Спочатку:
На сторінку книги
Я вийшла з машини. Холодне повітря вдарило в обличчя, але я ледь відчула його. Дім зустрів мене темною тишею, порожньою та мертвою. Я піднімалася сходами, тримаючись за поручні, бо ноги відмовлялися слухатися. Крок за кроком, сходинка за сходинкою. І тоді почула приглушені голоси з кімнати, що межувала з моєю «блакитною». Ще одна гостьова спальня в цьому домі, переповненому кімнатами. Серце пропустило удар. Потім заколотилося шалено, коли я побачила силуети в напівтемряві коридору. Вони стояли навпроти тієї спальні. Світло з кімнати освітлювало їхні тіла: чіткі контури на тлі темряви.
Софі. Джеймс, притиснутий нею до стіни. Її пальці: довгі, манікюрні, з ідеальним лаком кольору венозної крові; ковзали по його шиї, заплутувалися в волоссі, тоді як її губи притискалися до його вилиці, жадібно, огидно.
Ні. Ні, ні, ні.
Світ хитнувся, стіни поїхали кудись убік, підлога під ногами стала хиткою, ненадійною.
Він дозволяє їй.
Щось тріснуло всередині мене.
Ти не маєш права. Не маєш права ревнувати. Не маєш права відчувати цей біль. Ти сама відштовхнула його. Знову і знову.
Але біль не слухався логіки, він розривав груди, здавлював горло, виштовхував повітря з легенів. Світло з напіввідчинених дверей падало жорстоко, безжалісно, як прожектор на сцені мого особистого пекла, висвітлюючи кожну деталь цієї тортури. Я бачила все з болісною ясністю: як вода капала з його чистого, щойно вимитого волосся, як вона злизувала її язиком із його щоки, як здригнувся його кадик, як стиснулася щелепа, як напружилися м’язи на шиї.
Його біла сорочка була наполовину розстебнута, відкриваючи рельєфні груди, з рідким темним волоссям, що піднімалося від глибоких вдихів. І кожен їхній рух був, мов удар ножем. Її руки ковзали по його торсу, розстібаючи сорочку ґудзик за ґудзиком. Вона руйнувала останній бар'єр до його оголеного тіла. Її пальці ковзали по його шкірі, залишаючи ледь помітні рожеві сліди.
Мене нудило. Я зробила крок назад, дошка під ногою скрипнула. Джеймс різко повернув голову, і наші очі зустрілися. Коридор, у якому ми стояли, раптом перетворився на тунель темної нищівної безодні. В його очах кружляло божевілля: дике, люте, майже звіряче. Зіниці розширилися, поглинаючи райдужку, перетворюючи погляд на первинну темряву, сповнену всепоглинаючої люті й відчаю.
Я завмерла. Прикована до місця цим поглядом. Хоча кожна клітинка тіла кричала: «Біжи, зникни, розчинися в повітрі!». Усе всередині благало не бачити цього. Це була найдовша мить мого життя. І я вже знала, що вона переслідуватиме мене в кошмарах, поки б'ється серце. Можливо, навіть після того, як воно зупиниться. А потім...
О Боже.
Потім він демонстративно відвернувся і притиснув рот до неї у поцілунку: жадібному, лютому, майже жорстокому. Його руки вхопили її за стегна, притягуючи ближче. Її стогін пролунав у тиші коридору: тріумфуючий, брудний, огидний. Пальці впилися в її струнку талію, зминаючи дорогий шовк сукні, стиснули стегна з такою силою, що вона скрикнула. Але це не був крик болю, це був крик насолоди. Кожен його рух випромінював первинну лють: він не пестив, він карав. І їй це подобалося.
Потім він ривком відштовхнувся від стіни, підхопив її за стегна, поніс до кімнати й грюкнув дверима з такою силою, що стіни затремтіли. Звук удару прокотився коридором, як постріл, залишивши після себе дзвінку порожнечу.
Темрява, холод, біль, що палив зсередини.
Я стояла посеред коридору одна в цій мертвій тиші, і не могла ворухнутися. Я навіть не відчувала ревнощів, вони здавалися занадто дрібними, занадто незначною емоцією, порівняно з тим, що шаленіло всередині.
