Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку будинок Блеків здавався підозріло порожнім.
Підозріло — тому що я вже звикла вранці чути буркотіння Чантера, перестук кісток Альфредо або скрип підлоги під черговим відвідувачем. Сьогодні ж у будинку стояла незвична тиша. Особливо після вчорашньої навали гостей.
Я спустилася на кухню. Там було порожньо. Пройшлася до кабінету — і там порожньо. Навіть зазирнула до секційної. Ні, нікого.
Обійшла кладовище — теж ані господаря, ані відвідувачів.
— Альфредо! — не витримала я.
Скелет з'явився майже миттєво.
— Так, леді Маріє?
— Хоч ти тут. Ох... А де Чантер?
Альфредо зробив вигляд, що раптом надзвичайно зацікавився станом стелі.
— Зайнятий.
— Чим?
— Роботою.
— Де?
— На кладовищі.
— Я щойно обійшла кладовище.
— Значить... дуже зайнятий на кладовищі.
Я примружилася.
— Він від мене ховається?
— Ні.
Я задумливо зауважила:
— А чи не час мені забрати в тебе телефон?
— Перепрошую, але після вчорашнього пан майстер перебуває у вкрай вразливому та пригніченому стані.
— Після чого саме?
— Після того, як тридцять сім осіб одночасно почали обговорювати ваших майбутніх дітей.
Я закрила обличчя руками.
— Божечки, який сором...
— Особливо пані Міртл.
— Що вона сказала?
— Що готова безкоштовно в'язати пінетки.
Я застогнала.
— А пані Розалінда вже розподіляла імена.
— Які імена?
— Для хлопчиків і дівчаток.
— Альфредо!
— Перепрошую.
Я впала на стілець.
Ну, тепер усе зрозуміло. На місці Чантера я б теж утекла ховатися. Хоча... ні. Я б спочатку закопала стареньких! А потім утекла б і від них, і від правосуддя.
Гаразд, якщо людина добровільно сховалася серед мерців, значить, справді втомилася. До того ж мені самій уже хотілося побачити щось інше, окрім кладовища. Хоча б сусідів.
Саме тому за пів години ми з Альфредо вже крокували стежкою вздовж старої кам'яної стіни.
— Отже, містер Діонг — найближчий сусід?
— Так.
— І він садівник та нормальний?
Скелет замислився.
— Залежить від того, що вважати нормальним.
Така відповідь трохи мене насторожила, але коли ми нарешті дісталися сусідньої садиби, я вже забула про свої сумніви.
Вона виглядала неймовірно! За невисокою кам'яною огорожею ховалися скляні оранжереї, наповнені сотнями — ні, мабуть, навіть тисячами квітів. Білих, синіх, золотих, фіолетових, чорних і навіть таких, що, здавалося, світилися якимось неземним магічним світлом.
Я завмерла.
— Вау...
— Пан Артур дуже любить квіти. Він навіть розмовляє з ними. Каже, що вони йому відповідають. Щоправда, зазвичай скаржаться на погоду.
Ми підійшли до дверей акуратного кам'яного будиночка зі світлими фіранками на вікнах і квітковими горщиками на підвіконнях.
Чесно кажучи, я не знаю, кого очікувала побачити в ролі господаря цього дивовижного місця, але точно не вже знайомого мені величезного перевертня в пристойному сірому костюмі-трійці та шкіряному фартуху поверх нього.
Мозок категорично відмовлявся сприймати джентльмена-вовка як реально існуючий об'єкт.
Сам же перевертень чемно підняв циліндр.
— Доброго ранку, пані. Альфредо.
Голос у нього виявився напрочуд м'яким.
— Ем...
Дуже красномовно з твого боку, Маріє. Дуже.
— Леді Марія, гадаю?
— Так. А ви Артур Діонг?
— Радий нашому знайомству.
Він усміхнувся.
І я несподівано зрозуміла, що очі у нього дуже сумні. Так дивляться люди (і нелюди, вочевидь, теж), які колись були щасливими, а потім втратили щось важливе.
— Прошу. Заходьте. Я підготував столик у відкритій оранжереї.
Коли ми увійшли всередину, я відчула аромат троянд, жасмину й чогось іще незнайомого.
Після будинку Блеків цей простір, сповнений життя рослин, яскравих барв і пахощів, відчувався майже як інший світ. Якщо мені можливо так було сказати.
Але навіть тут усе виявилося не таким простим і безтурботним.
