Раді Вас бачити!

Ми мали йти до оранжереї.

Саме так звучав план: репетиція весільного вальсу у зимовому саду. Усе чітко, за розкладом, так, як любив Алекс. Але коли стежка розділилася надвоє, він не повернув праворуч…

— Алексе, — я зупинилася. — Оранжерея ж там.

Він обернувся, усміхнувся своєю хлоп’ячою усмішкою, яку показував тільки мені, обійняв мене за талію й притягнув ближче.

— Знаю.

— То куди ми йдемо?

— Побачиш.

Побачиш.

Алекс – людина, яка планує свої вихідні в Excel-таблиці, щойно сказав мені «побачиш». Я подивилася на нього так, ніби він заявив, що кидає юриспруденцію й їде вирощувати авокадо на Балі.

— Алексе, скажи мені, куди ми йдемо.

Я пішла за ним далі стежкою, бо, якщо бути чесною, пішла б за ним куди завгодно, навіть якби він вів мене до прірви, бо я дійсно дуже йому довіряла, але це не означало, що я збиралася йти мовчки. Він зітхнув, те його фірмове зітхання: довге, терпляче, з ледь помітною усмішкою наприкінці.

— Вероніко, невже ти не можеш просто розслабитися і довіритися мені? Хоча б на хвилинку?

Я подивилася на нього дуже серйозно.

— Та я довіряю, але...

— Я хочу дещо тобі запропонувати.

— Що запропонувати?

— Ти не перестанеш ставити ці питання, правда?

— Ні. Не перестану.

Він засміявся тихо й ніжно.

— Вероніка хоче все знати наперед.

— Саме так. Вероніка хоче знати, куди її ведуть замість обіцяного вальсу.

— Добре.

Він зупинився, обійняв мене за талію, цього разу обома руками, серйозно, по-справжньому, і розвернув мене обличчям уперед. Потім показав рукою на стежку, що вигиналася вгору, до пагорба.

— Ми йдемо ось туди.

Я простежила за його жестом. 

Замок. Він виринав із ранкового туману: кам'яні стіни, обвиті плющем, вежі, що тягнулися до блідого неба, ніби хтось вирізав шматок середньовічної Англії й акуратно поставив його посеред нашого четверга.

— Замок? — перепитала я.

Хоча це не було питанням, скоріше – констатацією факту, який мій мозок чомусь відмовлявся приймати.

— Так.

— Ми будемо танцювати там?

— Ні, танцювати ми там не будемо. Хоча... — пауза, куточок рота вгору. — Принаймні точно не на весіллі.

— Не розумію, — сказала я, і мій голос чомусь став тихішим. — Ти ж хотів репетирувати танець.

— Я хочу ще дещо інше.

І він подивився на мене тим поглядом, від якого у звичайний день у мене підгиналися коліна, а в незвичайний – взагалі відмовляли ноги. Поглядом, у якому не було нічого від холодного адвоката, нічого від стриманого джентльмена, нічого від людини, яка планує вихідні в Excel. 

І я раптом зрозуміла. Відкрила рота. Закрила. Відкрила знову. Закрила. Виглядала, мабуть, як золота рибка, яка щойно дізналася, що Всесвіт розширюється.

О ні. О. Ні.

Я підвела погляд на сам замок: на його вежі, на темні вікна, на всю цю проклятущу романтику, яка висіла в повітрі, як пастка. У грудях усе перехопило.

Ні. Тільки не це. Тільки не зараз.

Але він дивиться на тебе ось так, і ти маєш щось сказати, щось зробити, якось із цього вибратися.

Господи, Вероніко, думай. ДУМАЙ!

Алекс дивився на мене, чекаючи відповіді.

Скажи щось. Будь-що. Слово, склад, звук.

— А як же репетиція? — видавила я. — Ми ж домовлялися...

Геніально, Вероніко. Людина веде тебе до замку, дивиться на тебе поглядом, від якого плавиться скло, а ти все про розклад.

— Репетиція нікуди не дінеться, — він підійшов ближче, поклав долоні на мої стегна. — Ми встигнемо.

— Але твій батько...

— Мій батько поїхав до міста до вечора.

Звісно. Звісно, він усе продумав. Це ж Алекс. Алекс, який тримає запасні серветки в бардачку й ніколи в житті не запізнився на рейс. 

— А Джеймс?

