. Мабуть, було цікаво, — Алекс підвівся, поправляючи ітак бездоганні манжети. — До речі, не забувай, що сьогодні приїжджає твоя мама.

— Точно! — мій голос звучав як дзвін на похороні.

Мама. Сьогодні. Сюди. Ніби мені бракувало проблем.

— Ти точно в порядку? — він дивився на мене уважно. — Ти якась бліда.

— Похмілля, — я спробувала посміхнутися. — Нічого страшного.

— Добре, — він кивнув. — Сніданок за півгодини.

Коли двері за Алексом зачинилися, я впала назад на подушки. 

Елеонора Міллер і дім Райтів – це буде цікаво.Особливо з огляду на те, що голова розколюється, а десь цими коридорами ходить Джеймс, якому я вчора сказала... що саме я йому сказала?

Я заплющила очі, намагаючись згадати.

Згадала.

Я згадала його погляд, коли я сказала щось про «просочитися глибоко всередину і залишитися. На-зав-жди».

Боже. Я справді це сказала?

А потім – провал: чорна діра в пам'яті.

Він накрив мене ковдрою, поцілував у маківку, і... що? Як я опинилася голою?

Цей момент відмовлявся спливати, ніби хтось вирізав шматок плівки з мого мозку.

 Я змусила себе встати. Ноги були як вата, у скронях пульсували.

У ванній дзеркало виявилося безжалісним співрозмовником. На мене дивився привид: блідий, із синцями під очима кольору грозової хмари; волосся жило власним бурхливим життям, сплутане, наче я боролася з подушкою всю ніч. Мабуть, так і було, враховуючи той сон.

Цікаво, чи бачив він мене такою, коли заходив уночі, коли залишав воду і записку? Чи я вже була голою?

Я оглянула себе в дзеркалі: шия, ключиці, груди; жодних слідів, жодних синців, жодних доказів. Тільки сон, яскравий і гарячий.

Телефон вибухнув дзвінком. Звук відлунав у черепі, як у порожньому дзвоні.

— Міс Міллер? — голос Джен різав гостріше за скальпель. — Вибачте, що турбую, але в нас проблема з контрактом. Деталі у вашій пошті.

— Зараз перевірю.

Я плеснула в обличчя крижаною водою, думки трохи прояснилися. 

Робота. Точно. Є ще нормальне життя. Життя, де не доводиться мати справу з похміллям та непристойними снами. Боже. У що я себе втягнула? Це якась сюрреалістична ситуація, або мексиканська теленовела. Не знаю, що гірше.

Я написала Алексу: «Пропущу сніданок. Терміновий контракт. Вибач».

Відповідь прийшла за секунду: «Без проблем. Принести тобі каву?»

Алекс завжди розуміючий, завжди правильний, завжди там, де має бути. На відміну від мене.

«Не треба, дякую. Сама спущусь пізніше».

Це була брехня. Я не збиралася спускатися, поки не переконаюсь, що кухня порожня, поки не зникне ризик зіткнутися з тим, із ким я не готова зіткнутися, поки не згадаю, як саме опинилася голою у власному ліжку.

Прийнявши душ, якомога швидше за мого стану, я сіла вирішувати невідкладні справи. Година пролетіла у вихорі дзвінків, листів та нескінченних правок контрактів. Робота – найкращі ліки від небажаних думок. Шлунок нагадав про себе голодним бурчанням саме тоді, коли телефон блимнув повідомленням від мами:

«Буду на вечерю. Ще раз надішли адресу цього затхлого кубла».

Мама ніколи не страждала від надмірної дипломатії.

Я зупинилася біля дзеркала перед виходом із кімнати. Я обрала сукню, темно-синю, із щільного крепу. Тканина м'яко облягала тіло, тримаючи форму, але рухаючись разом зі мною при кожному подиху. Приталений силует, довгі рукави, скромний виріз, спідниця стікала від талії до коліна м'якими хвилями, усе стримано, майже строго.

Вдихнула, видихнула. Визирнула в коридор – там порожньо. 

Можна проскочити на кухню непоміченою.

Зробила три кроки, і…

— Як голова?

Я врізалась в Джеймса. Точніше, в його груди, тверді, обтягнуті темно-синім светром, що пахнув чимось деревним і свіжим.

