Спочатку:
На сторінку книги
1
— Чому я? Чому не Ксю? У неї ж два мільйони мертвих душ у підписниках! Саме цільова аудиторія для такого готичного шоу! Слівки-лінивки, якщо цей рілс не залетить, я, я… Я особисто, за всіма заповітами моєї покійної бабусі, закопаю портрет замовника в місцевому саду! — Я почувалася акробаткою, пробираючись крізь купу антикваріату в цій суміші крамниці мотлоху й театральної костюмерної, тримаючи в одній руці кільцеву лампу, а в іншій телефон.
— Атмосферненько, — пробурмотів мій оператор Ігорь.
— Це не атмосфера, Ігоре. Це смуга перешкод! Як мені тут рекламувати їхню квест-кімнату? Дорогенькі мої, повірте, без спортивної підготовки вам тут нічого робити!
Увесь цей старий особняк виглядав так, ніби його проєктувала людина з важкою формою депресії та доступом лише до фільмів про вампірів. Вузькі темні вікна, кам’яні горгульї. Хто взагалі при здоровому глузді й тверезій пам’яті вирішив зробити в Києві куточок Трансильванії?! Ще мить — і вискочить якесь «Я твоя кровосіся!». А в саду скрючених колючих кущів навіть туман був.
Щоправда, мушу визнати: усі ці спецефекти для містичного квесту «Дім Вічної Пані» підходили ідеально. Чого не скажеш про мене. Чи то мої двадцять годин недосипу, чи дедлайн, що висів над шиєю Дамокловим мечем, не додавали ідеальності моєму натхненню й креативу.
Триматися на ногах виключно на кофеїні, ненависті й KPI — це вам не кожен зможе! От тільки навіть ця моя суперсила вже починала давати збій. А думки про м’який білий саван… тьху, дарма я в той куток подивилася… тобто постіль, вже почали підкрадатися в мою свідомість.
Так, зібралася, Марі!
Я тицьнула пальцем у екран:
— Ігоре, дивись. Нам потрібен хук на три секунди. ТРИ. Якщо людина не злякалася за три секунди — вона пішла дивитися кота в шоломі. А коти — наші головні конкуренти.
— У нас взагалі-то горор-квест.
— У двадцять першому столітті все конкурує з котами! І наш рілс змагатиметься саме з ними, а не з рілсами про готель у стилі Гаррі Поттера!
Я рішуче запхала телефон у кишеню куртки й штовхнула скрипучі двері.
Двері відчинилися з таким звуком, ніби всередині вже хтось повільно помирав.
— О, супер, — відчула, як навіть трохи ожила від місцевих скрипучих децибелів. — Це залишаємо. Натуральний звук завжди кращий.
Із темряви мені в обличчя повіяло сирістю, пилом і чимось дуже старим. Не «вінтажним», як від відвідувачок міських виставок сучасного мистецтва, а саме старим. Як на горищі в моєї милої бабусі, яку ненавиділи всі сусіди. Гаразд, досить віддаватися улюбленим спогадам, пора вже було досліджувати цей рай для любителів гострих відчуттів.
Вдихнувши місцевий Chanel № «Сто років самотності», я зайшла всередину. За мною потягнулася моя команда.
— Чому тут холодно? — спитала Сонечка, вічно незадоволена візажистка, яку я тримаю суто заради ідеальних брів.
— Бо бюджет не включає опалення. А ти б краще спідницю довшу вдягла та худі, а не топік, а то колись собі все відморозиш, — відрізав Ігор.
Нехай собі сваряться! Особисто мені здається, у них там щось поза роботою намічається, але поруч зі мною їм соромно, тому вони старанно вдають, ніби не подобаються одне одному. Я ж тим часом уже подумки збирала монтаж сцени:
• різкий прохід камери,
• спалах світла,
• шепіт,
• текст: «Ти б ризикнув провести тут ніч?»
Мінімум зусиль. Максимум охоплень. Краса!
