Раді Вас бачити!

Зимовий сад пах вологою землею і, звісно ж, квітами.

Яскраво-білі орхідеї, густі пурпурові гортензії, щось кучеряве й помаранчеве, назви чого я не знала, але що виглядало образливо щасливим для рослини, що живе в теплиці. Усі вони цвіли, ніби їхнє життя було простим і зрозумілим. Бо воно й було простим і зрозумілим. Вони – рослини. Їм не потрібно обирати між двома братами. Їм потрібно тільки сонце й вода. І зараз я заздрила рослинам.

Запах був важким, п'янким, таким густим, що від нього паморочилось. Або від запаху заду, або від думок, які не зупинялись ніколи, жодної секунди, рій буркотливих, злих, справедливих думок на саму себе, які неможливо було зупинити, бо нічим було їх спростувати. Усе, що зі мною відбувалося – відбувалося з моєї вини. Це не була доля, не збіг обставин, не «так склалося». Це була я та мої рішення. 

Я йшла за Алексом і намагалася не думати, не згадувати, не відчувати. Три з трьох – провал.

Сонячне світло пронизувало скляні стіни косими променями, розкреслюючи простір золотими ґратами. Ми йшли ніби в клітці, гарній, залитій світлом клітці. Теплиця, яка ідеально відображала мій внутрішній стан: задушливо, спекотно, і вийти нікуди.

— Готова до чого? — запитала я, ніби забула, навіщо ми тут. Ніби мій мозок вирішив, що найкраща стратегія – прикинутися, що він не працює.

— До танцю, звісно ж, Вероніко, — Алекс трохи нахилив голову. Ця його звичка нахиляти голову, коли щось запитує, ніби дивиться на тебе під іншим кутом і бачить більше, ніж ти хотіла б показати. — Ви з Джеймсом уже репетирували? Чи що там у вас було?

Я заціпеніла.

Що у нас було.

— Ми...

Господи. Як йому відповісти? І чи існує взагалі правильна відповідь на це запитання?

— Так, — видавила я. — Ми репетирували. Просто... я не впевнена, що в нас вийшов потрібний танець. І пісня була невдала.

— Яка пісня?

Ні. Я не скажу тобі назву цієї пісні.Бо тоді ти все зрозумієш, а я ще не готова до цієї розмови. Можливо, ніколи не буду.

— “What a wonderful world”.

— Чому? — Алекс підійшов ближче, допомагаючи мені зняти пальто. — По-моєму, пісня чудова.

— Так. Просто... вона здалася трохи нудною.

— Що тоді оберемо?

Він відніс наші пальта на лавку неподалік. 

— Думаю, потрібно щось класичне, — голос прозвучав майже байдуже. — Наприклад, просто вальс. 

Я скрутила волосся й зав’язала його вузлом на потилиці. Алекс увімкнув музику, і простір заповнився звуками класичного вальсу. Саме такого, який повинен звучати на справжньому весіллі в справжньому домі. Нічого спільного з тою дикою, майже первісною мелодією, що досі пульсувала десь у моїй підсвідомості.

Забудь. Забудь. Забудь.

Я поклала руку в його долоню і відчула, як щось усередині мене стислося. Алекс напружено випрямив спину. Його рука на моїй талії лежала занадто високо, майже під лопаткою. Пальці стискали мою долоню з такою силою, ніби він боявся, що я втечу.

Може, й варто було б.

Перший крок, і він повів мене вліво, коли мав повести вправо. Другий – ми ледь не зіткнулися лобами. Потім він спіткнувся, наступивши мені на ногу:

— Вибач.

— Нічого, — я легко всміхнулася. — Ми танцювали раніше, Алексе, це було зовсім непогано...

— Тоді ми не практикували весільний вальс, а просто хиталися з боку в бік.

«Хиталися з боку в бік».

Слова Джеймса спалахнули в голові, ніби хтось увімкнув неонову вивіску. І це мене роздратувало. Роздратувало те, що він був правий, роздратувало, що я досі пам'ятаю кожне його слово, роздратувало, що моє тіло пам'ятає зовсім інший танець і… порівнює.

Досить.

Глибоко вдихнувши, я видавила:

— Спробуймо щось інше. Веди мене, не думай про кроки. Уяви, що це... судове засідання.

Він засміявся:

— Що?

— Так. Ти ж умієш читати залу суду, коли виступаєш, правда? Знаєш, коли зробити паузу, а коли рухатися.

— Це інше, — Алекс насупився, все ще рахуючи кроки про себе.

— Ні, це абсолютно те саме, — я притиснулася ближче, намагаючись змусити його забути математику танцю. — Просто довірся ритму як ти довіряєш своїй інтуїції в суді.

