Раді Вас бачити!

Джеймс чекав біля заднього виходу, у розстібнутому пальто, тримаючи руки в кишенях. 

— В тебе обличчя людини, яка щойно пережила допит. Ти що, стрибнула?

— Стрибнула, — відповіла я.

— Все добре? — він підняв брову несподівано, без іронії.

— Так, просто з мамою говорила.

Він не став коментувати, просто кивнув і пішов стежкою вглиб саду.

— Ходімо.

Сніг хрупотів під ногами, повітря пахло морозом і чимось димним, можливо, з каміну десь у домі. Джеймс ішов попереду, не озираючись.

— Куди ми?

— Оранжерея.

— Та сама, про яку ти казав?

— Та сама.

Ми обійшли живопліт засипаний снігом, і я побачила її: скляну споруду, що виростала з білого саду, як щось з іншого світу. Крізь замерзлі шибки пробивалася зелень: неможлива, яскрава, посеред зими.

Джеймс відчинив важкі двері.

— Заходь.

Мене одразу огорнуло тепло. Я ступила всередину і завмерла. Троянди. Скрізь були троянди: червоні, білі, рожеві, чайні. Вони обвивали колони, спадали з-під стелі, заповнювали кожен куток живим кольором. Скляна стеля пропускала зимове світло, і воно м'яко падало на квіти й на стару кам'яну підлогу.

— Тут можна провести церемонію, — сказав Джеймс. — Якщо хочеш.

Я обернулася.

— Акустика хороша, — його голос відлунював від скляних стін, створюючи легкий відгомін.

У зимовому саду було тепло й волого, попри мороз надворі. Величезні пальми кидали тіні на скляні стіни, а десь угорі ховалися тропічні метелики, ті самі, яких Роберт, очевидно, все ж замовив для весілля.

— Це орхідеї? 

Я зупинилася біля квітки, майже чорної в приглушеному світлі. Її пелюстки виглядали так, ніби хтось занурив їх у ніч і забув витягти.

— Чорна перлина, — Джеймс підійшов ближче й натиснув вимикач. — з Південної Америки.

Спрямоване світло вдарило в квітку, і та спалахнула зсередини: не чорна, ні, темно-бордова, кольору запеченої крові, кольору темного серця. 

— Ніколи таких не бачила, — я нахилилася над квіткою. — Не знала, що вони бувають чорними.

Його рука, я побачила її периферійним зором, простягнулася до пелюстки. Довгі пальці, що закінчувалися акуратними короткими нігтями, Ніяких кілець, Тільки ледь помітний шрам біля кісточки: блідий серп на засмаглій шкірі. Він торкнувся орхідеї обережно, майже з ніжністю, провів подушечкою пальця по вигину пелюстки так, як торкаються чогось крихкого, АБо когось. Я прослідкувала за рухом його руки, потім, сама не розуміючи, навіщо, ковзнула поглядом вище: лінія щелепи; вигин губ, вони були трохи обвітрені, з дрібною тріщинкою посередині нижньої. Я відвела погляд.

— У дитинстві в мене була золота рибка, — сказала я. — Теж чорна.

— І що з нею сталося?

— Померла через тиждень. Я забула її годувати, — я провела пальцем по оксамитовій пелюстці. — Мама тоді сказала, що деякі речі занадто прекрасні, щоб довго жити.

— Оригінально, — у його голосі майнув натяк на посмішку.

— Вона щойно дізналася про весілля.

— І?

— Сказала, що приїжджає рятувати мене від самої себе.

Пауза. 

— Тебе треба рятувати?

Я повернулася до нього. Він дивився на мене зі щирим здивуванням: брови підняті, голова трохи нахилена вбік.

Ніби ти не знаєш, Джеймсе.

— Ні, — сказала я вголос. — У неї просто така звичка. Її гіперопіка проявляється на відстані, і завжди, коли не потрібно.

Джеймс промовчав якийсь час.

— Зрозуміло.

Десь розмірено, гіпнотично капала вода: кап-кап, як метроном, відраховуючи секунди нашої тиші. Я розвернулася й пішла вглиб оранжереї.

— Ці метелики тебе не дратують? — раптом запитав він десь позаду мене, за кілька кроків.

— У якому сенсі?

— Дивись, як вони літають.

Я зупинилася, підняла голову. Метелик кружляв під склом, синій, тремтливий, безглуздо прекрасний, бився в невидиму стелю, відлітав, повертався, знову бився.

