Раді Вас бачити!

Я просиділа в одній із кімнат маєтку до вечора, занурившись у контракти та дзвінки. Топлячи себе в роботі, щоб не думати про те, як пульсували м'язи на його щелепі під шкірою, про те, як він вимовив ті прокляті слова, вливаючи палючий, нудотний біль у кожну мою вену.

Надворі падав сніг: важкий, густий, майже злий. Хуртовина дісталася до нас, вкриваючи паркові доріжки своїми білими щупальцями, ніби намагалася стерти всі шляхи до втечі. А десь у місті чекав ресторан П'єра і розмова з Софі, від однієї думки про яку мене нудило. Символізм був настільки прямолінійним, що навіть мій мозок, зайнятий самознищенням, це помітив. Я знала, що не повинна йти. Знала це так само певно, як своє ім’я, як удари власного серця, як те, що земля кругла, вода мокра, а Вероніка Міллер не вміє приймати правильних рішень у своєму житті. Але вся моя сутність тремтіла від магнетичного тяжіння: невидимі нитки, що прив'язували мене до Джеймса. Ті самі нитки, які я безуспішно намагалася розірвати. Я просто не могла не піти. І ця безпорадність перед власними бажаннями робила мене фізично хворою. Буквально: нудота, тремтіння, холодний піт. Ніби тіло нарешті вирішило показати мені, як виглядає самозрада на клітинному рівні.

Ти жалюгідна, Вероніко. Жалюгідна.

О шостій п'ятдесят зателефонувала мама.

— Я біля воріт, любонько, — її голос дзвенів тією особливою інтонацією, яку я знала занадто добре. — І знаєш що? Цей дім виглядає ще гірше, ніж я очікувала.

Чудово. Саме те, чого мені зараз бракувало. Ніби мій день був недостатньо катастрофічним, давайте додамо ще й Елеонору Міллер для повноти картини, для симетрії руйнування.

Я глибоко вдихнула, закрила ноутбук, подивилася на своє відображення в темному екрані: бліде, з тінями під очима, з виразом людини, яка програє відразу на всіх фронтах.

Вистава починається.

— Мамо, — зустріла я її біля входу.

Елеонора Міллер пахла бунтом. Не метафорично: її парфуми густі, пудрові, безкомпромісні, з тих, що заходять у кімнату за три хвилини до власниці, ударили мене ще до того, як я побачила шубу.

Шуба. Це було не вбрання, а цілий виклик. Верхній одяг як форма нападу. На ній була та сама штучна леопардова шуба власного пошиву, яку вона одягала лише в особливих випадках, коли збиралася влаштувати сцену. І сьогодні на сцені була сім’я Райтів.

— Ти обіцяла...

— І я тебе вітаю, донечко.

— Вітаю, мамо, — я зітхнула. Тим довгим, змученим зітханням, яке вона чула від мене з дванадцяти років і на яке навчилася не реагувати приблизно тоді ж.

Я допомогла їй зняти шубу. Леопардове хутро ковзнуло з її плечей драматично, театрально, ніби шуба теж грала свою роль у виставі. Я повісила її на гачок у гостьовій шафі з темного дерева та бронзовими ручками. Шуба виглядала серед темних кашемірових пальт Райтів як папуга серед ворон.

— Ти трохи бліда. Ти їси? Ці люди тебе годують?

«Ці люди». Не Райти. Не сім'я твого нареченого. «Ці люди». Ніби мова йшла про секту.

— Мамо. Я прошу тебе лише про одне – будь чемною.

Вона поправила ідеально вкладене волосся, розправила сукню кольору вишні, яка підкреслювала вигини її ідеально складеного тіла танцівниці, і знову перевела погляд на мене:

— Я завжди чемна, Вероніко.

— Ні.

— Я чемна з тими, хто заслуговує на чемність.

— Мамо, усі заслуговують на чемність. Це базове правило соціального контракту.

— Соціальний контракт, — повторила вона, ніби пробувала слова на смак. — Як мило. Це тебе Алекс навчив? Він же юрист, так? Контракти – його спеціалізація.

Я закрила очі, порахувала до трьох, відкрила.

Господи, дай мені сил.

— Будь ласка, один вечір. Просто посміхайся й говори приємні речі, хвали їжу, хвали будинок, хвали Алекса.