Ім'я вирвалося саме собою, без дозволу, без запрошення, без жодної причини, крім тієї, яку я відмовлялася визнавати навіть наодинці з собою, навіть о третій ночі, навіть у душі, де ніхто не чує.

О Боже.

Алекс трохи напружився. 

— А що Джеймс?

Чудове питання, Алексе. Справді, Вероніко, а що Джеймс? Чому ти взагалі про нього згадала? Чому його ім'я вистрілило з тебе саме зараз, у цю конкретну секунду, коли твій наречений, твій наречений, Вероніко, людина, за яку ти збираєшся заміж, дивиться на тебе з любов'ю й веде до замку?

— Нічого, — швидко сказала я. Занадто швидко. — Просто... якщо він нас шукатиме...

Алекс моргнув один раз, його руки завмерли на моїх стегнах і він трохи відсторонився, ледь помітно, на сантиметр. Але я відчула цей сантиметр так, ніби між нами розверзлася земля. Він дивився на мене з виразом людини, яка щойно почула фальшиву ноту в знайомій мелодії й тепер намагається зрозуміти, чи їй здалося.

— Він... — слова почали вириватися з мене, як кулі з автомата: швидко, безконтрольно. Я почала тараторити зі швидкістю людини, яка точно знає, що копає собі яму, і чомусь копає швидше. — Він дуже відповідально підійшов до ролі шафера. Постійно ходить і ставить якісь питання. Наприклад, учора він підійшов і запитав, чи ми визначилися з піснею для першого танцю, і я...

Замовкни. Замовкни зараз же.

Але я не могла зупинитися. Мій рот працював окремо від мозку, а мозок кричав «СТОП!» великими червоними літерами, а рот побіг далі стежкою, як щеня, яке зірвалося з повідка.

— ...і я подумала, що якщо він нас шукатиме, а нас немає...

Алекс продовжував дивитися на мене мовчки, а потім просто поцілував мене. Заткнув мені рота своїми губами: теплими, ніжними, такими знайомими. Поцілунок був коротким, але достатнім, щоб зупинити потік моїх безглуздих виправдань. Алекс знову відсторонився.

— Вероніко, — сказав м'яко, — я не думав, що ти так нервуватимеш перед весіллям.

Я видихнула – і пара вирвалася з моїх губ у холодне повітря. Потім я подивилася на нього серйозно.

— Хто нервує? Я нервую? Чого це мені нервувати?

— Навіть не знаю, — сказав він, злегка хитаючи головою.

Його долоні тримали моє обличчя, і мої щоки були трохи стиснуті між ними, напевно, я виглядала як хом'як із повними защічними мішками. Алекс усміхнувся ніжно, тепло, і поцілував мене в одну щоку, потім у другу.

Господи. Ця ніжність мене вбиває. Вбиває, тому що я її не заслуговувую.

— Гаразд, — сказав він, випускаючи моє обличчя. — Якщо не хочеш – то не будемо нічого робити, просто підемо до замку. У мене для тебе є сюрприз.

— Який сюрприз?

— Ось на це я тобі вже відповідати не збираюся, — він узяв мене за руку й потягнув за собою стежкою.

І я пішла за ним.

Замок наближався з кожним кроком. Кам'яні стіни, темні вікна, плющ, що обвивав вежі, ніби намагався втримати їх від падіння.

Або задушити.

Ми зайшли всередину. Тут пахло часом і забуттям. Я здригнулася від дивного відчуття ніби не тільки час застряг у цих стінах, а й кожен, хто сюди заходив, потрапляв у пастку. Пастку спогадів та минулих версій себе. Минулих рішень, які вже неможливо скасувати.

— Сюди, — Алекс повів мене сходами вгору.

Ми опинилися у вежі. І я завмерла. Там була кругла кімната з віікнами на всі боки й краєвидом, від якого перехоплювало подих: засніжені пагорби, ліс, що тягнувся до горизонту, гора вдалині – усе це лежало перед нами, ніби хтось розгорнув полотно найкращого художника. А посередині кімнати стояв диван, м'який, шкіряний, кольору темного коньяку.

Занадто новий.

Диван ідеально вписувався в інтер'єр, але був занадто новим. Шкіра ще блищала, на ній не було жодної потертості, жодного сліду часу, який залишив свій відбиток на всьому іншому тут.

Алекс приніс його сюди нещодавно.

— Ось, — Алекс склав руки на грудях, і на його обличчі з'явився вираз людини, яка дуже задоволена собою. — Я хотів тобі це показати.

Моє дихання затрималося.