Він замовк і на мить перестав рахувати.І повів. Не ідеально, але вже без механічної скутості. Його рука нарешті опустилася туди, де їй належало бути. Пальці розслабилися. Ми зробили один оберт, потім другий.

— Бачиш? — сказала я. — Ти можеш.

Алекс подивився на мене зверху вниз. У його очах було щось м'яке. 

— Дякую, — сказав він тихо. 

Він притягнув мене ближче, і його одеколон оповив мене, як хмара.

Деревний і трохи цитрусу. 

Музика набирала сили, коли ми кружляли поміж пальм та орхідей. Його рука на моїй талії стала теплішою, кроки стали впевненішими. Усе йшло добре. А потім сталося неминуче. Бо звісно ж воно сталося. Бо це моє життя. Його нога зачепилася за край горщика з якоюсь екзотичною рослиною, ми втратили рівновагу, і я відчула, як світ виходить з-під контролю.

— Вероні…

Він не встиг договорити. Ми впали. Але навіть падаючи, навіть у цю безглузду, ганебну, абсолютно некінематографічну мить, Алекс встиг перехопити мене, розвернути, підставити себе. Його спина вдарилась об підлогу, мої руки вперлися йому в груди, і ми завмерли. Бо навіть падаючи Алекс Райт рятує. Це рефлекс, це його фабричні налаштування. Він одного разу, мабуть, упаде зі скелі, і по дорозі вниз встигне заповнити страхову декларацію та підставити себе під когось.

— Ти в порядку? — його очі були дуже близько. Занадто близько.

— Так, — видихнула я йому в обличчя. — Для того, хто програє справи раз на сто років, ти дивно незграбний.

Він засміявся глибоко, від живота, і я відчула цей сміх усім тілом, бо все ще лежала на ньому. Його груди піднялись і опустились, і мої піднялись і опустились разом із ними, і це було інтимно. Надто інтимно для того, що має бути просто смішним моментом, надто тепло, надто близько.

— Можливо, я зробив це навмисне, — сказав він. Його руки все ще тримали мене: одна на спині, друга на талії – не відпускав. — Щоб справити враження.

— Своєю незграбністю?

— Своєю спонтанністю.

Алекс і спонтанність – два слова, які ніколи не стояли поруч в одному реченні.

— Алексе, — я підняла брову. — Ти одного разу запланував «спонтанну» прогулянку за три дні. З маршрутом.

— З альтернативним маршрутом. На випадок дощу.

— Мій герой.

Він усміхнувся. І щось у цій усмішці: знизу вгору, з листям у волоссі, з землею на спині його ідеальної сорочки – щось у ній було таке відкрите, таке незахищене, що мені стало фізично боляче. Бо він був щасливий. Просто, чесно, безумовно щасливий. Лежав на підлозі теплиці, тримав мене в руках, дивився на мене з любов'ю.

Саме тоді я відчула протяг на шкірі. Холодне повітря торкнулося стегна ніжно, як чужий подих, і я зрозуміла, що моя сукня зрадницьки задерлася під час падіння. Щільний креп збився десь на рівні стегон, оголюючи смужку шкіри над краєм панчохи. Я побачила, як погляд Алекса ковзнув униз мимоволі, лише на мить, на частку секунди, але я помітила. І він знав, що я помітила. І повітря між нами змінилось миттєво, фізично, ніби хтось підкрутив температуру в і без того розпеченій теплиці.

Його очі повернулися до мого обличчя, потемнілі. Та спокійна, ввічлива сірість, яку я знала – зникла. Під нею виявилось щось інше, щось, що Алекс тримав під замком так ретельно, що я іноді забувала, що воно існує.

Я поворушилася над ним, намагаючись підвестися, і зрозуміла свою тактичну помилку занадто пізно. Мої ноги опинилися по боках його стегон.

О Боже.

Тепло його тіла пробивалося крізь тканину, гаряче, живе, реальне. Я перемістилася, шукаючи опору, мої долоні впиралися йому в груди, відчуваючи, як напружуються м'язи під сорочкою, і цей рух лише погіршив справу. Або покращив, залежить від того, якою частиною себе я оцінювала ситуацію. Стегно до стегна, тіло до тіла. І я відчула, як він відгукнувся.

О. О-о-оу.

Алекс різко вдихнув: коротко, уривчасто, звуком, який я ніколи від нього не чула, і підвівся разом зі мною. Його руки на моїй талії стиснулися майже до болю, на межі. І в цьому стиску не було нічого від стриманого джентльмена. Нічого від юриста. Нічого від людини, яка планує прогулянки з альтернативним маршрутом.

Ми завмерли.

Його дихання рване, гаряче, торкалося моїх губ. Мої пальці на його грудях відчували серцебиття: шалене, зовсім не за розкладом. Його очі дивились на мене знизу: темні, розфокусовані, з виразом людини, яка щойно перестала себе контролювати й ще не вирішила, чи хоче повернути контроль назад.