— А якщо їжа буде несмачною?

— Вона буде смачною. У них шеф-кухар.

— Ласкаво просимо до нашого дому, — голос Роберта розрізав повітря.

Я завмерла. Їхні очі зустрілися, і я фізично відчула, як стиснулося повітря в холі. Дві природні стихії, два полюси однієї катастрофи: бунтарка та аристократ, рудий вогонь і сіра сталь. В іншому житті вони могли б...

Ні. Краще не думати про це.

Роберт Райт стояв біля сходів, випрямлений як завжди, у бездоганному темно-сірому костюмі. Він не підійшов до нас, натомість ми мали підійти до нього. Так працювала гравітація в цьому домі: усі оберталися навколо нього.

Планети, будь ласка, рухайтеся самі.

— Роберт Райт, — він злегка нахилив голову. Це був не вклін, Боже борони, лише мінімальне визнання її присутності. — Радий нарешті познайомитися з матір'ю нашої Вероніки.

«Нашої Вероніки». Він уже привласнив мене. Однією фразою.

Мама витримала паузу рівно на секунду довшу, ніж було б чемно. Я добре знала, про що ця пауза, бо виросла з нею. Ця пауза означала: я тебе почула, зважила, оцінила, і зараз ти пошкодуєш. Її губи вигнулися в посмішці, яка не торкнулася очей, навіть близько. 

— Елеонора Міллер, — вона не простягла руку, не присіла в реверансі, не зробила нічого з того, чого він, мабуть, очікував. А він очікував, я бачила по ледь помітному руху правої руки, вже готової до рукостискання, яке не відбулося. 

Мама просто стояла й усміхалася. Вони виглядали як два хижаки перед сутичкою. 

— Але ви можете називати мене просто Еллі.

О ні. «Просто Еллі». У домі, де навіть собак називали «Сер» і «Мадам». 

Я подивилася на маму, мама подивилася на Роберта, Роберт дивився на маму. Ніхто не дивився на мене, і це було, мабуть, на краще, бо на моєму обличчі було написано все, великими літерами, шрифтом Arial, без пробілів: «ЦЕ ЩО?ВІЙНА?».

Роберт моргнув ледь помітно, але я це побачила.

— Місіс Міллер, — він наголосив на повному імені, повністю ігноруючи її пропозицію. — прошу до вітальні. 

Перший раунд – нічия. Але ніч тільки починалася.

Роберт розвернувся й пішов не озираючись, не перевіряючи, чи ми йдемо, бо ми підемо, бо це його територія, бо гравітація.

— Роберте, — мама усміхнулася усмішкою, що зазвичай приховувала бажання когось задушити, — який у вас... монументальний дім.

— Вам подобається? — він зробив крок уперед у залі з каміном і роялем.

І я помітила, ледь вловимо, на межі видимого, як смикнувся куточок його рота. Це не була усмішка, це було щось перед усмішкою, щось, чого Роберт Райт, мабуть, сам від себе не очікував.

— О, так. Нагадує музей, — вона обвела поглядом простір, критично ковзаючи по дорогих шпалерах та антикварних меблях. — Любонько, ти не сказала мені, що виходиш заміж у музеї.

Я подумки застогнала.

Тільки не це.

— Мамо...

Роберт здригнувся, ніби від ляпаса, але мовчав. Лише м'язи щелепи рухалися під ідеально поголеною шкірою.

— Це комплімент, — мама повернулася до нього й усміхнулася. — Таке... бездоганне збереження минулого. У вас талант.

Її усмішка була витвором мистецтва: м'яка, тепла, майже щира. Настільки вишукана, що неможливо було розібрати, чи вона глузує, чи дійсно захоплюється. Її очі блищали тим особливим блиском, який міг означати що завгодно і водночас нічого конкретного.

Роберт застиг із дивним виразом обличчя. Задумливим скоріше, ніби намагався розв'язати рівняння, в якому всі відомі величини раптом почали змінюватися. Щось явно відбувалося в його голові. Ця жінка щойно назвала його дім музеєм, і це мало його образити, мало викликати холод, дистанцію, ту крижану ввічливість, якою він обкладав усіх, хто переступав межу. Але замість цього він дивився на неї. Просто дивився. На секунду довше, ніж було потрібно, на секунду довше, ніж він дивився на будь-кого в цьому домі.

