Спочатку:
На сторінку книги
Коли шум екіпажа Ради остаточно розчинився десь за поворотом дороги, у домі Блеків запанував такий спокій, ніби сам маєток нарешті вирішив перестати чекати власної страти.
Кілька секунд ніхто з нас, що проводив своїх можливих катів, не рухався. Потім Альфредо сів просто на сходинку. Точніше, драматично розсипався на неї кістками.
— У мене зараз тріщини від нервів підуть… — простогнав він.
Я повільно сповзла в найближче крісло й втупилася в стелю.
— Ну? — обережно спитала я. — Ми живі?
Чантер стояв біля вікна, проводжаючи поглядом екіпаж ради, що зникав удалині. Потім дуже повільно зняв рукавички.
— Пів року. Вони дали нам пів року.
Натягнута струна всередині мене луснула майже з реальним звуком.
Пів року! Не тиждень чи місяць. Не «а ну збирайте речі й швиденько вимітайтеся геть, звільняючи місце радісній Гертруді». А цілих пів року!
Я різко випросталася:
— Пів року?! Та це ж майже вічність!
Чантер подивився на мене зі своїм фірмовим вишкіром людини, яка останні років десять спілкується виключно з не дуже рухливими мерцями.
— Для живих людей — ні.
— Та годі тобі, не псуй момент! За цей час у нас у світі виростали мегакорпорації, підіймалися зі дна фірми, а стартапів зароджувалося — ти б тільки знав скільки!
Альфредо радісно клацнув щелепою:
— Ми перемогли!
— Ні, — сухо поправив Чантер. — Нас поки не закрили.
— Це і є перемога малого бізнесу! — впевнено заявила я.
Некромант несподівано прикрив очі долонею. І тихо… дуже тихо хмикнув.
Ого. Так, а це що зараз було? Сміх? Справжній? Божечки-кошечки, та в нас тут історичні події відбуваються!
Але насолодитися моментом мені не дали, бо у двері знову постукали. Ми всі троє одночасно завмерли. А потім синхронно переглянулися з однаковим виразом: «Тільки б це була не рада, що повернулася повідомити, що вони забули про ще якусь умову».
Альфредо пішов відчиняти з таким виглядом, ніби йшов на власну страту. За секунду з коридору долинуло:
— Ем… майстре?
І щось у його голосі мені не сподобалося. Ми з Чантером одночасно вийшли в хол. Біля входу стояли двоє чоловіків у дорогих темних костюмах. І між ними — закриті ноші. Один із чоловіків нервово стискав капелюха в руках.
— Перепрошую за пізній візит, майстре Блек, але нам рекомендували ваше бюро. До того ж воно було найближче.
Я відчула, як Чантер поруч миттєво зібрався. Його втома зникла, і переді мною знову стояв господар ритуального дому.
— Хто помер? — спокійно запитав він.
Чоловік ковтнув.
— Моя наречена. Весілля мало бути завтра.
…О ні.
Ні-ні-ні.
Тільки не трагічне кохання! Мій емоційний внутрішній сценарист уже почав ридати десь у кутку свідомості, формуючи сюжетний поворот і створюючи образ того, як зараз, мабуть, почувається наречений.
Чоловік продовжив хрипко:
— Пані Евелін стало зле просто під час вечері. Лікар сказав, що, найімовірніше, серце.
Чантер коротко кивнув:
— Ми підготуємо тіло.
Я обережно підійшла ближче, поки слуги заносили ноші всередину. Накинута зверху тканина трохи зсунулася, відкривши обличчя загиблої.
І в мене перехопило подих. Вона була зовсім молодою й мала крихку, порцелянову красу. Світле волосся обрамляло бліде обличчя, а біла весільна сукня особливо яскраво виділялася під траурним покривалом.
Боже мій. У мене всередині щось болісно стиснулося.
— Вона хотіла вінчатися в ній, — тихо сказав чоловік. — Її мати наполягла, щоб… щоб сукню не знімали.
Я озирнулася на Чантера. І вперше за весь час знайомства побачила, як його обличчя по-справжньому потемніло.
На ньому була не звична холодність, а щось інше. Похмуре, темне, важке. Він обережно торкнувся руки померлої й завмер. У кімнаті раптом стало тихо-тихо. Навіть Альфредо завмер.
Кілька секунд Чантер мовчав, а потім попросив помічника підготувати секційну.
— Підготуйте секційну.
Альфредо супроводив слуг із ношами, а потім повернувся, щоб провести чоловіків і взяти в них адресу, куди надсилати рахунок.
Я дочекалася, поки двері зачиняться, і одразу кинулася до некроманта:
— Що вона сказала?
Він явно не хотів відповідати. Але я вже бачила: його щось зачепило. А отже, почув він явно щось важливе.
Кілька секунд Чантер мовчав, знову перевіряючи мене на довіру. Чесно, мене це зачепило! Я не базікало, щоб усе розповідати відвідувачам, та й узагалі — кому й навіщо мені розбалакувати секрети в цьому світі?
Тож я дивилася на Чантера з голодним очікуванням крокодила, поки він нарешті промовив:
— «Червоне вино на килимі».
Я завмерла. Що?
— Це були її останні слова?
— Остання думка.
Я повільно притиснула долоню до грудей.
Божекчи. Мабуть, вона думала про вечір, про свято, про кохання. Про щось красиве й трагічне. Моє серце вже обливалося романтичними стражданнями, а мозок витягував на поверхню всі передивлені серіали й мультфільми про наречених-трупів.
— Вона ж його кохала…
Чантер чомусь подивився на мене дуже дивно.
— Не впевнений.
— Але ж там було весілля! Сукня!
— Маріє.
— Ну, що «Маріє»?! Це жахливо! Вона померла просто перед весіллям! Ти зобов’язаний передати нареченому її останні слова!
— Навіщо?
— Бо це трагічно й романтично!
— «Червоне вино на килимі» — не романтично.
— Ти просто не вмієш бачити метафори.
— А ви надто любите їх вигадувати.
Я вже обурено відкрила рота, коли Альфредо несподівано задумливо промовив:
— Взагалі-то це дуже дивна фраза.
— От! — переможно тицьнула я в нього пальцем. — Навіть Альфредо зрозумів, що це символізм!
Скелет скоса глянув на мене:
— Ні. Я про те, що сукня на ній біла й на ній немає слідів вина. До того ж, навіщо вона вдягла сукню за день до весілля?
Ой.
Ми всі одночасно подивилися на абсолютно чисту білосніжну тканину.