Мене залила всепоглинаюча агонія.
Решта світу просто перестала існувати. Я не розуміла, чи взагалі щось ще є в цьому світі, крім неї, цієї чорної діри, що поглинала мене зсередини. Я відчайдушно хапала повітря, але воно застрягало десь у горлі, не дістаючись легенів.
Дихай. Дихай, Вероніко. Просто дихай.
Але тіло не слухалося. Стіни коридору почали звужуватися, стеля – падати, підлога – хитатися під ногами.
Це паніка. Це просто паніка. Вона мине. Усе мине.
Але я не вірила власним думкам. Бо знала, що нічого вже не буде, як раніше. Ніколи. Щось усередині зламалося остаточно, ніби хтось одним рухом висмикнув стрижень, що тримав всю структуру мого життя. Ноги підкосилися, і я повільно сповзла по стіні, відчуваючи, як холодна поверхня чіпляється за тканину сукні. Я беззвучно кричала. Цей крик рвався з грудей, дряпаючи горло невидимими кігтями.
Я притиснула долоню до рота з такою силою, що з'явився металевий присмак: прикусила губу, навіть не відчувши. Минула вічність, перш ніж я почула власне дихання: різке, зламане, болісно живе на тлі тієї смертельної порожнечі, що наростала всередині.
З-за дверей лилася музика, якийсь популярний трек, мелодія якого тепер звучала як жорстоке глузування долі. Але навіть вона не могла заглушити звуки їхньої пристрасті. Кожен стогін, кожен шорох простирадл, кожен звук врізався в свідомість, як розжарене лезо. Я затулила вуха долонями, але марно. Ці звуки ніби розчинялися в крові, отруюючи кожну клітинку, кожен нерв нестерпним болем.
Мені здавалося, я просиділа так вічність. Щось грюкнуло за стіною з глухим стуком, слідом роздався сміх Софі, що прокотився по хребту крижаною хвилею.
Йти. Треба йти.
Я змусила себе встати, вчепившись у стіну побілілими пальцями. Ноги тремтіли, але я вперто випрямила плечі – останній жалюгідний жест гордості. Щось дике, первісне раптом прокинулося всередині. Лютий потяг тікати. Кудись будь-куди, лише б геть звідси, подалі від цих звуків, від душної суміші запахів: його терпкого одеколону й її солодких парфумів, що просочили повітря коридору отруйним коктейлем. Біль продовжував рвати мене зсередини, вивертаючи душу навиворіт, глузливо сміючись із моєї наївності.
Як я могла в це повірити? Як дозволила собі думати, що я щось більше для нього, ніж просто гра гормонів, спалах пристрасті… Я просто статуя для його натхнення! Муза, яку можна написати і спалити. Яка ж я наївна дурепа!
Я кинулася вниз сходами, ледь дивлячись під ноги, не бачачи шляху в темряві. Сльози застилали очі, серце билося десь у горлі.
Здається, повернула до кухні. У напівсвітлі зіткнулася лоб у лоб із кимось теплим, міцним, що пах гіркуватою кавою й вином. Міцні руки підхопили мене, не даючи впасти.
— Вероніко? — голос Алекса.
Ми застигли в тісному просторі між холодною мармуровою стільницею й гудучим холодильником. Його губи майже торкалися моєї маківки.
— Легше, — голос оксамитовий і заспокійливий. — Ти тікаєш від чудовиська?
— Я... що ти тут робиш?
— Просто хотів перекусити, — він тихо засміявся. — Після всіх цих дегустацій захотілося чогось простого. Бутерброда, може...
Він не договорив. Бо я підняла голову і мій рот, що притиснувся до його губ, обірвав фразу на півслові.
Не знаю, чому.
Щось рвонулося зсередини: якийсь відчайдушний імпульс, народжений із болю, який розривав груди. Ніби тіло шукало рятунку, шукало чогось, будь-чого, що могло б заглушити цю агонію. Біль вивертався назовні, шукаючи виходу, і знайшов його в цьому русі, в цьому погляді, в цій божевільній близькості. Я цілувала його жадібно, злісно, ніби намагаючись вичистити з пам'яті інші звуки, інші образи, інший смак, якого я навіть ніколи не куштувала.