— Збереження минулого, — повторив він задумливо. Ніби слова, пропущені крізь її голос, набули іншого значення. — Цікава інтерпретація, місіс Міллер.

— Еллі, — поправила вона.

— Місіс Міллер, — повторив він, усе ще зі спантеличеним виразом обличчя.

Так, Роберте, ласкаво просимо до мого світу. Маму неможливо розгадати, неможливо передбачити, неможливо перемогти в її власній грі. Я намагалася двадцять п'ять років. Повірте мені, я точно знаю.

У цю мить у дверях з'явився Джеймс. І все, що я будувала за останню годину: стіни, засуви, «він мій наречений», контракти, телефонні дзвінки, роботу як анестезію — посипалося. Тому що костюм. На Джеймсі був костюм. І о Боже… Боже, як йому личив цей костюм. Бо Джеймс був у ньому розслаблений. Костюм сидів шикарно, ніби Джеймс не докладав до цього жодних зусиль. У цьому й була проблема: Алекс у костюмі виглядав як людина, яка старається бути ідеальною; Джеймс у костюмі виглядав як людина, якій усе одно, і саме тому від нього неможливо було відвести очей. На всіх костюми виглядали правильно, на Джеймсі він виглядає небезпечно.

Погляд Джеймса ковзнув по мені швидко, майже непомітно. Мій шлунок стиснувся, тіло – зрадник, як завжди, відгукнулось раніше, ніж встигла голова.

— А, молодший Райт, — мама просяяла з ентузіазмом гепарда, що помітив газель. Її очі спалахнули, і я подумала: ні. Мамо. Не треба. Не чіпай його. Не чіпай єдину людину в цьому домі, від якої я намагаюсь триматися подалі. — Я чула про твою роботу. Навіть бачила одну в галереї на Манхеттені.

Я перестала дихати.

— З багряним сплеском на полотні, — продовжила вона, підносячи пальці до підборіддя професійним жестом, яким вона оцінювала все: тканини, чужий крій, чужу роботу. — Приголомшлива енергія. Ніби хтось вилив щось дуже особисте і не став прибирати.

Я побачила, як смикнулась його щока: коротко, різко. Бо я знала цю картину. Той вечір, бордова сукня, наша перша розмова: така, після якої ти виходиш на вулицю й не пам'ятаєш, яка пора року. Той вечір, коли все могло піти по-іншому.

— Я втішений, — Джеймс підійшов і схилився над маминою рукою, торкнувся губами її кісточок легко, старосвітськи, із тією грацією, яка в Алекса виглядала б вихованістю, а в ньому виглядала як щось природне наче подих. 

Потім він випрямився. І подивився на мене. Просто подивився, на секунду, може, на півтори, нічого особливого. 

Мій рот відкрився раніше, ніж увімкнувся мозок.

— Це... це моя мама, — сказала я.

Навіщо? Навіщо ти це сказала? Він що, сліпий? Він щойно поцілував їй руку. Він стоїть перед нею. Він, імовірно, помітив, що в кімнаті з'явилась нова людина. Він художник – він помічає відтінки фарби, яких не бачить ніхто. Мабуть, він впорається з ідентифікацією твоєї матері без допомоги.

— Я так і зрозумів, — у його голосі почулася тінь тієї насмішки, яку я знала занадто добре. Тієї, від якої хотілося одночасно вдарити його й засміятися. — Ви схожі.

Мама перевела погляд з мене на нього, потім із нього на мене, потім знову на нього, і широко всміхнулася.

Чорт. Чорт, чорт, чорт.

Це була посмішка жінки, яка щойно побачила щось дуже цікаве, щось, про що вона обов'язково запитає пізніше, щось, від чого мені захочеться провалитися крізь землю.Одна секунда, і Елеонора Міллер прочитала мене, як відкриту книгу. Як завжди. Як усе моє прокляте життя.

— Що ж, — мама плеснула в долоні, ніби вирішила щось для себе. — Якщо вся родина така ж чарівна, як молодший Райт, то я починаю розуміти, чому моя донька так поспішала заміж.

— Мамо, — процідила я крізь зуби.

