Раді Вас бачити!

Слова наздогнали мене, як постріл у спину. Увійшли під лопатку, вибухнувши в серці білим полум'ям. На мить горло стиснулося, світ поплив перед очима. Я заплющила їх. Серце затопило болем.

Він сказав це.Повернися. Повернися до нього. Скажи, що ти теж. Скажи правду.

Я повільно повернула голову до кухні й уже збиралася бігти до нього, коли з'явилася Софі. Струнка постать у чорній сукні, вчорашній сукні. Волосся каскадом спадало на плечі недбалою хвилею, навмисне скуйовджене. На вилиці виднівся ледь помітний слід від подушки, на шиї – засос, яскравий, свіжий.

Вона не пішла, залишилася з ним.Ох, про яке кохання ти говориш, Вероніко? Дурепа! Двічі дурепа.

— Привіт, принцесо, — її голос сочився отрутою. — Що ти тут стоїш, ловиш мух?

— Забула в тебе запитати, що мені робити.

— Як грубо, — протягнула вона, вдаючи страждання. Її губи театрально надулися. — Але ти не зіпсуєш мені настрій. Після ночі, яку я провела, це просто не-мож-ли-во.

Останні слова вона майже проспівала, свердлячи мене очима, чекаючи реакції.

Я усміхнулася. Знову з власної наївності.

Поки я ридала в подушку, він насолоджувався її тілом. Поки я вмирала від болю, він...

— Рада за тебе, — сказала я рівним голосом. — Щиро.

— Дякую. До речі, чому ти така сумна? — вона підійшла ближче.

Її парфум, приторно солодкий, вдарив у ніс: біла орхідея й щось іще, важке, нав’язливе.

Мене почало нудити.

— Проблеми в раю?

Вона примружилася, вигинаючи намальовану брову в удаваному занепокоєнні.

— Алекс не справляється зі своїми майже-чоловічими обов'язками? — її губи розтяглися в отруйній усмішці.

Вона не зупиниться поки не доб'є.

— З Алексом усе чудово, — я ступила до неї, відчуваючи, як закипає кров, як нігті впиваються в мої долоні. — Забирайся звідси, поки в тебе не почалися проблеми, дурепо.

— Ой-ой, — вона підняла руки в удаваній капітуляції. — Яка агресія. 

Софі театрально відступила, явно насолоджуючись моментом. У очах танцювала зверхність. 

— Чому ти так схвильована?

— Повторюю востаннє, — мій голос був низьким, небезпечним. — Забирайся звідси.

— Дівчата, ви сваритеся? — Голос Джеймса прозвучав майже весело, невимушено.

Я здригнулася, повернувшись на звук. Джеймс стояв, притулившись до дверного проходу кухні. Волосся скуйовджене, каштанові пасма падали на лоб. Нестерпно привабливий. Хотілося б його ненавидіти. Але замість цього...

— Це через мене? — він розтягнув губи в самовдоволеній, лінивій усмішці.

Вона не переставала на мене діяти так, що знову хотілося його поцілувати.

— З того, що я чув, через мене.

Голос прийшов з іншого боку коридору. Мій хребет захолов раніше, ніж я обернулась.

Алекс.

Він матеріалізувався з тіней, беззвучно мов привид.

Температура в коридорі миттєво впала на десять градусів. Його зазвичай теплий баритон замерз і перетворився на арктичний лід. М’язи рухалися на його вилицях, і він переводив погляд з мене на Джеймса: повільно, важко, як людина, яка перечитує речення й не може повірити в те, що прочитала; з мене на Джеймса, з Джеймса на мене. І в цьому погляді було стільки болю й нерозуміння, що мені захотілося втекти, щоб не бути тут, у цьому коридорі, між двома братами.

Софі відступила до стіни тихо, безшумно, з виразом людини, яка прийшла на виставу і нарешті дочекалась головної сцени.

— Джеймсе, — Алекс вимовив ім'я брата з інтонацією, яка буває лише в людей, готових знищити щось важливе, — чому б Вероніці сваритися з Софі через тебе? Я щось пропустив?

Джеймс усміхнувся. Я побачила, як смикнувся м'яз на його щоці, як загострилися очі: з грайливих стали насторожено-небезпечними. Він відштовхнувся від стіни одним рухом: плавним, котячим, зробив крок уперед і завмер. Його тіло було напружене, ніби перед стрибком, ніби танцював зі своїми демонами. На лезі ножа.