— Алексе, це дуже красиво.

— Знаю, — він кивнув, не приховуючи гордості. — Ця кімната була зачинена і сюди особливо ніхто не ходив. І в якийсь момент мені прийшла думка... — він обвів рукою простір навколо, — вона ж краща за будь-що інше в цьому замку. Тільки уяви сидіти ось так, дивитися на цей простір…

Він підійшов до вікна, заклав руки в кишені.

— А зараз, коли світло, і все запорошене снігом...

Він обернувся до мене.

— Це справді дуже красиво, — сказала я, підходячи до вікна поруч з ним.

За склом простягався безкрайній білий світ: чистий, незайманий, ніби перша сторінка книги, яку ще не почали писати.

— Давай знімемо пальто, — запропонував Алекс.

Я здивовано озирнулася. Вздовж стін, майже непомітні на тлі каменю, тягнулися елегантні чавунні радіатори, стилізовані під старовину, але явно сучасні.

— Тут тепло, — сказала я, розстібаючи ґудзики. — Не очікувала. Думала, замок опалюється лише камінами.

Алекс усміхнувся, забираючи моє пальто й кидаючи його разом зі своїм на диван.

— Мій дід вважав, що історія не повинна бути синонімом дискомфорту, — він знизав плечима. — Років двадцять тому провів сюди автономне опалення від котельні маєтку. протягнути труби під землею коштувало йому цілий статок.

— Він серйозно провів опалення в замок, де ніхто не живе?

— Він дав слово Лілі.

— Лілі?

— Його дружині, моїй бабусі. Вона любила цей замок. Приходила сюди взимку щоранку з книжкою, пила чай о п’ятій годині, а потім одного грудня сказала, що більше не відчуває пальців на ногах, і якщо він хоче й далі бачити її тут – нехай вирішує питання з температурою.

— І він провів опалення в середньовічну вежу, щоб вона могла пити чай?

— Під землею. Три місяці робіт. Сусіди думали, що він копає тунель до Франції.

Я засміялася. А потім замовкла, бо уявила цю жінку з книжкою і цього чоловіка, який перекопав пів маєтку, щоб їй було зручно сидіти біля вікна і пити чай.

Потім подивилася на свою руку, на каблучку. Вона блиснула в ранковому світлі, коротко, гостро, ніби підморгнула мені. Ніби сказала: «Привіт, пам'ятаєш мене?Пам'ятаєш, що я означаю?»

— Та бабуся, чиє кільце я ношу?

— Ні. Лілі – бабуся по батьковій лінії, а кільце дісталося мені від матері.

«Від матері» – він сказав це просто, без ваги, без паузи. Але я знала, чого коштує ця простота. 

— Мама розповідала, що воно передається по жіночій лінії. Їй дісталося від її мами, а тій – від її мами, і так далі.

— І як воно потрапило до тебе?

Він трохи помовчав. Не болісно, просто згадуючи.

— Коли мені було двадцять три, батько робив ремонт у кабінеті. Попросив розібрати мамину шафу, ту, що стояла в кутку і яку ніхто не відкривав з того часу... І на дні, під стосом її шарфів, лежала коробочка. 

Він замовк на секунду. 

— Я показав кільце Джеймсу. Він покрутив у пальцях, подивився на світло, знаєш, так, як він дивиться на все, ніби оцінює композицію.

Знаю – подумала я. Боже, як я знаю.

— І сказав: «Залиш собі. Я все одно одружуватися не збираюся, бо для цього не створений, а ти – збираєшся. Ти вже, напевно, і дату вибрав, залишилося тільки її зустріти».

Алекс тихо засміявся. Я ковтнула. Каблучка раптом стала важчою. Або мені здалося. Джеймс тримав її в руках: крутив у пальцях, подивився на світло і віддав. Брату. Для мене, хоч тоді ще не знав, що для мене.

— Це красиво, — сказала я тихо. 

— Так, ти теж красива, — Алекс повернувся до мене.

Він сказав це просто, без натиску. Але його очі дивилися на мене. Не на краєвид за вікном, на який, чесно кажучи, варто було б дивитися, бо він був неймовірний, а на мене. І мені від цього було боляче.

— Ти зараз далеко, — сказав Алекс.

Я здригнулась.

— Що?

— Ти дивишся на мене, але тебе тут немає, — він всміхнувся м'яко, без підозри. Просто спостереження. — Куди ти пішла?

В пекло, Алексе. Я пішла прямо в пекло.

