Спочатку:
На сторінку книги
Повернувшись до бюро, ми ще з порога почули суперечку.
— ...це абсолютно безвідповідально!
Голос був жіночим, гучним і, на жаль, уже знайомим. Я перезирнулася зі скелетом.
— Кузина?
— Кузина Гертруда.
— Знову?
— Знову.
Ми пришвидшили крок. Голос долинав із кабінету.
— Бабуся перевернулася б у труні!
— Бабуся лежить у родинному склепі й чудово знає зміст власного заповіту.
А це вже був Чантер. Причому в тому його рідкісному стані, коли крига в голосі починала небезпечно потріскувати.
Ми зайшли якраз вчасно. Гертруда стояла посеред кабінету, вперши руки в боки. Чантер перебував по інший бік столу. Як завжди, похмурий, блідий і дуже злий. Ну, а якими були б ви, опинившись у схожій ситуації?
— Я лише кажу очевидні речі! — продовжувала Гертруда. — Будинок розвалюється.
— Уже ні.
— Некрополь ледь тримається. Ти втрачаєш контроль над справою нашої родини!
— Уже ні.
Гертруда роздратовано сплеснула руками.
— Ти завжди був нестерпним хлопчиськом!
— А ви ніколи не вміли програвати!
Я навіть завмерла. Нічого собі, він їй ще й відповідає. Звичний для мене Чантер або тікав, або волів ігнорувати людей своїм крижаним мовчанням, доки ті не починали сумніватися у власному існуванні.
— Леді Елеонора просто не розуміла, що ти не впораєшся!
— Якби вона так вважала, то призначила б вас хранителькою.
— Вона знала, який ти!
— То який?
Гертруда ступила вперед.
— І Ланіарія це знала!
У кабінеті запанувала дзвінка тиша, і я помітила, як у Чантера напружилися плечі. Гертруда теж це помітила й вирішила вдарити ще раз по тому самому місцю.
— Вона ж зрозуміла це раніше за всіх.
Не дочекавшись відповіді, Гертруда продовжила:
— А тепер подивися на себе. Уже навіть коханку по дому водиш, поки вдаєш із себе святого.
І ткнула пальцем просто в мене.
— Ланіарія хоча б вчасно все зрозуміла.
— Перепрошую, але я ж вам уже казала, що є співробітницею...
Договорити мені Гертруда не дала.
— Ага-ага! Та вже все місто пліткує, особливо після вчорашнього! З’явилася невідомо звідки, поводишся як господиня...
Повітря в кімнаті раптом різко похолоднішало, ніби хтось відчинив двері просто в середину зими. Чорні тіні ковзнули підлогою, штори здригнулися, а навіть шибки тихенько задзвеніли.
Ми з Гертрудою втупилися в Чантера. Той стояв абсолютно нерухомо й виглядав страшно. Злості на його обличчі не було. Та й узагалі не було жодної емоції.
— Геть.
Гертруда фиркнула.
— Ах ось як ми тепер заговорили!
— Геть.
Голос пролунав неголосно. Але чорні тіні вже почали дертися по стінах. Старі портрети тривожно зашелестіли, а десь угорі раптом голосно грюкнули двері.
Гертруда зблідла.
— Ти не маєш права, — почала вона.
— Геть.
Цього разу тіні піднялися ще вище.
Кузина стиснула губи, підхопила свою сумочку й рушила до виходу. Уже біля дверей вона озирнулася.
— Ти все одно довго не протримаєшся.
Після її відходу в будинку зависла важка тиша.
Коли мені вже набридло дивитися на статую на ім’я Чантер, я незграбно переступила з ноги на ногу й протягнула:
— Ну...
Некромант заплющив очі й зігнувся, ніби з нього випустили все повітря.
— Перепрошую, — прошепотів він кудись собі під ніс.
— За що?
— За це.
— За кузину?
— За кузину.
— За неї вибачення не приймаються. Не ви ж її на світ привели.
Кутик його рота ледь помітно смикнувся. Альфредо обережно підняв руку.
— Запитання.
— Ні.
— Але...
— Ні.
— Чому ви просто не забороните їй приходити?
Чантер потер перенісся.
— Тому що не можу.
— Чому?
— Вона член родини.
— І?
— На родичів зав’язані всі старі допуски будинку.
Я насупилася.
— Тобто?
— Для прямої крові роду деякі двері залишаються відчиненими.
— Навіть якщо родич поводиться як нахабна сусідська курка, що приходить без запрошення?
— Навіть тоді.
— Це вкрай непродумана система безпеки.
— Їй понад триста років.
— Тим більше. За триста років ніхто не подумав, що родичі можуть стати проблемою?
— Судячи з родинних хронік, подумали, — втрутився Альфредо.
— І?
— Вирішили залишити це наступним поколінням.
Я замислилася.
— Стій. Але якщо вона зайшла сама...
Я повільно обвела поглядом кабінет.
— Що вона тут робила до того, як почала скандал?
Ось тут Чантер насторожено насупився, очевидно, міркуючи, чи не могла вона підкинути якихось магічних жучків.
— Не знаю, — нарешті сказав цей неможливий чоловік.
