Спочатку:
На сторінку книги
Якби хтось місяць тому сказав мені, що я житиму в іншому світі на кладовищі, вигадуватиму рекламу похоронів, а ще й сперечатимусь із міською вартою через доньку ймовірного викрадача королівської корони, я б порадила цій людині менше дивитися аніме та читати фанфіки.
Але життя, як з’ясувалося, мало дуже своєрідне почуття гумору.
— До міського притулку, — байдуже повторив начальник варти, переглядаючи папери.
— Їй сім років.
— Так.
— Вона сліпа.
— Так.
— У неї щойно помер батько!
— Саме тому, за відсутності офіційного опікуна, ми зобов’язані відправити її до притулку.
Яка ж неможлива людина!
Ми стояли в управі вже хвилин двадцять. Емма сиділа на стільці поруч зі мною й тихо тримала в руках чашку теплого чаю, який їй видав якийсь добрий молодший вартовий.
Вона майже нічого не говорила, і це лякало. Діти повинні плакати, злитися, ставити десятки запитань, а не приймати все з таким показним спокоєм. Наче вона не зрозуміла, що саме сталося, або ж просто заборонила собі про це думати.
— У неї немає інших родичів? — запитав Чантер.
— Поки що не знайшли.
— Поки що?
— Ми перевіряємо.
Я схрестила руки.
— А якщо знайдете завтра?
— Тоді заберуть із притулку завтра.
— Чудова система.
Начальник варти навіть не образився. Схоже, йому таке казали регулярно.
— Пані Маріє, нам бракує людей, грошей і терпіння. Ми працюємо з тим, що маємо.
І совісті їм теж бракує! Але зрозуміти його розумом я все ж могла. Бо говорив він без злості, втомлено, як людина, яка повторює одне й те саме по кілька разів на день. Та від цього розуміння дитині краще не стане. Поруч тихо зітхнув Чантер:
— Бюро Блеків візьме тимчасове утримання дитини на себе.
Я обернулася до нього, і начальник варти теж.
— Перепрошую?
— До завершення пошуку родичів. Сподіваюся, ви швидко знайдете її близьких.
Чоловіки кілька секунд дивилися один на одного. Потім начальник варти втомлено потер лоб.
— Гаразд. Якщо знайдете відповідального опікуна й оформите поручительство бюро, я підпишу тимчасову передачу.
Я готова була його розцілувати. Начальника варти, тобто, а не Чантера. Хоча останнього теж трохи хотілося. Зовсім трішки. На щастя, вголос я цього не сказала.
Коли ми вже збиралися йти, нас наздогнав молодий вартовий, який раніше приніс Еммі чай.
— Майстре Блек.
Чантер обернувся.
— Так?
Хлопець спочатку зам’явся, збираючись із думками, але потім тихо сказав:
— Мені здається, це не він.
— Хто?
— Злодій.
Я зацікавлено подивилася на молодого чоловіка.
— Чому?
Вартовий знизав плечима.
— Не знаю.
— Дуже переконливо.
— Просто...
Він зам’явся.
— Я бачив справжніх злодіїв.
— І?
Вартовий ніяково кашлянув.
— Загалом... мені здається, тут щось не сходиться.
— Як вас звати? — запитав Чантер.
— Томас.
— Тоді удачі, Томасе. Якщо у вас справді хороша інтуїція, вона допоможе знайти факти. Якщо що, моя адреса вам відома. Нам поки що треба знайти, куди прилаштувати дівчинку на цей час.
Тобто я вже встигла придумати, як заплітатиму Еммі коси, де поставлю ще одне ліжко у своїй кімнаті, а він увесь цей час навіть не збирався забирати її до нас?!
— Маріє, ми не можемо забрати її на кладовище. Там не місце для дитини в цій ситуації. Доведеться знайти їй тимчасового опікуна, щоб не віддавати до притулку.
— Перепрошую, у моєї сестри троє дітей, — втрутився Томас. — Ми зможемо за нею приглянути.
— І вона погодиться взяти четверту дитину?
— Вона погодиться взяти й десятьох. Особливо... — Він зам’явся. — Річ у тім, що мій старший племінник такий самий, як Емма. Тож їй у нас буде зручно. Приглянемо за нею, поки не знайдуться родичі.
— Добре, тоді залишайте свою адресу. І все ж я наполягаю, щоб ви взяли оплату. Так нам буде спокійніше, що дитина ні в чому не матиме потреби.
Хлопець кивнув, а Емма спокійно вклала свою долоньку в його руку. Якщо всі йому довіряють, то доведеться й мені довіритися. Хоча я обов’язково завтра постараюся приїхати й перевірити.