— Як у клітці, — сказав Джеймс.

Я обернулася. Він стояв у кількох кроках, все ще тримаючи руки в кишенях, дивився не на метеликів, а на мене.

— І навіть не намагаються знайти вихід.

Усмішка. Коротка, ніби він сам здивувався, що посміхнувся.

— Може, їм тут подобається.

— Може, — погодився він. — А може, вони просто не знають, що двері відчинені.

Я витримала його погляд.

— Думаю, вони знають, що там холодно.

Він не відповів.

Я глянула на телефон:

— Гаразд, нам справді треба розібратися з цим танцем, — сховала телефон у кишеню. — Але я не впевнена, що тут вийде. Якщо посадити гостей, місце залишиться?

Джеймс обернувся, обвів оранжерею поглядом.

— Думаю, так. Танці можна буде зробити, коли приберемо стільці. 

— Тобто?

— Ви проведете церемонію, — Джеймс трохи зам’явся. — Потім, коли гості піднімуться, всі вийдуть на терасу: голуби і все таке, я не знаю, що у вас там за списком.

— У нас не буде голубів, — сказала я, хоча й сама не була в цьому впевнена. Метеликів теж обіцяли прибрати, але вони, чорт забирай, усе одно тут.

— Ну, знайдете іншу причину: повітря, фото, що завгодно. Повернетесь, а стільців не буде. Фуршетні столи стоять по краях, так що місце звільниться.

Він говорив спокійно, діловито, ніби ми обговорювали логістику. Я стояла й дивилася на нього.

Надворі був день, але снігова заметіль затягнула небо сірою пеленою, і в оранжерею проникало лише тьмяне, приглушене світло. Він стояв у напівтемряві: одна рука в кишені, силует на тлі освітлених пальм. Промінь від прожектора, що бив у чорну орхідею, окреслював лінію його щелепи. Наче чорно-біла фотографія: різкі контрасти, жодних напівтонів. Він завжди такий: або світло, або тінь, нічого посередині.

Алекс посередині. Алекс — теплий, м'який, безпечний. Джеймс — ні.

Щось усередині мене росло, підіймалося від живота до горла, як вода у ванній, що переливається через край. Або я його зараз поцілую, або…

— Потанцюємо?

Сказала раніше, ніж встигла подумати.

Він витріщився.

— Ми?

Я зняла куртку й кинула її вбік на кований садовий стілець, що стояв біля кадки з папороттю. 

— Треба перевірити, чи хочу я тут танцювати.

Він не рухався, просто дивився на мене: довго, мовчки. Десь у глибині його очей промайнуло щось: спалахнуло й згасло.

— Музики немає.

Я дістала телефон.

— Є.

— Мабуть, треба перевірити це з Алексом?

— Ти танцюєш краще, як я зрозуміла, — я почала гортати плейлист, дивлячись на екран. — Тому зможеш навчити Алекса. 

Підняла очі.

— Якщо мені сподобається це місце.

Він стояв нерухомо, але щось у ньому змінилося. Щелепа напружена, м'яз на скроні ледь помітно пульсував. Руки в кишенях стиснулися в кулаки, я бачила це по натягнутій тканині. Він боровся. З собою, зі мною, із ситуацією, я не знала з чим саме. Але він боровся і програвав. Це я точно бачила.

— Зніми пальто, — сказала я. — Тут жарко.

Пауза. Довга. 

Він повільно витягнув руку з кишені, синув пальто з плечей одним рухом: різко, майже по-злому. Пальто впало на стілець поруч із моєю курткою. Я включила першу мелодію, яка потрапила під палець, не відводячи від нього погляду.

Заграв Луї Армстронг.

— «What a Wonderful World»? — він підняв брову. — Серйозно?

— А що не так? — я поклала телефон на край кам'яної лави. 

Хрипкий голос Армстронга розлився оранжереєю, відбиваючись від скляних стін.

I see trees of green, red roses too...

— Нічого, — він нарешті витягнув руки з кишень. — Просто не очікував від тебе такої... сентиментальності.

— Може, ти мене погано знаєш.

— Може.

Він зробив крок, потім ще один, зупинився переді мною близько, але не надто, простягнув руку долонею догори.

— Ну?

Я поклала свою долоню на його. Його пальці зімкнулися, теплі, сухі, впевнені. Друга рука легко лягла мені на талію. 

I see skies of blue and clouds of white...

Ми почали рухатися повільно: просто погойдування з боку в бік, те, що він сам радив. Нічого складного, нічого небезпечного. Але він раптом зупинився.