— Це треба запитати в неї, брате, — Джеймс наголосив останнє слово дуже гостро.

Мої ноги стали чужими, підлога стала далекою. Я хотіла щось сказати, але слова зникли, залишилось тільки гаряче і мокре десь у грудях, ніби щось там розірвалось і тече. Я бачила, як рушиться те, що здавалося непорушним: братерство, довіра, любов.

Тільки не це.

Я відчула, як моє тіло пронизало тремтіння.

— Джеймсе, — мій голос прозвучав, як благання, хоча я намагалася зробити його попередженням.

— Що? — він повернувся до мене, і його погляд був, як відкрита рана: сира, кривава, нестерпна. Він горів. — Хіба ти не знаєш відповіді?

Алекс підійшов до Джеймса, зупинився за крок від брата. Їхні обличчя були навпроти одне одного. Однакові скули, однакові щелепи, різні очі: в одних – крига, в інших – полум'я.

— Що це все означає? — голос Алекса був тихим. Занадто тихим.

Джеймс повільно повернув голову до брата і мовчав.

— Відповідай.

Джеймс мовчав.

Я не знала, що робити. Стояла, наче приросла до підлоги, боячись поворухнутися. 

Зупини це. Скажи щось. Що завгодно.

Але слова не йшли.

— Що це? — Алекс відштовхнув брата. Не силоміць, але з тією особливою стриманою люттю, що лякає більше за будь-який крик.

Джеймс хитнувся назад, спиною в одвірок, але втримався. Щось схоже на жалість спалахнуло в його очах. Час зупинився.

— Ти п'яний? — Алекс запитав це тихо, і в його голосі була не надія, а благання. Благання, щоб відповідь була «так», щоб усе це можна було списати на алкоголь, на дурість, на щось таке, що минає вранці з головним болем і склянкою води і «вибач, братику, перебрав».

Джеймс стояв, тримаючись однією рукою за одвірок, і дивився на брата, і в тому, як він дивився, не було нічого з того грайливого, цинічного, лакованого Джеймса, який п'ять хвилин тому вклонявся мені по-французьки. Цей Джеймс був тихим, стомленим. Він виглядав як людина, яка довго несла щось важке і нарешті поставила на землю: не тому що дійшла, а тому що руки не тримають.

— Тверезий, як ніколи, брате, — він повільно підняв очі, і його погляд зустрів Алексів прямо, без ухилянь, без усмішки, без нічого, що пом'якшувало б те, що він збирався сказати. — Уперше за довгий час я бачу все кришталево ясно.

Пауза.

Обличчя Алекса побіліло. Не почервоніло, як буває від злості, а саме побіліло: кров відлила від щік, і він став схожим на мармурову статую.

— І я втомився від цієї вистави.

Ніби в сповільненій зйомці, я бачила, як Алекс ступає вперед. Його плечі напружилися, кулаки стиснулися.

Ще мить, і він вчепиться братові в горло. Через мене.

— Стійте! — мій крик розрізав тишу, б'ючи по оголених нервах. — Стійте.

Джеймс повернув на мене палаючий погляд: дикий, відчайдушний. На мить у ньому промайнуло щось схоже на ніжність, але в наступну секунду він усміхнувся злісно, покірно. Це була усмішка людини, яка здалася, яка більше не має сил боротися.

— Стійте, прошу! — мій голос зламався на останньому слові, і я схопила Алекса за плече.

— Яка драма!

Сміх Софі був як холодний дощ у цій ситуації. І в цей момент я була їй за це вдячна. Вона стояла, притулившись до стіни, спостерігаючи за нами, ніби дивилася улюблений серіал.

Алекс здригнувся і зробив крок назад. Від мене. Моя рука, яка тримала його плече, залишилась у повітрі. 

— Просто сцена з дешевого роману.

— Зникни, Софі. Це не твоя справа, — відповів Джеймс.

Він стояв, опустивши плечі, руки висіли вздовж тіла. Уся його енергія, весь той вогонь, що палав хвилину тому – згас. Він виглядав спустошеним, зламаним.

— О, любий, — Софі відштовхнулась від стіни і підійшла до нього, і її рух був плавним, ніби вона не йшла, а перетікала з одного місця в інше, і її рука лягла йому на плече легко, по-господарськи, з вбивчою інтимністю. — Після минулої ночі все, що стосується тебе, стає моєю справою.

Нудота підступила до мого горла. Джеймс різко струсив її руку.