— Зараз… — видихнула я. Не знаю, що мала на увазі: Зараз встану? Зараз піду? Зараз поверну все назад? Зараз зроблю вигляд, що не відчула? 

Я вже відкрила рот, щоб сказати щось розумне, щось безпечне, щось, що поверне нас у категорію «репетиція вальсу»… Але його пальці схопили мене за шию, різко, точно, біля самої основи – там, де б'ється пульс, там, де шкіра найтонша й найчесніша. І мій пульс видав мене миттєво, застукавши йому в долоню, як зізнання. Він рвонув мене до себе. Губи до губ. І це був не той Алекс, який запитує дозволу, не той, який цілує м'яко, обережно, ніби боїться щось зламати. Цей поцілунок нічого не питав, цей поцілунок брав.

Його рука ковзнула в моє волосся, розплутуючи той ретельний вузол. Пальці вчепилися майже болісно, відхиляючи мою голову назад, відкриваючи горло. Інша рука притисла мене до нього з відчайдушною силою. Я відчувала, як шалено калатає його серце, наскільки напружене його тіло підо мною, ніби щось прорвалося крізь ідеальну оболонку, щось дике й неконтрольоване. Щось, про що я навіть не підозрювала.

Він це ховав? Увесь цей час?

І я відповіла. Відповіла так, ніби це могло щось виправити, ніби якщо я поцілую його достатньо глибоко – то перестану думати про іншого, ніби можна було залатати дірку в совісті чужими губами. Не можна було. Але я намагалась. І в цю мить двері заскрипіли.

Я різко відірвалася від Алекса, так різко, що ледь не впала знову. Руки самі відштовхнули його груди, ніби він раптом став розпеченим. Що, технічно, не було далеко від правди.

— О, — голос Джеймса звучав дивно, глухо, ніби хтось натягнув на нього тканину. — Вибачте. Думав, тут нікого немає...

Я скотилася з Алекса, встала, поправила спідницю. Усе це за три секунди, з виразом людини, яку застали за чимось, чого вона не повинна була робити. Хоча формально… формально – я цілувала свого нареченого. Свого нареченого – нічого злочинного. 

Алекс підвівся за мною, обтрушуючи штани з тією діловитістю, яка не залишала його навіть у епіцентрі землетрусу. Ніби щойно встав з-за робочого столу, а не з підлоги теплиці, де тридцять секунд тому його наречена сиділа на ньому верхи серед тропічної рослинності.

Джеймс стояв у дверях. І я зробила помилку – я подивилася на нього. Його обличчя було нечитабельне: ідеально рівне, настільки рівне, що від цієї рівності хотілося кричати, бо за нею ховалось усе. Тільки м'язи на щелепі рухалися під шкірою: повільно, ритмічно, як зворотний відлік до вибуху. І очі. Його очі дивилися на мене. Не на Алекса, не на наш безлад: перевернутий горщик, розсипану землю, зім'яту рослину; на мене. І в тих очах було щось таке… не злість, не ревнощі, щось тихіше й важче, від чого мені захотілося провалитися крізь підлогу оранжереї, крізь фундамент цього дому, крізь усю земну кору аж до самого пекла. 

Там мені, мабуть, і місце. Поруч із людьми, які цілують одного брата і думають про іншого. Цікаво, там людно?

— Ми репетирували, — пояснила я.

— Так, — він усміхнувся тією новою, «пристойною» усмішкою. Було в ній щось мертве, як у засушеній квітці. 

І зараз ця усмішка, здавалося, вдарила мене кудись усередину. 

— Весільний вальс, — додала я, ніби це щось пояснювало, ніби я мусила виправдовуватися. — Ми репетирували весільний вальс.

— Я бачив.

Два слова, нейтральний тон, і ціла прірва того, що він насправді бачив.

— Продовжуйте, — він відступив убік, звільняючи прохід ввічливо, галантно навіть. — Не хотів заважати.

— Ні, ми вже закінчили. У мене зустріч через півгодини, — Алекс глянув на годинник тим жестом ділової людини, для якої час – це ресурс, а не абстрактна концепція. — Клієнт із Бостона, не можу перенести.

— Звісно, — кивнула я.

Він підійшов до мене, поцілував у щоку звично, легко, ніби хвилину тому ми не лежали переплетені на підлозі, і повернувся до Джеймса:

— Вечеряємо о сьомій?

— Як завжди, — відповів Джеймс. Голос рівний, обличчя – камінь.

Алекс забрав пальто, поплескав брата по плечу і рушив до виходу. Двері зачинились за ним. І світ стиснувся до розмірів цієї оранжереї.