— Що? — запитала я.

Він не відповів, просто відпустив мене, підійшов до лави, де лежав телефон, і взяв його в руки.

— Дозволь мені поміняти пісню.

— Чому?

Він глянув на мене через плече.

— Бо це пісня для сну.

Через секунду зимовий сад наповнив голос Ніни Сімон: хрипкий, чуттєвий. Кожна нота була просякнута бажанням.

I put a spell on you... because you're mine...

— «I Put a Spell on You»? — засміялася я, намагаючись приховати, як прискорилося моє дихання. — А це не занадто?

— Для чого? — він повернувся до мене й простягнув руку.

— Для весілля.

Я поклала свою долоню на його. Його пальці зімкнулися з моїми повільно, впевнено.

You know I can’t stand it, you’re runnin’ around…

— Це нестандартно, — його погляд раптом потемнів.

Він притягнув мене до себе, ближче, ніж минулого разу. Одна рука на моїй талії, інша тримає мою долоню біля свого плеча. Наші тіла майже торкалися. Голова пішла обертом від цієї нестерпної близькості.

— Джеймсе...

— Тихо, — він нахилив голову. Його губи опинилися біля мого вуха. — Просто слухай музику.

I put a spell on you... because you're mine…

Тіло задерев'яніло, ноги ледве слухалися. 

Господи, я як колода.

Він це відчув. Звісно, відчув.

— Вероніко, — сказав спокійно, рівно.

— Що?

— Ти точно займала призові місця? Чи обманула мене?

Його голос був без глузування, без іронії, просто питання.

— Це було давно.

— Тобто забула, як рухатися?

Злість піднялася від живота до горла, гаряча, гостра.

Чому він весь час мене дратує?

Тому що ти не хочеш танцювати, — відповів голос у голові. — Ти хочеш іншого. І він це знає.

— Я не забула, — процідила крізь зуби. — Просто з тобою важко розслабитися.

— Зі мною? — він ледь помітно посміхнувся. Його рука на моїй талії стиснулася. — Ти ж сама захотіла потанцювати, зі мною.

Пауза. Він не додав нічого. Та і не треба було.

«Зі мною» —два слова, в яких усе. Я могла почекати Алекса, могла потанцювати сама, могла просто піти, могла зробити що завгодно, але я обрала це, його, тут, зараз.

— Заплющ очі, — сказав він тихо.

— Навіщо?

— Просто зроби.

Я хотіла сказати щось їдке, щось, що поверне мені контроль. Але замість цього я заплющила очі. Темрява, музика, ого дихання біля мого скроні, його рука на моїй талії ковзнула нижче на поперек: долоня розкрита, пальці розставлені, п'ять точок тепла крізь тонку вовну светра.

Він повів, і раптом зупинився. Моє тіло не встигло, воно вже пішло далі: м'язи скоротилися, вага перенеслася, стегно почало рух, а він — ні. Я наштовхнулася на його нерухомість, як на стіну. Півсекунди. Може, менше, але в цій паузі була ціла вічність. І лише тоді він продовжив. Але не натиснув рукою. Він видихнув, і моє тіло пішло за цим видихом, як за наказом. Вдих — і ми завмирали. Видих — і ми рухалися. Він вів мене не долонею, він вів мене своїм диханням. Тіло згадало саме: плечі опустилися, спина випрямилася, ноги знайшли ритм. Джеймс це відчув. 

— О, — сказав тихо. — То ти не брехала.

Його подих на моїй шиї, і я нахилилася ближче. Не відповіла, просто рухалася. Кожен його подих ставав моїм кроком, кожне моє тремтіння було під його владою. Ми рухалися все вільніше, музика текла крізь нас, стираючи межі між «можна» і «не можна». Він зробив крок уперед, я зробила крок назад, автоматично, як вчили. Тіло само подалося назад, права нога пішла за лівою, стегна розкрилися, звільняючи йому простір. Але він не хотів простору. Його стегно встромилося між моїх ніг твердим, безкомпромісним тиском, раніше, ніж я встигла завершити крок. Моя нога зависла в повітрі, не знайшовши підлоги. Я похитнулася, і він це використав: притиснувся ближче, фіксуючи мене на місці.

Я стояла, наполовину розкрита. Його стегно між моїми, тепле, жорстке, нерухоме. Я не могла зімкнути ноги — він не давав, не могла відступити — він тримав, не могла нічого, крім як стояти і відчувати цей тиск там, де не повинно бути нічиєї ноги.