— Ніякої ночі не було, — його голос опустився до шепоту, в якому звучали приреченість і роздратування. — Ти прекрасно знаєш, що нічого не сталося.

На обличчі Софі розквітла усмішка, майже божевільна:

— Знаю! Бо всю ніч ти шептав її ім'я!

Світ накренився: підлога поїхала вбік, стіни хитнулися, і я вхопилася за стіну, вп’ялася в неї пальцями. Повітря покинуло легені. Алекс смикнувся, ніби його вдарили: не кулаком, а чимось набагато болючішим – правдою. Він повернувся до мене повільно, і це було найстрашніше: повільність, з якою він обернувся, тому що люди, які ще сподіваються, обертаються швидко, а люди, які вже знають – повільно, бо поспішати вже нікуди. Його очі були мертвими. Не злими, не холодними, не сумними – мертвими; порожніми.

Я перевела погляд на Джеймса. Його скуйовджене волосся, слід від мого ляпаса на вилиці, ті неможливі очі кольору віскі, в яких я тонула щоразу, коли дозволяла собі дивитися в них занадто довго, борсаючись у їхній глибині неспроможна спливти. Вони були сповнені такою мукою, що мої легені відмовились працювати вдруге за хвилину. 

Джеймс закинув руки за голову. Обидві одразу, пальці вчепились у волосся на потилиці, лікті розійшлись в боки, і його груди розкрились, відкрились, ніби він фізично намагався вмістити більше повітря. Плечі піднялись і впали, різко, з одним важким, рваним видихом. Він стояв так з руками за головою, з ліктями в боки, з закритими на мить очима і стиснутою щелепою.

— Тому ти скасувала весілля?

Це був абсолютно чужий голос. Алекс ніколи так не говорив. Ніколи.

— Я... ні, — слова не підкорялися. 

Джеймс різко повернувся до мене. Його зіниці розширилися, поглинаючи бурштинову райдужку. На обличчі відбилася суміш здивування й останньої надії, що нагадувала відчай.

— Вероніко... — прошепотів Джеймс. Його очі благали про щось. 

Я дивилася на нього й похитала головою.

— Ні, ні, — мій голос тремтів.

Я обійняла себе руками, ніби намагаючись утримати щось, що розвалюється всередині, щось у його погляді зламалося й померло. Він провів рукою по обличчю, повільно, важко, зверху вниз, ніби намагався здерти з нього щось, що приросло до шкіри: маску, образ, надію, моє ім'я, мій запах, пам'ять про мої губи, пам'ять про все. Здерти і лишитися з голим обличчям, з яким можна жити далі. Або не можна, він ще не знав. А потім він опустив руку, і я побачила порожнечу: чисту, рівну, без жодного виразу, без жодної емоції, без нічого, навіть болю не було.

Джеймс спокійно повернувся до брата. На його губах грала усмішка, крива й гірка, яку носять, як білий прапорець: все, здаюсь, забирай:

— Радий, що тепер ти знаєш.

У голосі прозвучало полегшення, дивне, болісне. Полегшення людини, яка більше не може ховати правду. Він постояв ще мить нерухомий та спустошений. Потім кивнув сам собі, ніби ставлячи крапку. Розвернувся і пішов коридором, піднявши обидві руки долонями вгору: жест капітуляції, жест людини, яка більше не тримає зброю, більше не тримає нічого; і його підняті руки були найсумнішим, що я бачила за все своє життя. Він завернув за ріг і зник.

Алекс стояв як статуя, лише м'язи на щелепі рухалися під шкірою. Він був у нестямі.

— О, ти не знав? — Софі ступила до нього, смакуючи момент.

Її усмішка була гостра й безжалісна.

— Твій брат не просто закоханий у твою наречену, він одержимий нею. Ти б бачив його в Парижі…

Вона зробила театральну паузу.

— Усі його картини були з нею. Кожен штрих, кожна лінія. Він навіть...

— Досить.

Голос Алекса тріснув.

— Досить, — повторив він тихіше. — Забирайся.

Софі моргнула: на мить у її очах промайнуло щось схоже на страх. Але вона швидко оговталася.

— Це твоє «дякую»? — вона здивовано вскинула бровами. — Тебе тут за ідіота тримали. Якби не я...

— Геть!

Одне слово: тихе, мертве, остаточне.

Софі усміхнулася, широко, задоволено. 

— З радістю, — промуркотіла вона. 

І пішла. Залишивши нас удвох. У руїнах.