— Що? — вона знизала плечима з виразом невинного янгола. Янгола, який щойно підпалив місто й щиро не розуміє, чому всі хвилюються. — Я роблю компліменти. Хіба це заборонено?

Джеймс усміхнувся. Не мертвою усмішкою, а справжньою, тією самою кривою, лівим куточком, від якої у мене завжди... ні. Не зараз. Він усміхався моїй мамі, і моя мама усміхалася йому.

— Де ж наречений? — мама озирнулася з тим театральним ентузіазмом, який означав, що вона знає відповідь, але хоче почути запитання. — Я вмираю від бажання побачити, хто вкрав серце моєї дівчинки.

«Хто вкрав серце моєї дівчинки». Боже.

— Місіс Міллер, — Роберт ступив уперед, намагаючись повернути увагу на себе. — Дозвольте показати вам їдальню. Алекс має з’явитися з хвилини на хвилину.

— Ой, не поспішайте, — вона махнула рукою з безтурботністю людини, яка ніколи в житті нікуди не поспішала. — Я б воліла спочатку випити. Чи є у вас келих червоного вина?

Роберт завмер. Знову. Я бачила, як у його голові відбувається битва, як стикаються тектонічні плити його світу: розклад – вечеря рівно о сьомій, традиція, яку він не порушував десятиліттями; порядок – гості проходять до їдальні, сідають, серветки зліва, виделки справа, усе за протоколом, але водночас гостинно; етикет – не можна відмовити гостю; і щось ще… щось, чого він, мабуть, сам не очікував побачити в соб, щось, що з'явилося п'ять хвилин тому, коли руда жінка назвала його дім музеєм і від цього не стало образливо.

Він відкашлявся:

— Звісно, — його голос був рівним, але я помітила, як ледь здригнувся м'яз біля ока. — Маємо чудовий Шато Марго вісімдесят другого року. Якщо вас влаштує.

Вісімдесят другого року. Він дістає свій найкращий резерв для жінки, яка щойно назвала його дім музеєм. Мамо, що ти з ним робиш?

— Влаштує, — мама всміхнулася так, ніби він запропонував їй саме те, чого вона хотіла, ніби вона все життя чекала, поки хтось запропонує їй Шато Марго вісімдесят другого в кам'яному маєтку посеред зими. Бо так воно, мабуть, і було. Моя мати вміла отримувати від Всесвіту все, чого хотіла. Не вимагаючи, не просячи, просто стоячи й усміхаючись так, що Всесвіт сам ніс їй на тацi.

— І, можливо, — додала вона тим тоном, яким замовляють десерт, — я би хотіла подивитися студію Джеймса? Якщо вона існує.

Роберт моргнув. Двічі.

— Студію? — він вимовив це слово так, ніби воно було з іноземної мови.

— Так, — мама повернулася до Джеймса, і в її очах заблищали чортики. — Художник, чиї роботи виставляються на Манхеттені, має мати студію. Я обожнюю дивитися, де народжується мистецтво. Це так... інтимно.

Інтимно. Вона сказала «інтимно», дивлячись на Джеймса.

Мені хотілося провалитися крізь землю.

— Мамо, ми вечеряємо зазвичай рівно о…

— Доню, — вона підняла руку, зупиняючи мене, — я проїхала півкраїни, щоб познайомитися з родиною, до якої ти приєднуєшся. Поки твого нареченого немає, я почну з його брата.

Почну з його брата. Почну. З його. Брата. Господи, вона навіть не розуміє, що робить. Або розуміє і саме тому робить.

Із нею ніколи не знаєш. У цьому весь жах.

— Джеймсе, — мама повернулася до нього з усмішкою, яка перетворювала прохання на наказ, а наказ – на запрошення до пригоди. — Ведіть. Я хочу бачити, де ви створюєте всю цю... пристрасть.

Джеймс дарував мамі усмішку чеширського кота.

— Я покажу.

— Ведіть, — мама вже рухалася до виходу з вітальні. — Вероніко, ходімо.

— Ні, я... — ковтнула. — У мене справи.

Мама обернулася й обдарувала мене багатозначним поглядом у якому було все й нічого одночасно. У цього погляду не існувало пояснень.

— Правда, — додала я швидко. — Я швидко.

І вони пішли, а я залишилася стояти поряд з Робертом, відчуваючи, як ідеальний фасад дому Райтів тріщить по швах.