І тут мені в голову прийшла, як тоді здавалося, найкраща ідея за той день. А що, як зробити відео на тлі дзеркала? Щоб у кадрі складався гігантський нескінченний тунель? Тематично так, одразу натякає на ворожіння!
— Де дзеркало?
Адміністраторка квесту нервово вказала кудись униз:
— У підвалі є одне велике. Але ми його взагалі як реквізит не використовуємо.
Я, звісно, спитала:
— Чому?
— Ну… Воно дивне.
— Чудово! Дивне — це вірусний потенціал. Ви його ще окремо продавати почнете!
І я полетіла до сходів униз раніше, ніж хтось устиг мене зупинити.
Підвал зустрів темрявою й вогким холодом. Увімкнений ліхтарик телефона вихоплював цегляні стіни, старі труби, якісь ганчірки, аж поки ледь не засліпив мене відблиском у величезному дзеркалі в чорній рамі.
Я навіть пригальмувала, прикидаючи, чи зможе Ігор витягти його нагору. Зате мені одразу нестерпно захотілося знятися на його тлі.
— Ось воно! Те, що треба! — Як зараз пам’ятаю, я навіть підстрибувала від нетерпіння.
Дзеркало виглядало надто дорогим для цього місця. Чорне скло ніби не відбивало світло повністю. І від нього йшло неприємне відчуття чужої уваги. Таке, що навіть волоски на руках стали дибки. Ідеально для центрального моторошного предмета!
— Так, слухайте мене, — Я миттю оживилася, ніби влила в себе банку енергетика. — Знімаємо одним дублем. Я підходжу, вмикається спалах, у відображенні з’являється силует, потім різкий монтаж на логотип. Усе. Глядач наш. Ютуб палає! Трафік злітає!
— А силует як зробимо?
— CGI тобі на що? Бодя потім підшаманить.
Я поправила волосся, перевірила кадр і автоматично натягнула робочу усмішку — ту саму, що останні три роки продавала людям йогурти, фітнес, свічки із запахом карпатських лісів і навіть елітний корм для шиншил.
Телефон блимнув: 5% заряду.
— Та ти знущаєшся…
— Може, зарядку принести? — несміливо запропонував Ігор.
— Пізно. Знімаю зараз на свій. А ти дублюєш збоку!
Я поставила кільцеву лампу, щоб освітити робочу сторону. Ігор витягнув свій айфон.
На моєму екрані, окрім останнього подиху батареї, було видно темний провал дзеркала, моє обличчя й червоні цифри заряду з миготливою однією смужкою антени.
Очешуєнно.
— Три… два… один…
Я посилила підсвітку на лампі. Розвернула її — і світло вдарило просто в чорне скло. Дзеркало спалахнуло у відповідь. Наче щось просто зсередини почало сигналити мені ліхтариком. А поверхнею скла пішла брижа.
— Що за спецефекти? — пролунав голос Ігоря, який не відриваючись дивився в екран айфона.
І тут телефон у моїй руці почав нагріватися. Екран блимнув. І ще раз. А у відображенні за моєю спиною, яке я бачила через фронталку камери, з’явилася висока темна постать.
Я різко обернулася. Позаду нікого не було.
— Так, усе, це вже точно не смішно, — не встигла я договорити, як дзеркало буквально вибухнуло світлом, засліпивши мене на кілька секунд. А телефон у руці завібрував так сильно, що я схопила його обома руками, мимоволі перевівши всю увагу на нього.
Останнє, що я побачила, був напис: «Недостатньо заряду».
А потім мене закрутило, перевернуло й потягло кудись із такою силою, що я вже подумки попрощалася зі своїм сніданком, обідом і хребтом.
Крик застряг у горлі. Підлога зникла. Світло зникло. Залишилося лише відчуття падіння й чужий голос, що раптом пролунав десь здалеку. Дуже спокійний і дуже красивий.
— Альфредо, будьте ласкаві, подайте мені скальпель. Цей клієнт виглядає підозріло живим.