Джеймс виглядав обурливо добре: жодного сліду похмілля, жодного сліду минулої ночі, тільки волосся все ще вологе після душу, і очі, в яких спалахнуло щось схоже на веселощі.

Мої губи викривилися в легку усмішку.

Вероніко, перестань витріщатися на його губи.

— Голова? — перепитала я, ніби слово втратило сенс.

— Я залишив аспірин.

— Я знаю. Дякую.

— І воду.

— Так.

Він піджав губи, звузив очі – вираз задоволеного детектива, який щойно розкрив справу.

— Як спалося?

— Не питай, — я спробувала пройти повз нього, але він оперся рукою об стіну, перегородивши мені шлях.

Його поза була розслабленою, майже ледачою, і болісно нагадувала мені мій сон. Тільки зараз між нами не було рятівної темряви.

— Ти говориш цікаві речі уві сні.

Я застигла.

— Що?

— Щось про морозиво, що тане і просочується… — його губи смикнулися в тій напівусмішці, від якої мої коліна слабшали і уві сні, і наяву. У бурштинових очах танцювали чортенята. — Не нагадаєш, куди?

Я хотіла його вбити. Серйозно. Прямо тут, у коридорі.

— Заткнися!

Я штовхнула його в плече. Це було так само безрезультатно, як намагатися зрушити мармурову статую, тільки мармур не такий гарячий і не пахне так п'янко — кавою і чимось первісним, звіриним. Він навіть не здригнувся. Його усмішка стала ширшою. А в очах з'явився той небезпечний блиск, який я бачила… півроку тому.

О, ні! О, так! Чорт!

— Джеймсе, — голос Роберта розрізав повітря, як батіг. — Зайди до мене в кабінет.

Блиск у очах Джеймса згас, а щелепа напружилась.

— Йду, батьку.

Він відштовхнувся від стіни, звільняючи прохід. Але перш ніж піти нахилився до мого вуха, його губи майже торкнулися мочки, коли він прошепотів:

— Продовжимо пізніше. Мені цікаво, що там далі з морозивом.

І пішов.

Я притулилася до стіни, відчуваючи, як підгинаються коліна від його близькості, від цього шепоту, у мене знову стало гаряче між ногами.

— Боже, що я наробила? — пробурмотіла я, притискаючи долоні до палаючих щік. — Чи не викликала я привида з минулого?

— Вероніко?

Голос Алекса змусив мене підстрибнути, як школярку, спійману з цигаркою. Алекс стояв біля сходів і дивився на мене з тим своїм спокійним, уважним поглядом.

— Ти чого тут стоїш? Все добре? Голова крутиться?

— Ні, я... — я відтулилась від стіни. — Я працювала, а тепер йду снідати.

Мій голос звучав дивно навіть для мене: занадто високо, занадто швидко.

— Точно? — він підійшов ближче. — Ти почервоніла.

— Гаряче, — сказала я. — У коридорі гаряче.

Він озирнувся. У коридорі було прохолодно. Ми обидва це знали.

— Ходімо, — він простягнув руку. — Я тобі кави налию.

Кухня пахла свіжою випічкою і кавою. Сонячне світло заливало простір. Воно було надто яскраве для мого похмілля й надто чисте для моїх думок.

Алекс налив мені каву, поставив тарілку з круасанами. Я сиділа і намагалася не думати. Не виходило.

— До речі, — він сів навпроти. — Я хотів тебе попросити.

— Так?

— Наш танець на весіллі…

Весілля. Ще й весілля.

— Що з ним?

— Хочу попрактикуватися, — він посміхнувся. — Знаєш, я не найкращий танцюрист. Не хочу зганьбитися перед гостями.

— Зараз? — я відчула, як пересохло в роті. Пам'ять зрадливо підкинула образ: інші руки, іншу музику, і мій чудовий сон.

— Чому б ні? — він усміхнувся. — Якщо в тебе є на це час, звісно.

— Добре, — я змусила себе усміхнутися у відповідь, сподіваючись, що усмішка не виглядатиме такою фальшивою, як відчувається. — Тільки дозволь спочатку поїсти.

Мені потрібна була проклята міцна кава, і, можливо, екзорцист, щоб вигнати спогади про той сон з голови. Бо я виходжу заміж через тиждень.