— Подзвоню Алексу, дізнаюся, де він, — пробурмотіла я, ледь повернувшись до Роберта.

— Так. Я буду в їдальні, — його бездоганна дикція видала нотки розгубленості. — Попрошу принести Елеонорі келих вина.

Він сказав «Елеонорі». Не «вашій матері», не «Місіс Міллер», Елеонорі.

Ми пішли в сторону вхідних дверей: я, щоб піднятися сходами до своєї кімнати й набрати Алекса, Роберт пішов до кухні. Дві людини, що рухаються в протилежних напрямках, з'єднані лише спільною розгубленістю й однією рудою жінкою, яка щойно перевернула їхній світ догори ногами.

Раптом вхідні двері розлетілися, різко, широко, впускаючи вихор снігу, крижаного повітря й Алекса. Він увійшов із портфелем і папками під пахвою, у костюмі-трійці.

— Вибачте за запізнення, я... — він застиг. Подивився на моє обличчя, на Робертове обличчя, на щось між нашими обличчями – на ту спільну розгубленість, яка, мабуть, читалася як транспарант. — Що відбувається?

— Твоя майбутня теща вже знайомиться з родиною, — сказав Роберт, поправляючи краватку тим жестом, яким поправляють краватку, коли все інше виходить з-під контролю, ніби рівний вузол на шиї може компенсувати хаос навколо. — Вона в студії Джеймса.

Алекс моргнув. Один раз. Потім подивився на мене з тим самим виразом, із яким, мабуть, дивився на несподівані докази в суді, коли відкриваєш папку й бачиш щось, чого не мало там бути. 

— У студії... Джеймса?

— Так, — видавила я. — Вона захотіла побачити його картини.

Згори долинув мамин голос:

— О мій Боже, це дивовижно! Джеймсе, чому ти це ховаєш?

— Бо воно незакінчене, — його голос звучав приглушено.

І я зрозуміла.

Вона побачила ту картину. Ту саму, яку він мені не показував.

Моя мама побачила її за п'ять хвилин знайомства.

— Дурниці! Це найживіша річ, яку я бачила в цьому домі!

Її голос прокотився сходами, стінами, портретами предків Райтів, всім цим каменем й історією; й залишив після себе тишу, яка тремтіла.

Роберт видихнув трохи гучніше, ніж зазвичай. Для іншої людини це було б нічим, але для Роберта Райта – цей видих еквівалент крику.

— Вона завжди така? — запитав він невимушено, поправляючи запонки.

Але в його очах спалахнуло щось підозріло схоже на зацікавленість. Не роздратування, не холодну ввічливість, а справжню, живу зацікавленість.

О ні. Тільки не це.

— Завжди, — зітхнула я. — Вона як стихійне лихо. Не питай куди, не питай навіщо. Просто тікай або приймай.

Роберт подивився на сходи, звідки долинав мамин сміх, низький, оксамитовий, абсолютно непристойний для цього дому.

— Цікава жінка, — сказав він нарешті.

Світ точно збожеволів.

Його губи смикнулися в натяку на усмішку:

— Піду по її келих вина.

І він пішов до кухні. Роберт Райт. Сам. По келих вина. Для жінки, яку знав п'ять хвилин.

Що взагалі відбувається?

Алекс стояв у дверях зі снігом на плечах, із портфелем у руці, із виразом обличчя людини, яка зайшла у свій власний дім і не впізнала його. Він переводив погляд із батькової спини? яка віддалялася в бік кухні, на мене, і назад, і знову на мене, намагаючись скласти пазл, у якому жодна деталь не стояла на своєму місці.

— Що, — сказав він повільно. — Я пропустив?

— Мою маму, — сказала я. — Ти пропустив мою маму.

Згори знову долинув мамин голос: уривки, окремі слова:

— ...неймовірна палітра... хто вас навчив так працювати з текстурою?..

Алекс прислухався. Трохи нахилив голову, так, як робив завжди, коли щось аналізував.

— Вони, здається, поладнали, — сказав він.

Потім поставив портфель, зняв пальто, стряхнув сніг методично, акуратно, підійшов до мене і поцілував у лоб.

— Ходімо нагору? — він взяв мене за руку. — Судячи зі звуків, там відбувається щось цікаве.