— Нікуди, — я змусила себе усміхнутися. — Просто... це все дуже красиво. 

Він зробив крок до мене. Його очі ковзнули по моєму обличчю, по губах. Затрималися.

— Я тебе кохаю, — прошепотів він.

Його рука торкнулася моєї щоки обережно, ніжно. Він нахилився, і його губи знайшли мої, м'яко, ніби запитував дозволу. Я відповіла. Поцілунок став глибшим. Його пальці заплуталися в моєму волоссі, друга рука обхопила мою талію, притягнула до грудей. Потім долоня ковзнула нижче: по вигину спини, по стегну. Пальці підчепили край сукні, потягнули вгору. І тоді його пальці наткнулися на мережево: на край панчіх та смужку голої шкіри над ними. Він завмер. Увесь: від губ до кінчиків пальців.

Я відчула, як здригнулася його рука, як зупинилося його дихання, як щось змінилося в напрузі його тіла, ніби останній бар'єр тріснув. Алекс промимрив щось мені в губи: щось нерозбірливе, щось голодне, щось, що не потребувало слів, потім відірвався, подивився на мене. Його сині очі потонули в чорноті зіниць, обличчя змінилося. Це був чоловік, який надто довго стримував себе, і ось-ось перестане.

— Вероніко, — його голос був хриплим, зламаним посеред мого імені. Пальці все ще лежали на краю панчіх: нерухомі, але гарячі, ніби залишали опіки на моїй шкірі. — Ти… ти хочеш убити мене цими панчохами?

Він не чекав відповіді, його губи впилися в мою шию там, де пульсувала жилка. Його рука ковзнула вище по стегну, пальці стиснулися на м'якій шкірі над білизною. Я закрила очі.

Будь тут. Будь із ним.

Його друга рука вже шукала блискавку на моїй сукні. Я відчула, як тканина послабилася на плечах. Моя спина торкнулася холодного скла вікна – і я здригнулася.

— Холодно? — прошепотів він мені у вухо. — Ходімо.

Він підхопив мене за стегна, легко, ніби я нічого не важила, і поніс до дивана. Опустив на м’яку шкіру, навис наді мною. Його силует закрив світло з вікна. Його губи знайшли мою шию, ключицю, впадинку між ними. Пальці повільно стягнули тканину сукні з мого плеча. Його дихання пекло мою шкіру. Я закрила очі, намагаючись зосередитися на його дотиках, на його запаху, на вазі його тіла наді мною.

Ти цього хотіла. Ти його обрала.Будь із ним. Тільки з ним. Він твій наречений. Він тебе кохає.

Мої очі розплющилися.

— Зачекай, — я поклала долоню на його груди. — Алексе, зачекай.

Він завмер одразу, миттєво, ніби хтось натиснув на паузу.

— Що таке? — його голос був хриплим, дихання – важким. — Вероніко?

Скажи правду. Ні, не правду. Тільки не правду. Щось інше. Будь-що інше.

— Я... — ковтнула. — Не тут, не так.

Він дивився на мене, щось промайнуло в його очах – щось болісне, щось, що він швидко сховав за звичною маскою розуміння.

— Чому? — запитав тихо.

— Мені некомфортно, — слова виходили самі, і я чіплялася за них, як за рятувальне коло. — Тут, у цьому замку, ніби... ніби тут є хтось, крім нас.

Не брехня. Не зовсім.

Він трохи відсторонився, приглядаючись до мого обличчя.

— Привиди? — у його голосі почулася тінь усмішки, але очі залишалися серйозними.

Так. Бо привиди бувають різні. І не всі вони мертві.

Алекс сів на диван поруч зі мною. Його рука лягла на моє коліно, тепла, важка, заспокійлива.

— Я розумію, що це звучить дивно, — я поклала свою долоню поверх його, переплітаючи пальці. — Але… я не можу тут розслабитися.

Він мовчав, дивився на мене ніжно і з розумінням.

Не дивись на мене так.

— Просто... забагато всього в цих стінах, — пробурмотіла я.

Він підніс мою руку до губ, поцілував кісточки пальців, повільно, по одній.

— Добре, — сказав м'яко. — Тоді підемо звідси.

Він підвівся, подав мені руку. Я вхопилася за неї і піднялася з дивана.

— Оранжерея? — запитав він.

— Так, — кивнула я. — Нам треба на репетицію.

— Тоді ходімо танцювати, — сказав він, і в його голосі майже не було гіркоти.