Він не рухався, просто дивився на мене згори вниз і чекав. А потім зрушив стегном повільно, вгору, з тиском, і від цього в мене перехопило подих. Різкий поворот, він відпустив мою талію, провів мене через руку і спіймав ззаду. Я опинилася спиною до його грудей. Його рука ковзнула по моєму животу, але це не було погладжування, це був захват. Великий палець вперся в ребра, чотири інші лягли нижче, розставлені. Я відчула, як мимоволі втягнула живіт від реакції. Пальці знайшли лише шию, там, де коротке волосся переходить у шкіру, де б'ється пульс. Я затрималась там, і відчула, як він здригнувся. А потім він нахилився сам. Мої пальці зарилися в густе волосся на його потилиці, стиснулися. Він видихнув різко. Він схилився ближче, його губи майже торкалися мого вуха, і повів долонею вздовж моєї витягнутої руки: від ліктя до плеча. Його пальці зупинилися на моєму підборідді, м'яко повернули моє обличчя до нього, і опинилися на губах. Не відразу, не грубо, спочатку — на нижній: поклав подушечку вказівного пальця на м'якоть і потягнув вниз, зовсім трохи. Мій рот розчинився сам. Джеймс забрав палець, і я ледь не потягнулася за ним. Кожен рух відгукувався всередині в'язкою напругою внизу живота. Я відкинула голову йому на плече, оголюючи шию, здаючись. І він прийняв капітуляцію. Його пальці ковзнули по вигину шиї, нижче по ключиці, ще нижче до ложбинки між грудьми. Завмерли на мить, я перестала дихати. А потім його долоня різко впала на талію, стискаючи, притягуючи ближче.

Because you're mine...

Ще один поворот, обличчя до обличчя. Його рука сповзла нижче пристойного: на стегно, по стегну… І це вже був не танець, це була тортура.

Я дозволяла йому все, у танці чи в гріху, це вже не мало значення. Вигин назад — і світ завертівся. Ривок угору — і я в його обіймах, занадто близько, занадто тісно. Він притиснув моє тіло ближче, ніж треба. Я задихалася. Мої пальці мимоволі стиснулися на його кам'яно твердих, напружених плечах. Я різко втягнула повітря носом, мало не зірвавшись на стогін, Джеймс одразу притягнув мене ближче. Його рука на попереку, моя на його шиї, наше дихання змішалося. Лише один нахил голови, і це вже не був би танець. Аромат від нього зводив мене з розуму, огортав, проникав під шкіру, отруював кров. Музика сповільнилася, а, може, це сповільнилось усе навколо. Він перестав вести, просто стояв, тримаючи мене впритул, і гойдався ледь помітно, з боку в бік. Як море, як колиска, як щось небезпечне, що прикидається безпечним.

Останній акорд пісні. 

Один оберт, і світ завертівся знову, і я знову перед ним, обличчям до обличчя. Але він не зупинив мене там, де треба, він зупинив мене ближче: притягнув у останню мить, вкравши відстань, яка ще лишалася між нами. Інерція вдарила мене об його груди. Мої долоні впиралися в його плечі, його руки замкнулися на моїй спині. Груди до грудей, стегна до стегон, його серце під моєю долонею, швидке, тверде, несподіване.

Я підняла голову. Він дивився на мене: щелепа напружена, очі темні. В очах більше не було іронії, в них було полум'я.

— Місце підходить, — прошепотіла я.

Він не відповів.

Я мовчала. Закусила губу до болю, до металевого присмаку, щоб не сказати того, що рвалося назовні. Моє дихання, гаряче, рване, торкалося його підборіддя. Його губи були так близько: один подих, один рух. Усе тіло кричало: «Зроби це!». Кожна клітина тягнулася до нього, як до магніту. Пальці на його плечах стиснулися сильніше, мало не вп'ялися в м'язи. Ще мить — і я здамся, ще мить — і буде пізно щось рятувати. Я хотіла поцілувати його так, що боліло все тіло. Але я цього не зробила. Не тому, що не хотіла, а тому, що бути щирою страшніше, ніж бути досконалою. Я відсторонилася першою, відчуваючи, як тремтять коліна. 

— Але думаю, з Алексом нам варто танцювати вальс. 

Я пригладила светр. Не дивлячись Джеймсові в очі. Бо знала: один погляд — і мої пальці опиняться у нього у волоссі.