Забудь. Забудь його. Забудь усе.
Алекс відгукнувся: спочатку вагаючись, але швидко піддався моєму божевіллю. Його руки ковзнули по спині, притягуючи ближче. Алекс різко підняв мене за стегна, усаджуючи на холодну стільницю. Щось гримнуло, падаючи на підлогу. Мабуть, чашка чи склянка. Мене це не хвилювало. Я цілувала його майже так, як Софі цілувала Джеймса: Шалено, З тим самим відчайдушним запалом, Майже караючи себе цими поцілунками. Мені відчайдушно потрібно було загубитися.
Прокляття.
Тканина моєї сукні від його жадібних рухів піднялася майже до стегон. Панчохи від його доторків повільно сповзали вниз. Його коліна силоміць розсунули мої ноги, і жар його тіла опинивсяміж моїх стегон. Дихання стало переривчастим, важким, з тихим стогоном на кожному видиху. Цей звук відгукувався тремтінням, змішаним з відчуттям гіркоти. Алекс притиснувся до мене всім тілом: міцним, напруженим до межі. Кожен м'яз під моїми тремтячими пальцями був кам'яно-твердим, пульсував стриманим бажанням.
Його серце калатало шалено: я відчувала ці удари об свої груди, вони змішувалися з моїм нерівним пульсом. Його губи ковзнули по шиї, гарячі, вимогливі, залишаючи вологі сліди на розпеченій шкірі. Я закинула голову, хапаючи повітря, відчайдушно намагаючись не думати про інші губи, що пестили іншу шию десь нагорі. Але зрадницький розум все одно малював ці образи, що руйнували мене.
Руки Алекса ковзнули під сукню, по голій шкірі стегон, гарячі, вибагливі, майже грубі у своєму нетерпінні, вони рухалися вище, чіпляючись за шкіру, впиваючись у плоть, залишаючи сліди свого бажання. Його пальці зухвало просковзнули під мереживо білизни, схопили тонку тканину й потягли вниз. Моєю шкірою пробігли мурашки, від холодної мармурової стільниці під розпеченими стегнами, від пекучого жару його рук, від раптового усвідомлення реальності того, що відбувається. Десь на межі свідомості почала корчитися гостра думка:
Це неправильно. Дуже неправильно.
— Стій, — мій голос прозвучав зламано.
Я відірвалася від його гарячих губ і притиснула долоні до його грудей, відчуваючи, як серце все ще шалено калатає.
— Я не можу.
Мої почуття до Джеймса були тут, у цій темній кухні. Вони душили мене, пульсували в затхлому повітрі, як відкрита кровоточива рана. Від них неможливо було сховатися ні в жадібних обіймах його брата, ні в цих відчайдушних поцілунках, ні в божевіллі, що майже сталося. Вони проростали крізь шкіру гострими колючками, розриваючи мене зсередини з кожним ударом серця.
— Чому? — його голос звучав хрипко, майже болісно.
У темряві я ледь розрізняла його обличчя, але відчувала, наскільки напружене його тіло: кожен м'яз резонував стриманим бажанням. Його пальці все ще лежали на моїх стегнах, гарячі, важкі, залишаючи примарні опіки на шкірі.
Ми застигли в цій дивній позі: я на стільниці, його руки все ще під тканиною сукні на моїх стегнах, наше важке дихання змішувалося в душному просторі між нами.
— Вибач, — прошепотіла я, і в цьому слові був увесь біль, усе те, що не могла пояснити навіть собі.
— За що? — він не відсунувся, шепотів прямо біля губ, але його пальці на розпеченій шкірі стали іншими: ніжними, майже просячими вибачення, ніби боялися завдати болю.
І від цієї раптової ніжності щось усередині зламалося остаточно. Це розбило моє серце надійніше за будь-яку жорстокість. У ній було більше розуміння, ніж я могла витерпіти.
— Я... — слова застрягли в горлі, як грудка ридань.
Як пояснити йому? Як пояснити, що я використовувала його поцілунки, як ліки від іншого болю? Що шукала в його обіймах забуття від любові до його брата?
